Забігає Юля, каже, що ненадовго, бо в мене зараз мальчік, от коли він помандрує додому, тоді прийду, ти не проти? Ні, не проти. Вона біжить до себе. Знову беруся за читання, але нічого не лізе в голову, лише пережовую очима сторінки й одразу забуваю, про що читав. Відчуваю голод. Він приходить повільно, спершу думкою, що треба поїсти, а потім, коли вже про нього не думаєш, бо він думає замість тебе, коли відчуваєш випадкові запахи страв, що линуть із общагівської кухні, коли бачиш, як їдять інші, голод починає брати тебе штурмом: спершу важчає й болить голова, але невдовзі про неї забуваєш, бо дається взнаки шлунок, який перетворюється у таку собі маленьку, приватну Сивіллу, що здатна поглинути все що завгодно, лише б тільки кинув їй у пащеку побільше. Це внутрішнє волання голоду стає таким нестерпним, що змушує ставити чайник на електроплиту й, коли нема чаю й цукру, пити кип'ячену воду, але це допомагає лише хвилин на двадцять. Ще гірше, коли нема цигарок, вони також добре гамують голод (тільки не більше чотирьох-п'яти, бо потім півночі болітимуть півкулі). І найгірше — ходіння по кімнатах сусідів і знайомих без причини: там чи там — хлібчика, супчику чи смажену картопельку трішки дзьобнути можна. Ідею тинятися по кімнатах відразу проганяю, бо я вже, певно, всім набрид. Часто зловживати добром людей не можна, бо це виглядає не дуже гарно. От коли розживуся, що зможу пригостити сам, тоді не гріх буде зайти в гості знову чи впасти людям на хвіст заради випадкової пиятики, це, правда, некрасиво, але менше з тим. Думаю про все це, а голод бере своє, почуваюся важко, головне в таких випадках — не згадувати про неприємне, не нагнітати собі поганого настрою і не запитувати, а як же мені жити далі. Тоді пошуки ілюзорного майбутнього, які підкорять уяву, свідомість і почуття, пригнічуватимуть усе більше, і буде ще важче радіти теперішньому, тому, що відбувається навколо... дні стануть безбарвні, механічні, однакові, і прийде зневіра, яка змусить робити дурнуваті вчинки, думати про одруження, а головне, шепотітиме ночами: ти сам, ти нікому не потрібний.
Знову стукають у двері. Хто б це міг бути?
«Відчиняй», — чую голос Юлі. Незадоволено підводжуся з ліжка. Вона стоїть у темряві й тримає на руках дві тарілки: на одній голубці (який смачний запах!), а на іншій — печиво й рогалики. «Виклянчила для тебе, — сміється вона, — ти ж, мабуть, голодний, да?» Да. Мені хочеться плакати, я беру тарілки в Юлі, ставлю їх на стіл і гаряче обіймаю її, розчулений турботою про мене. Вона вивертається з обіймів, каже: поїж, а потім чайок поганяємо, да? Да, і не тільки чайок. Вона усміхається. Сідаємо за стіл, Юля дивиться на лампу з випраними трусами й пирскає зі сміху. Пропоную їсти зі мною, але Юля відмовляється. Я наминаю, а вона тим часом розповідає про свого мальчіка, в принципі, він хороший, да вот тільки мутний, не пристає, дивиться, цілий вечір дивиться і нічого не робить, Віталя, ти мене знаєш, я такого не понімаю.
«Може, він хоче, але не наважується?»
«Всі ви хочете, але не наважуєтеся», — сміється Юля.
«Ну, не знаю. Дай йому час».
Вже скоро буде місяць. Так і на пенсію відправлять. Ти бери їж, а не говори». Доїдаю першого голубця, беруся за наступного, кажу: моя мама додає грибну підливку. «Круто», — дивиться на мене. Да, круто. Я мию брудний посуд, ставлю чайник. Потім ми п'ємо гарячий морс і смакуємо рогаликами. «Дека казав, що ти вдома не був три роки». Зізнаюся: зараз не можу повернутися. «Не говори, — сумно дивиться, — я все розумію, йди до мене».
