Ми завалюємо на широке подвір'я, де під гупання жвавої весільної музики великим табуном танцює народ. Пробираємося між розпашілими, гарячими тілами стокілограмових тіток, вуйків, бабусь і виходимо до молодіжного кола, в якому танцюють «хустинку». Товстенька діва–ха з м'ясною бородавкою біля носа одразу заштовхує нас до кола, де наші руки хапають інші руки й несуться в шаленому темпі навколо двох пар у центрі. Вбитий Коновал виривається й сідає на лаві під будинком між малими дітьми. Я розглядаю коло: шість некрасивих ганьок, приблизно від шістнадцяти до двадцяти років, так само кілька лохів. Мою увагу привертає довговолоса симпатична блондинка. Це полячка Агнєшка, шепоче мені Сава, але на неї ліпше не дивися, бо заасфальтують. Він нерозбірливо говорить про тих, хто може заасфальтувати, але про небезпеку не думаю, бо в цьому шаленому колі нікого не бачу, крім неї. Мала легко усміхається, оголює білі зуби, кидає нетривкий погляд, бляха — я не можу на неї не дивитися. Полячка плавно рухається в танці, широкоплечий кучерявий лох запрошує її в центр кола, вони кілька секунд танцюють, потім цей бичяра стелить на землі хустиночку, пара стає на коліна й цілується. Лох відвалює, займає місце між іншими в колі, й Агнєшка повільно оглядає присутніх пациків, кого б запросити. Мене, мене! — волає моє нутро, але я стримуюся. Я дивлюся на її польські губи й відчуваю, що в мене підриває дах, бля, я хочу натягнути цю кралю. Агнєшка зупиняється навпроти, зухвало посміхається, розкручуючи хустинку в лівій руці, й манить мене пальчиком до себе. Беру її за стан — о, Господи, — й ми танцюємо. Про себе починаю згадувати всі польські слова, яких навчився від балачок із польськими баригами на шосе, але нічого путнього на мозґи не спадає. Дивлюся на неї, як паралізований, повільно блукаю очима по її симпатичній мордочці, губи злегка тремтять, стулюються після усмішки, носик непомітно розширюється від дихання, повіки злегка сплющуються й так само легко розтуляються. Я вбитий, я приручений, я безпорадний. Мої руки лежать на її талії, я відчуваю гаряче тіло, котре рухається в танці, і в мене починає вставати. Бля! Це ж можуть побачити. Боюся

тулитися до Аґнєшки своїм болтом… я вже червонію!

— .Jak masz na imie? '(Як тебе звати (пол.).) — несподівано запитує, але я не можу второпати, що означають її слова, лише дивлюся на Агнєшку витріщеними очима, як повний дурбелик, який уперше бачить таке симпатичне створіння. Вона запитливо втуплюється в мене. Я? Толік, мене звати Толік. Агнєшка несподівано посміхається, від її сексуальних губ я мало не всцикаюся. Вона швидко лопотить по–польськи, але я ні хєра не годен розібрати. Ти класно танцюєш, кажу їй перше, що спадає на думку. Вона, мабуть, не дуплиться, що я говорю, а тому тільки мило сміється. Раптом згадую про ту ідіотську хустинку, яку вона мені вручила перед танцем, розстелюю її на землі, ми стаємо на коліна й цілуємося. Я обережно повзу правицею до її грудей, надибаю на сосок під блузкою й ніжно його дратую. Це відбувається настільки несподівано для мене, зайнятого її ротом (губи Агнєшки хапають мій язик, злегка ніби покусують і смокчуть), що я забуваю про все навколо. Не знаю, чи бачать це ганюри й лохи з танцювального кола. Мимохіть помічаю розгублене обличчя Сави, яке одразу зникає, за ним з'являється ще кілька мордяк сільських дівах. Nie trzeba(Не треба (пол.)), відсторонюється Агнєшка. Вона повертається в коло, а я ніяк не можу прийти до тями від нашого танцю: від цієї кобіти дашок підірвало конкретно. Тепер маю вибирати іншу, мабуть, попадеться, не доведи Господи, спітніле, розпашіле ганюрське тєло, з яким доведеться танцювати й цілуватися. Алігатори із жахливою косметикою на харях, у спідницях із зеленими та фіолетовими візерунками дивляться на мене й починають сміятися, показувати свої золоті зуби; при одній думці, що з ними доведеться цілуватися, мене харить. Я обираю маленьку тринадцятилітню дівчинку й запрошую її в центр. Танцюю з нею, стелю хустинку, стаємо на коліна і… ця мала гівнярка, в якої під носом ще не висохли шмарклі, несподівано припадає своїм невмілим ротиком до моїх губ… почуваюся так, наче мене огріли по голові лопатою. Оце так покоління пішло! Я повертаюся в коло й навмисне стаю між Аґнєшкою і незнайомим селюком. Шепочу їй на вухо «пішли» й тягну за собою. Як не дивно, вона не пручається, лише лопотить по своєму, мабуть, питає, чого мені треба. Якби ж я знав, маленька. Йдемо в глиб подвір'я, аби нас ніхто не бачив. На нас дивляться незнайомі дяді, які стоять невеликим гуртом, курять і триндять про своє. Вони замовкають і стежать за нами. Ми заходимо в невеликий сад, у глибині якого в цілковитій темряві біліють дві постаті, які, мабуть, цілуються. Не звертаємо на них уваги, я припадаю до Агнєшки, на що вона, судячи з її дзвінкого сміху, чекала. Полячка гарно цілується, активно, пристрасно, одразу видно, мужиків мала табунами. Запускаю руку під спідницю, обережно повзу вгору, боюся, що вона пручатиметься, але… всьо нормально. Тільки–но починаю погладжувати їй попку, як мене ззаду різко смикають за плече.

