«Даша».

«Ні — не Даша, а слоненятко. А зараз?» — знову затуляє мені очі.

«Лисичка».

«Ні, не вгадав, — сміється вона, — вовчик». Даша знову закриває мені очі.

«Левенятко».

«Правильно, — вигукує вона, — вгадав».

Ліда гримає на нас, щоб не відволікали її від дороги, я прошу Дашу бути чемною і гарною дівчинкою. Вона нудьгує, дивиться по боках, потім розвертається спиною до нас і обличчям до машин, що їдуть за нами, і показує водіям язика. Я стежу за нею. Водій блакитної «таврії» добродушно погрожує їй пальчиком, і Даша заходиться дзвінким, щасливим сміхом. Дивлюся на широкі баштани за вікном і думаю про те, як тут живуть люди, як минають їхні будні та свята. Час від часу на шляху трапляються величезні розкладки різних сортів кавунів і динь, якими торгують із фур. Ліда каже, що все необхідне купимо перед самою Кирилівкою, там найдешевше, бо на курорті ціни знову бабахнуть. У Малій Тернівці за Якимівкою нарешті зупиняємося й підходимо до продавців — худющого й засмаглого жевжика в сірій, засмальцьованій бейсболці, з-під козирка якої виглядає чорний, закручений чуб, та його рум'янощокої дружини-товстунки. Ліда вибирає кілька маленьких диньок, ретельно їх нюхає, а мені наказує вибрати великого кавуна. Ми купуємо, складаємо все в багажник і вирушаємо далі. Я хочу бачити море, пильно й довго вдивляюся в далечінь, відчуваю, що воно от-от має з'явитися синюватою смугою на горизонті. Ліда показує праворуч, де з-за дерев, пагорбів, баштанів, видніється сріблястий, схожий на молочний коктейль, лиман. Я прикипаю очима до нього й, заворожений, не можу відірватися. Чому мене так тягне до води? Чому мені так подобаються річки, ставки, озера, а тепер ще лиман і море, якого я ніколи не бачив? Люди, які живуть у цих краях, певно, щасливі, бо щодня можуть бачити цю красу. Даша каже, що хоче до моря, і ми її заспокоюємо — їхати залишилося недовго.

Коли заїжджаємо в Кирилівку, таке враження, що моя нетерплячка побачити море ніби зростає в кілька разів. Я розглядаю людські садиби, хати, подвір'я, на воротах висять таблички «здаються кімнати» або «кімнат нема». Ліда пропонує поїхати ближче до центру й починати шукати звідти. Ми повільно їдемо вулицею, по якій ідуть люди в купальних костюмах, плавках, із надувними матрацами й кругами на плечах. Ходимо по господарях і розглядаємо кімнати, нам одразу таланить, бо за десяток подвір'їв від перехрестя в центрі знаходимо потрібне житло, умови Ліду задовольняють. Знайомимося з господинею, яка просить називати її Тимофіївною, вона показує нам нашу кімнату з трьома ліжками і дає ключі. Тимофіївна відразу розповідає що й де знаходиться: холодильник у коридорі хати, пользуйтесь, реб'ятки, душова і туалет у кабінках наприкінці двору, ах да, магазини хароші, оптові, тут же, рядом, пройдете через огород, всьо вроді, ну, реб'ятки, отдихайтє. Даша знову скиглить, що хоче до моря. Ми розпаковуємо речі, переодягаємося в пляжний одяг і йдемо до води. В рибному кіоску купуємо два копчених судаки, а в магазині кілька пляшок пива. Виходимо на пляж, я вперше бачу море. Воно спокійне, темно-синє, лише на горизонті повільно втрачає різкі кольори й зливається з небом. Далеко від берега на поверхні води розсипані невеликі силуети рибацьких човнів. На пляжі купа людей, і ми насилу знаходимо вільний шмат піску, на якому можна зупинитися. Розправляю велику парасолю від сонця, встромляю в пісок і під куполом тіні ми розстеляємо покривало. Вечірнє сонце не припікає, деякі люди збираються і йдуть із пляжу. Йду купатися, дрібні мушлі боляче колють у стопи, я насилу добираюся до води, заходжу і метрів тридцять іду до нормальної глибини й пірнаю. На березі стоїть Даша й махає ручкою. Я знову пірнаю й пливу у відкрите море. Ще ніколи не почувався так добре, вода легко тримає тіло на поверхні. Лягаю зіркою й дивлюся в небо. Уявляю, як ми кохатимемося з Лідою вночі, коли Даша засне. Уявляю, якою буде наша шкіра: солонуватою, теплою і розслабленою. Думаю про Ліду, певно, мені поталанило, що я знайшов цю жінку. Виходжу з води й дивлюся на них, на моїх двох улюблених, ніжних дівчат. Ліда лежить на животі, поклавши перед себе лікті, від чого її груди, стулившись, стали повнішими. Я збуджуюся і подумки звільняю їх від купальника. Я б хотів, щоб вона також подивилася зараз на моє причандалля, яке хвилюється під плавками. Ліда гортає жіночий журнал і лускає насіння. Даша позаду неї бавиться, набирає в руки пісок і визбирує з нього мушельки. Раптом мала бере відкриту пляшку пива, яка стоїть біля лівого Лідиного ліктя і починає пити. Мало не лускаю зі сміху. Потім Даша так само поважно ставить пляшку на місце і знову грається піском. Я падаю поруч із Лідою, на неї летять краплі води, вона кривиться і швидко кидає мені рушника. Лежу на спині, накривши очі футболкою. Ліда гладить мені пальцями груди, водить пучками по шиї, підіймається до обличчя. Стає страшенно лоскітно, вона водить пальчиком по губах, і я намагаюся його легко вкусити.

«Ти задоволений?»

