— Я так утомилася, — сказала перша дівчинка, — От впаду і засну!

— Глянь, що сталося з нашими квітами, — мовила друга, — Тільки вступили ми в місто, як прив'ядати почали.

— А може, наше місто таке, — сказала перша, — і квіти тут не ростуть, бо не можуть?

— Не знаю, — мовила друга, — Може, й так…

— Пам'ятаєш сон, — перша дівчинка вже ледь язичком повертала, — Наша королева вдягла на себе барвисту сукню…

— І стала весела й добра, — підхопила друга дівчинка.

— Прислужники підносили їй квіти…

— А вона зійшла зі сходів, покинувши палац.

— Така гарна стала!.. Я придумала, що робити. Покладімо ці квіти до дверей королівського замку.

— Але ж вони прив'яли, — сказала друга дівчинка.

Тоді перша струснула із себе втому. Звела голову і глянула гостро і гордо:

— У місті, де не росте жодна квітка, — сказала вона, — зів'ялі квіти — теж чудо!..

Так вони й учинили. Поклали квіти біля дверей королівського палацу, і ще більша втома лягла їм на плечі. Дівчатка, може б, і позасинали на ходу, але нагадаємо, що в них були мами, які давно їх виглядали. Отож мами підбігли до дочок, побачили, що вони зовсім приморені, не сердилися й не сварилися, а взяли їх обережненько на руки й понесли додому. А коли несли, помалу висипалося з кишень насіння трави й дерев. Потім мами повкладали дітей у ліжка, а що їхні платтячка були закурені, винесли їх витріпати.

У цей час із королівського шпилю зіскочив веселий і жартівливий Вітер, підхопив решту насіння, що його витрушували з дитячих платтячок мами, й поніс, розсіваючи по місту. Здається, цей Вітер приснився дівчаткам: хлопчисько-збитошник, який захотів розвіяти їхнє насіння. Вони аж руками плеснули по тих місцях, де були в них кишеньки, — приснилося їм, що кишеньки туго-туго набиті. Барвисті стрічки затріпотіли на вітрі під подихом хлопчиська-збитошника, а над сонним містом зійшов великий круглолиций Місяць-чарівник, адже це йому випало довершити оте диво, що вже почало творитись у сірому й чорному місті без квітів.

Що сталося тієї ночі, ніхто не зуміє розказати, мовчать про те й грубі старі книги.

Була то ніч величезного сну — не залишилось у місті жодної людини, котра б не спала. Заснув навіть дід, який узагалі вночі не спав, а в кожному місті завжди такий дід живе. Заснула й королева, яку перед тим тиждень мучило неспання. І приснилося їй, що вдягає барвисту сукню, а прислужники несуть їй величезні букети. Вона подумала, що, як встане, звелить пошити собі таку сукню і принести отакі букети, а коли вони того не зроблять, то одягне їх у вовчі й ведмежі шкури й відправить стерегти стіну. Була впевнена в тому, що прислужники задовольнять її забаганку, і востаннє всміхнулася лихою усмішкою: хоч про добре вона снила, недобрі мала думки.

Заснув також і Вітер, який розсіяв насіння трави й дерев. Спершу він забрався на королівський шпичак, але скотився звідти і ледве собі ребра не потовк. По тому заповз у той сарай, в якому ховалися від сторожі міста дівчатка, і заснув, як добрий дядько, — з хропінням та присвистом. Отак усі позасинали, через це ніхто й не бачив, що вдіялося тієї ночі у місті.

Першою прокинулася менша дівчинка. Блимнула очками й почала з натугою пригадувати: сон то був, учорашня їхня мандрівка, чи ні. Прокинулася й більша дівчинка. Відразу ж кинулася до свого платтячка, щоб перевірити, чи збереглося хоч трохи насіння, але нічого там, звісно, не знайшла. Хотіла заплакати, але їй здалося, що у вікно до неї хтось зазирнув.

Повернулася — й рота розтулила від здивування. За вікном майже до половини шибки стояв клен. Таке ж дерево побачила в своєму вікні й менша дівчинка, і вони обоє прожогом кинулися в самих сорочечках надвір. Спершу остовпіли з подиву, а тоді плеснули долоньками й прокрутилися на лівій п'ятці.

— Квіти! Квіти! — закричали вони, бо навколо й справді розлилося зелене й квіткове море.

Дівчатка швиденько натягли на себе платтячка й побігли на вулицю. Скрізь, наче вогники, палали барвисті суцвіття, всі горби й узбіччя заросли травою, а на вулицях, біля хат і на городах, де росла раніше сама капуста, стояли й похитували гіллям квітучі дерева.

Дівчатка бігли, схопившись за руки. Звідусіль сходилися до них інші діти, а всі разом поспішали до замку. Щось там мало статися небувале, і про це й покрикували, наче горобці, хлопчаки, що вже й на дерева позалізали.

Але чогось незвичайного біля замку дівчатка не побачили: просто справджувався їхній сон. Високо на сходах стояла вдягнена в барвисту одежу королева, і її обличчя променилося. По сходах, спотикаючись, поспішали до неї із здоровенними букетами прислужники, а скрізь на дорогах, на сходах, на стінах палацу, навіть на зігнутих спинах прислужників росли квіти.

Диво, яке побачили дівчатка, було в іншому. Королева раптом усміхнулася й пішла вниз по сходах. Вона не звернула уваги на зігнутих прислужників, а сходила все нижче й нижче. І чим ближче підходила до людей, що з'юрмилися біля палацу, тим простішою, веселішою й гарнішою ставала, ніби забувала навіки про те, що вчора була ще грізною чорно-сірою володаркою.

Отож дівчатка стояли, зачудовано розтуливши роти, й дивилися на те, як їхня королева стає гарною й доброю жінкою, а в світі немає жодної гарної й доброї жінки, яку б не хвилювали квіти. Отож вона зійшла долі, юрба перед нею розійшлася. Вона рушила вулицями свого помолоділого міста, на яких уже починався веселий святковий карнавал. Довкола пахли й похитували голівками квіти. А наші дівчатка, зирнувши одна на одну, кивнули голівками: одна складала музику, а друга підбирала слова — складали вони нову пісню, яку сьогодні розучить і заспіває ціле місто.

Буває один такий день улітку, коли роси починають легенько бриніти, тоді над землею лунає тепла музика. Мало хто чує таку музику, бо відбувається це тоді, коли люди ще сплять, а сонце от-от має випірнути з-за обрію.

Саме такий ранок вибрав собі Бігунець, щоб прибігти в цей ліс Недобір, у якому вирішив оселитися. Біг же він невідь-ізвідки, зате біг знаменито. Його маленькі п'яточки миготіли швидше від спалахів на воді у вітряний сонячний день, а тільце його — аж невидиме ставало. Отож, той, хто спостеріг його біг, міг тільки й побачити, що оті дивні, лискучі спалахи.

Він спинився біля невеличкої печерки і роззирнувся. Його побачили кілька пташок, один Зайчик та один їжачок. Зайчик та їжачок розтулили роти від здивування, а пташки забули на мить, яку це вони пісню співали.

Перед ними стояв маленький чоловічок, такий маленький, як мізинець семирічної дівчинки. «Він такий маленький, — розказував потім Зайчик своїм родичам та знайомим, — як моє вухо! Ні, де там: він на половину мого вуха і на чверть лапки!»

— Таких людей я ще не бачив, — добродушно пробурмотів у той-таки час Їжак Їжачисі, — Здається, він такий на зріст, як голки в нас на спині.

Але то вже було пізніше. Тепер же Бігунець скинув з голови шапку-бирку і вклонився пташкам, Зайцю та їжаку. Всі вони побачили, що волосся в Бігунця кучеряве-кучеряве, як у баранця, і золотисте, а очі в Бігунця сині, як цвіт льону чи, може, як волошка, яка тільки-но розцвіла.

— Здрастуйте, звірі і птахи! — сказав Бігунець дзвінко, — Доброго вам дня!

І по тому, як привітався Бігунець, звірі зрозуміли, що він прийшов у їхній ліс дружити з ними. Отоді-то вони й подалися пріч, щоб розповісти про це всім, кого зустрінуть, а Бігунець витер піт із чола і зирнув угору. Він побачив величезну Сосну, яка росла, росла і краю не мала. На корону їй присіла лискуча Хмара, яка приховала вершок тієї Сосни. Бігунець зірвав свою бирку і помахав нею Сосні і Хмарі.