— Берізку? — перепитав Бігунець, — А чому її треба рятувати?

— Бо вона не берізка, тобто вона Берізка, але вона не берізка, — сказали Мурашка, Метелик і Жучок, — Ні, вона таки Берізка, але її Ко…

І Мурашка озирнулася навколо, а Метелик затріпотів крильми, а Жучок голову у плечі сховав.

— Ви боїтеся? — засміявся Бігунець, — Тоді я вам розкажу казку.

— О ні, нам твою казку вже розказала Сорока. Але в нас немає голок, як і в Зайця. О ні, не розказуй нам своєї казки, а врятуй бідну біленьку, бідну гарну, бідну ніжну…

— Хто ж це така бідна біленька, гарна й ніжна? — спитав Бігунець.

— Ми ж уже казали: Берізка. Тобто вона і не берізка, але…

— Матінко Вороно! — вигукнув Бігунець, — Як мені допомогти моїм новим друзям?

Але Ворона надто втомилася, бо летіла цілих п'ять годин. Вона вчепилася пазурами за гілку і спала так, що аж похитувалася. А із дзьоба їй виривалося хропіння, начебто це добрий дядько спав, а не Ворона.

— Вона спить, — сказав Бігунець, — Ну що ж, поспи, матінко Вороно, бо мені таки треба допомогти друзям. До Котила ми ще встигнемо…

І коли згадав він про Котила, то аж позажмурювалися зі страху Мурашка, Метелик та Жучок.

— Так, значить, це Котило зачарував вашу Берізку? — спитав Бігунець.

— Еге ж, — сказала Мурашка.

— Тобто ні, — сказав Метелик, — Це не Котило. Просто вона сама…

— Вона дуже злякалася і захотіла сховатися…

— А тоді він ще дерев не їв.

— І не їв землі й каміння. Він хотів, щоб вона за нього…

— Заміж вийшла, — видихнув Жучок.

— І зачарувалася вона в дерево…

— А розчаруватися вже не змогла, — сказав Метелик.

— Отож вона берізка й не берізка, — додала Мурашка.

— І все-таки вона Берізка, — довершив Жучок.

— Ходи за мною, — сказав Метелик, — Я тебе швидше доведу.

Метелик полетів, а Бігунець побіг, і біг він так, щоб не переганяти Метелика. І тріпотіла в нього перед очима синя квітка, а вгорі, над головою, гув Жучок із Мурашкою на спині. Всі дуже поспішали, бо вже сонце наштрикнулося на шпичаки найвищих верхівок, плавилось і розтікалося золотим промінням, а може, просто підглядало за Бігунцем та його друзями, бо кому ж не цікаво, коли таке от відбувається.

Але вони змушені були спинитися, бо сонце було надто втомлене і заплющило очі, а відтак і ніч упала на землю. Тоді Бігунець ліг на латку моху Зозулиного Льону, вкрився широким листком, а коло нього поснули Мурашка, Метелик та маленьке, незграбненьке. І побачив Бігунець, як заплющив очі, веселу квіткову галявину, густо залиту сонцем. І росло там стільки квітів, скільки зірок на тому клапті неба, який бачиш у розчинене вікно чи у просвіті між дерев, і ті квіти бриніли, а може, це співали бджоли, що набирали собі меду. Посеред галявини росла Берізка, смутно опустила гілля, а на гілці в неї виспівував Дрозд. І співав він, що дуже любить ту Берізку, що нудьгує і сумує за нею, що на її гіллях він би й собі гніздо вимостив, коли б не була вона така низька й сумна.

— Чого ж ти така сумна? — спитав Бігунець.

— Хіба ж не знаєш? — відповіла Берізка, — Про це знає кожен у лісі. І кожному, навіть цьому лукавому Дрозду, що за друга себе вдає, а насправді любить дуже маленьку пташку Жевжика-поетесу, відомо, що я чекаю того дня, коли до мене прийде хтось такий, що з усіма дружить. Прибіжить він на світанні, а коли бігтиме, то його й видно не буде, тільки блискотітимуть п'ятки, наче золоті спалахи на воді. І той чоловічок вмітиме дуже кумедно купатися, так розсипаючи бризки, що навколо веселочки постануть…

— Замовкни, — сумно сказав Бігунець, — Все-все, що ти кажеш, таке, як і в мене, але одного я не маю: не з усіма я дружу, Берізко. Не дружу я з тим, котрого і в очі не бачив і котрого, кажуть, полюбити не можна, бо він їсть, і їсть, і тільки те й робить, що їсть, і, кажуть, нікого не любить, бо ніяких добрих справ не чинить…

— Знаю, про кого ти говориш, — сумно похитала гіллям Берізка, — Це він, Котило, через якого я й деревом стала…

— А ким ти була раніше? — спитав Бігунець.