«Ліда, я тебе люблю».

«Обманюєш», — сміється вона.

«Ліда, ти знаєш, що я вперше на морі?»

Нічого не відповідає, на обличчі з'являється сумна задума. Чим вона переймається? Невже не вірить, що ми будемо разом? Знову кажу, що хочу з нею одружитися, якомога швидше, відразу після приїзду, навіщо зволікати, нехай переконається, що я не жартую і не використовую її; Ліда, я хочу бути з вами, обіймаю Дашу, але вона, заклопотана будуванням фортеці з піску, від мене відсторонюється. Вірю — задумано дивиться перед себе, зітхає Ліда і каже: «Зривається вітер, час повертатися».

...коли я залишаюся наодинці з такими думками, то сповнююся тривоги, яка розростається в мені, ніби чужорідне тіло, проникає в найдальші закапелки свідомості. Не знаю, як далі бути. Єдине, що можна вберегти від цієї тривоги, — це власні спогади й пам'ять. Я провів неспокійну ніч у відчайдушному безсонні; підводився з ліжка, сідав за письмовий стіл, брався читати Алішера Навої, коли ж набридало, писав прозу, точніше, вичавлював із себе хаотичні й незрозумілі уривки переживань, кидав, ішов курити в рекреацію, знову лягав спати... мені снився коридор на моєму поверсі, укритий липким павутинням, а в ньому — фрагменти закривавленого Настиного тіла, її напіврозплющені, нерухомі очі... я прокидався мокрий від поту, знову йшов курити... і так без кінця... Ця ніч остаточно переконала мене в тому, що живу не так, як слід, що це наслідок багатьох помилок, які роблю щодня, і, що найстрашніше, не помічаю цього. Втрачаю спокій і стаю схожим на розладнаний рояль, із якого намагаюся вичавлювати гармонійну мелодію. Щоб відволіктися від думок, розпаковую речі й розкладаю їх по кімнаті, куди лише щойно перебрався з кімнати Ковінька. Не забути в нього поприбирати, бо коли приїде з дружиною з Луцька, то від тієї конюшні, що я залишив, певно, здуріє. Я дуже переживав, щоб мене часом не поселили в іншу кімнату, як це часто люблять робити розумники зі студентського комітету. Дякувати Богу, все обійшлося: я отримав ордер на свій рідний закапелок, де на вікні замість фіранок висить політична карта світу, а на стінах — мої малюнки відомих людей, виконані олівцем; як-не-як — було би прикро з цим усім розпрощатися: з виглядом на університет і пішохідну доріжку, яка веде до нового корпусу і по якій щодня ходять симпатичні довгоногі дівчата.

Не знаю, як далі бути. За дверима в блоці гамір, чути знайомі голоси сусідок. Радію, що їх теж поселили в ті ж самі кімнати. Так звик до них, що важко собі уявити інших мешканців на їхньому місці. Виходжу в блок і вітаюся з ними, вони радісно накидаються на мене, ми обіймаємося й тішимося, що знову разом. Сусідки здивовано розглядають мою засмагу і запитують, чи не був я часом на морях. Був, у липні на Азовському.

Ми розходимося по кімнатах; від згадки про море й Ліду находить такий депресняк, що хочеться вовком вити. Вже понад місяць не можу повірити, що вона порвала зі мною стосунки, а все через мою кляту прозу. Навіщо я це писав? Навіщо давав їй читати? Ліду шокувала єдина фраза: «він цілував її ще поки не старе тіло». Одна-єдина фраза! Ця фраза знищила все, що ми планували й до чого так прагнули. Я ще ніколи не страждав через таку непримітну дрібничку: кілька слів кардинально змінили мою долю. «Поки не старе тіло... дякую тобі, — кисло посміхнулася Ліда, — дякую за правдивий діагноз». Від сорому й відчаю я не знав куди подітися. Ліда швидко взяла себе в руки й попросила більше ніколи її не тривожити. Згадую нашу останню зустріч, як знічено стояв перед нею і не міг вимовити жодного слова, бляха, як переляканий шмаркач, я не зважився вимовити жодного слова; в горлянці пересохло; згадую, як так само мовчки й слухняно пішов у общагу і в кімнаті Ковінька, де так-сяк дотягував це нестерпне, довге та самотнє літо, зарився у подушки й ридав. Я картаю себе, бо не боровся за Ліду, не виявив наполегливості, впертості, можливо, треба було на неї натиснути, щоб ми зараз жили разом. Натомість мене здолала апатія, яка невідомо де взялася, пустила холодні щупальця в серце, розум, у душу, підкрила їх, позбавила волі. Досі не можу пробачити собі слабкості, якій так фатально піддався. Дека, коли я приїхав до нього зайцем першою ранковою електричкою в Чернігів і з розпачем розповідав про весь ідіотизм ситуації, сказав, що, може, це на краще, адже наші вчинки інколи — попри те, що не піддаються жодній логіці, — можуть змінити майбутнє. Я дивився на нього, як на божевільного, й не розумів, що він має на увазі. Дека лише спокійно відповів: значить, так було треба — щоб ви розійшлися, значить, ви з Лідою не повинні одне одному належати, а те, що мріяли жити разом, — це лише наївні ілюзії, що насправді нічого не здатні змінити, бо все, що з нами діється, має відбуватися саме так, а не інакше. Я йому тоді не вірив і давився на нього, як на наївного дивака, який начитався розумних книжок із абстрактними істинами, книжок, які такі далекі від реального життя і щоденних проблем. Лише після цього я з жахом зрозумів, наскільки велика прірва лежить між мною і Декою, наскільки ми різні. Мабуть, Настя правду казала, що моє захоплення Тибетом рано чи пізно минеться, як минулося захоплення анархізмом, фашизмом та іншими речами.