— Czego chcesz, kurwa? (Чого треба, курва? (пол.).) — насувається на мене гігантське майже двістікілограмове мурло (певно, її батько) з велетенським пузом, наче він щодня випиває по десять кухлів пива, та густими розхристаними вусиськами на розпашілій товстій харі. Пане, всьо нормально, все окей, задкую я, але, бляха, не встигаю. Поляк напирає на мене й штовхає своїм масивним животом, від чого я втрачаю рівновагу й падаю. Зараз підуть ноги, мабуть трісне ребро, знову морда буде побита… Але поляк мене більше не б'є, натомість гнівно сичить на доньку, хапає її за руку й тягне до всіх гостей. Я підводжуся, обтрушуюсь від землі й прямую за ними. Треба звалювати, каже переляканий Сава, бо Агаєшку тут натягує тільки один Аналіз, а з ним краще не зв'язуватися, він і так на нас криво дивився. Да, думаю про себе, нам краще звалювати. Ласти настають несподівано. Сільські хлопці — гарячі реб'ята. Очима шукаю Коновала: він, як і раніше, втикає на лавці між дітьми. Дивуюся, як його не дістає музика, особливо великий барабан, по якому товче худющий музикант із тупою усмішкою. Від мого доторку Коновал здригається, мляво підводить голову. Пішли, кажу йому. Ми покидаємо весілля, виходимо на залюднену вулицю, в різних місцях якої то цілуються, то бухають, то б'ються. Проходимо з півкілометра й наражаємося на ватагу з восьми–дев'яти чоловік: стоять у темряві під деревами й курять, при нашому наближенні замовкають. Я раптом розумію, що вони на нас чекають. Сава! — чуємо грубий голос (той сполохано відзивається), хусь ту(Йди сюди (діал.)), хуй маржовий, каже грубий голос. Це Аналіз, шепоче тремтячим голосом Сава, й іде в бік селюків. Зупиняється перед ними, спиною до нас, здоровкається з кожним за руку. І наркомани твої най підійдуть, каже інший голос. Торба. Амінь. Ми попали. Господи, Ти, Хто на небі… Зараз почнеться. Ми повільно підходимо, вбитий Коновал плентається за мною й бурмоче, не газуй, всьо буде нормально, з лохами нада говорити спокійно. Роздивляюся їхні морди. Один потягує чінарік, червоний вогник освітлює його нахабне перекошене табло з великими скивицями й глибоко запалими очима. Такий уб'є — не задумається. Біля нього стоїть двохметровий шланг із широчезними плечима, з яких одразу виростає, як стовбур, обстрижена голова з поморщеним лобом. Я зустрічаюся з цим биком поглядами й доганяю, що це сам Аналіз, про якого так перелякано чірікає Сава. Ох ти бля! Лось нівроку. Інших розгледіти не встигаю. Аналіз пальцем показує, аби підійшов. У мене легкий мандраж, тремтять коліна, по шкірі бігають мурашки. Сам підійди, глухо видавлюю з себе. Тепер закопають, точно. Лохи навколо Аналіза гнівно перекидаються словами й переминаються з ноги на ногу. Сава стоїть між нами ні живий ні мертвий. Коновал шепоче, якого хуя ти це сказав, але я його не чую.

— О, цей козел — борзий, — підходить до мене Аналіз.

— Га–га–га! — регочуть вони.

— По яйцях його!

— По яйцях!

Аналіз стає переді мною на відстані одного метра, і я добре бачу його табло. Над лівою бровою невеликий рубець, що тягнеться до скроні, кілька разів зламаний і сильно витягнутий донизу ніс, а ще незначні маленькі рубці над губами. Да, цей сільський мустанг усе життя, мабуть, звик валитися з такими ж мастодонтами, як сам. Чудо, каже він до мене, ти чого до Агнєшки лізло? Раптом Коновал, якого вся ця фігня серйозно підхарює, бо конкретно наламує йому тягу, нерозбірливо говорить, шо всьо пацани нормальок, ми ніхуя такого не думали, шо, тіпа… Гуп — перебиває його удар у табло. Звалюється з ніг. Не встигаю роздивитися, хто Коновала втарабанив, як також отримую у вухо, від чого мене перекручує й відкидає. Ох ти йо! У хід пішли ноги. Помічаю закривавлене лице Коновала, який глухо викрикує й силкується захищатися. Кілька ударів ногами отримую по шиї, по лівій руці і спині.