Деки я не знайшов ні вчора, ні сьогодні ввечері. Він не ночує в себе, в общазі його не бачили. В мене навіть закралася підозра, чи не наробив він дурниць, але я одразу прогнав думки про самогубство, бо жодного разу не виявляв у нього схильності до цього. Втім, у мене все-таки жевріє легка підозра, що це один із його жартів, який він деколи дозволяє собі у стадії психологічної «розрядки». Це таке собі іронічне уникнення інцесту чи іншої дешевої лажі, на що страждають юні душі. Я аж підводжуся з крісла, окрилений цією думкою. Дека не ідіот, і все це розуміє. Ходжу по кімнаті й міркую, де б він міг затаїтися, і перебираю в пам'яті всіх наших спільних знайомих. У 2-й общазі, що на площі? На хаті у знайомої біля Авдієвського монастиря? У колишньої коханки в Прилуках, куди він їздить, тільки-но її чоловік відчалює у Харків на сесію? Важко сказати. Хочу їсти. Це просто нестерпно. У мене аж трусяться руки, а в кімнаті нема й шматка хліба чи сухаря. Добре, що сьогодні йду до Ліди, а вона все розуміє, без зайвих слів нагодує. Відчуваю почуття сорому й ницості. Це нагадує дешеве й банальне виживання будь-яким способом. Можливо, я щодня виживаю й ніколи особливо цим не переймаюся, ніколи не дивлюся на це збоку, іншими очима, натомість сприймаю, як належне, й далі займаюся звичними справами, і все це повільно, невпинно набуває усталеного ритму, я призвичаююся й не можу бути інакшим, точніше — таке навіть не спадає на думку. Здається, саме так минає життя людей, у непомічанні поступових і невпинних змін у собі. Певно, так воно й є. Ліда. Лідія. Лідія Анатоліївна. Три різних жінки в одній: коханка, приятелька й викладачка. Як важко вгадати, з якою з них щоразу маю справу. Все ж таки я кохаю Ліду, а двома Іншими лише захоплююся, ніби недосяжним шляхетним ідеалом, який радий бачити, але водночас розумію, що така жінка на тебе, босоту, навіть і не погляне. Так: хіба я можу наблизитися до неї в університеті, під пильними поглядами багатьох роззяв і базік? А так хочеться підійти й обійняти, ніжно чмокнути в шию чи вушко, аби вона зашарілася, в очах спалахнув вогник і щоб сказала мені: пустун, потерпи, сьогодні увечері. Це, мабуть, так просто. Ліда. Господи, не можу навіть повірити, що кохаю цю жінку, їй би бути моєю матір'ю (якби, не дай Боже, я був сиротою). Здригаюся від цієї думки. Мені здається, що всі матері негативно сприйняли б старших на дванадцять років від власних синів їхніх коханок. По письмовому столі бігає великий тарган, ліньки підводитися, аби скинути його на підлогу й розчавити. Пора йти. Ліда чекає. На виході з общаги натикаюся на п'яного ровесника, який агресивно поводиться, матюкається, розмахує руками й погрожує мені. Абориген, мабуть. Не звертаю на нього уваги, думаю про Ліду. Раптом позаду чую грубі викрики, обертаюся й бачу, як п'яного колошматить здоровий мужик: він тримає його однією рукою за барки, ніби кошеня, а іншою завдає важких ударів по корпусу, від чого той глухо крякає й захлинається власним диханням. Виходжу на міст через Остер і з іншого боку дороги бачу А. з його симпатичною дівчиною, вони радісно вітаються зі мною і йдуть далі. Згадую, як ця дівчина недавно сиділа біля мене на лавці перед корпусом історико-філологічного факультету, згадую, що тоді відчував. Як її звати? Не можу згадати ім'я. Здається, Тома. Справді — Тома. Виходжу на центральну площу й повертаю в бік Миколаївського собору. Мій шлунок — велетенська п'явка, яка смокче мене зсередини, і це стає все нестерпнішим. Я йду і несу її вулицею. Господи, мені здається, що вона зараз висмокче всі мої соки, судини, клітини, м'язи, а потім візьметься за кістки, шкіру, а коли буде мало, поволі почне засмоктувати вулицю з її деревами, тротуарами й давніми будинками, з її випадковими перехожими — мовчазним вусатим дядьком на велосипеді, який якраз проїжджає повз мене, кількома молодими парами, які йдуть, ніби на демонстрації, шеренгою, через що мушу їх обходити. Біля пункту телефонних переговорів зустрічаю знайомого вусатого товстуна з паралельної групи, стріляю в нього цигарку, але курити на голодний шлунок не хочу, хай буде на вечір, коли сидітиму за письмовим столом і дивитимуся на нічне небо. Він розповідає про власні пригоди під час вчорашньої пиятики в 1 -й общазі, де живуть студенти з фізмату, ти знаєш, Віталя, фізмат — це такі дауни, в них взагалі нема почуття гумору. Ну звісно, постійно сушити собі голову матаналізом, усілякими графіками й функціями, тут навіть у найстійкішого дах підірве, не те що почуття гумору зникне. Він задумується й каже: твоя правда, але в мене там дівчина, розумієш? Да, розумію. Ми ще трохи говоримо й нарешті прощаємося. До Ліди приходжу із запізненням. «Нарешті», — зітхає вона, збираючи розпущене волосся ґумкою, запитує, чого так довго, Даша кожних десять хвилин перепитує, чи прийде дядя Віталік. «Де вона?» — цілую Ліду в губи. «Дивиться мультики по відику, малу навіть танком зараз не відженеш», — усміхається, відповідаючи на мій поцілунок взаємністю. Вона знову веде мене на кухню, і це схоже на звичний ритуал, без якого неможливо обійтися. Наші вечори починаються з їжі, точніше, з годування мене. Потім Ліда сміється й каже, що я після вечері стаю лагіднішим і не таким напруженим, погляд наливається теплом, з мене можна плести мотузки. Вона вся ніби оживає й світиться, очі горять, а з обличчя не сходить широка усмішка. Ліда зараз схожа на вередливу й неслухняну дівчинку, щоправда, лише тридцятка з хвостиком зберігає у ній ознаки досвідченої, зрілої жінки. Вона всідається мені на коліна, хапає пальцями мене за щоки й перед самісіньким моїм поглядом починає корчити міни, ніби розбещена дитина. Я шокований такою поведінкою, не скажеш, що це робить доросла людина. На кухню забігає Даша, її мати одразу отямлюється, зривається на ноги, серйознішає. Мала вітається зі мною, просить пити, Ліда наливає в горнятко узвару. Дитя швидко, жадібно п'є і знову біжить дивитися мультики. На табуретці біля столу помічаю товстий томик Блейка англійською. Беру книжку, гортаю, бачу цілу купу закладок з порізаної на тонкі смуги газети й численні позначки олівцем на полях.