— Кимось таким, кого б ти полюбив не так, як люблять усіх, — сказала Берізка і ще сумніше захитала гіллям.

Розплющив очі Бігунець, бо сонце провело йому променем під носом, як проводять пір'ячком один одному бешкетливі діти, і схопився на ноги. Не було біля нього ані Мурашки, ані Метелика, ні маленького, незграбненького Жучка, а на гілці сиділа заспана Ворона і протирала крилом закислі від сну очі.

— Тепер нам не дуже далеко до цього Котила, — сказала ворона…

А тим часом Котило котився по лісі. І там, де він прокочувався, лишалася гола борозна — чорна, зміїста смуга, де не росло ані стеблини і не було ні мурашки, ні метелика, ні жука. По дорозі йому трапився вовк, і Котило з'їв вовка, навіть кісток не виплюнув, трапилася йому лисиця, і хоч яка була хитра, та й та пішла підмітати хвостом його шлунок. Пташки, які спали на деревах, коли він проходив, теж зникли в Котиловій пельці разом з деревами, а два камені він схрумав, як льодянці.

Коли ж відчув, що його розпирає, що ось-ось має луснути, спинився Котило і роззирнувся сонними, малими, заплилими очицями. І здалося йому, що спинився він у пишному замку, хоч навколо не було нікого й нічого: звірі повтікали, птахи повідлітали, а комахи зникли. З Котилового рота вирвалося могутнє хропіння, і це хропіння почули Бігунець з Вороною, яка аж затремтіла з переляку.

— Я вже не поведу тебе далі, — сказала вона, — В мене кожна жилочка тремтить від страху…

— Тоді я розкажу тобі казку про те, що боятися не треба, — сказав весело Бігунець, — Був собі Зайчик, якого всі вважали за боягуза…

Але Ворона вже летіла геть, важко плескаючи об повітря крильми. Тоді спинився Бігунець, заклав пальця в рота і задумався.

«Дивне діло, — думав він, ідучи туди, звідки чулося хропіння, — Є на світі істота, яка ні з ким не дружить… А що буде, коли вона і зі мною не захоче дружити? Я тоді не врятую Берізки і ніколи не побачу когось такого, кого б полюбив не так, як люблять усіх».

І він сам не помітив, як побіг. Біг так, як завжди, тобто його й видно не було, тільки миготіли, спалахуючи золотом, п'яточки, і так він біг, аж доки не побачив на краю чорної безживної дороги чудисько, котре було наче роздута велетенська куля. Не мало ні рук, ні ніг, а тільки голову, і та голова голосно хропіла, бо наїлася донесхочу.

— Здрастуй, братику Котило! — закричав Бігунець, — Я прийшов, щоб подружити з тобою!

Але Бігунець був супроти Котила, як голка супроти слона, його ж голос був, наче тоненький писк, тоді як Котилове хропіння розлунювалося, наче грім, і потонув той писк у громі — не почуло його чудисько. І тоді знову заклав пальця в рота Бігунець і знову задумався.

«Ти велике, могутнє і кругле, — думав він, — навіщо ти є? Сієш смерть і залишаєш за собою чорні дороги — пустка після тебе й сухий вітер. Тебе ніхто не любить і не дружить з тобою, навіщо ж ти тоді є?»

І думки Бігунцеві стали голосніші за його слова. Котило розплющив спершу одне, а тоді й друге око.

— Хто це зі мною говорить? — хрипко спитав він.

— Бігунець, — відказав той, — Маленький чоловічок, який дружить з усіма.

— Що значить «дружить»? — спитав Котило.

— А це значить, що добре до всіх ставиться. Робить усім добро. І ніколи нікому не чинить прикрощів і не завдає болю.

Тоді розтулилася велетенська пащека і звідти викотилися хвилі реготу.

— Де це ти такий мудрий узявся? — сказав Котило, поволі розгойдуючи своє сите тіло, щоб раптово наскочити на Бігунця і ковтнути його, — Я щось не бачу, де ти є?

— Я тут, — сказав Бігунець і підняв обидві долоньки догори, — Прийшов, щоб подружити з тобою…

Тої ж миті Котило кинувся на Бігунця і клацнув зубами, як ото клацає собака, коли ловить муху — і вже певний був, що ковтнув нахабу, який насмілився потривожити його сон, але збоку знову задзвенів тонкий голосок: