Додому повертаюся спустошений, ніби в мені несподівано прокинулася велетенська пустеля. Йду ніби заціпенілий, ні про що не думаю. Раптом — з'являється страх. Він приходить одразу за думкою, що я знову зустрінуся з цим мудаком. Страх підсилюють думки, що той бандюк при наступній зустрічі буде мене бити, а може, й гірше. Не знаю, чого саме боюся. Побоїв — ні. Смерті... це слово в мене викликає посмішку. Ліда. Я втрачу Ліду. Стає так паршиво, що несподівано мене прориває на ридання. Йду вулицею і ридаю. На мене зацікавлено дивиться гурт дівчат-ровесниць, які, певно, прямують на дискотеку в Будинок культури біля Миколаївського собору, але я на них не звертаю уваги й плентаюся далі. Заспокоююся вже біля общаги, підіймаюся до себе на восьмий, кілька хвилин стою біля кухні й розмовляю з Хо-хо, який варить гороховий суп, намагаюся з ним жартувати, аби не показати свого настрою. Він каже, що з'явився Дека. Я вражений, але й це мене не тішить. Прямую в кімнату. Зачиняюся. За стіною грає бандура, в дівчат на носі екзамени, вони готуються. Сідаю за стіл і дістаю папір. Я ще ніколи не писав, не писав серйозно. Мене страшенно тягне писати — про те, як люблю старшу жінку і як від цього страждаю. Тілом трухає, по шкірі бігають мурашки, пишу швидко, нестримно, через що мій почерк скидається на невиразні, дрібні карлючки з обірваними закінченнями слів і фраз. Може, це проза, а може, лише дріб'язкові враження. Але про це не думаю. Я пишу про Ліду, про себе, про її доньку, я пишу, як ми кохаємося з Лідою, як я обожнюю її ще поки нестаре тіло. Потім намагаюся писати про небезпеки, які на мене чатують з боку місцевих бандюків. Пропадає настрій. Думаю про Деку, де його так довго носило. Не знаю, скільки минає часу: година, дві, три? Напевно, багато. Бо общага давно затихла, музичні інструменти, голоси, шуми змовкли. У попільничці лежить до десяти недопалків, від надмірного курива бурчить шлунок і важчає голова, очі невдовзі злипаються. Я пишу, бо відчуваю, що маю завершити. Над ранок, коли крізь нічну чорноту починають пробиватися синьо-фіалкові кольори, все закінчується. Оглядаю портрети знаменитостей на пожовклих від сонця аркушах, намальованих моєю рукою і розвішаних над письмовим столом. Даю щиґля Ґонті, змальованого з невеликої гравюри, вміщеної в «Ілюстрованій історії України» Грушевського. Я виснажений, втомлений, пригнічений, але водночас і щасливий, бо написав свою тривогу. Від напівбожевільного інтенсивного курива хочеться блювати, язик, піднебіння терпнуть і я відчуваю на них наліт від нікотину. Чищу зуби, п'ю холодну кип'ячену воду з чайника і лягаю, голова розколюється від перенапруги. Тільки б заснути.
Дека каже, що багато днів не вживав звичних страв, а лише дивився на світанки і заходи сонця, пив холодну криничну воду, їв чорнослив, шкода, що не було фініків, а фініки, Віталя, позитивна їжа, навіть у Біблії про це є. Він каже, що знайомі йому люб'язно запропонували свою хатину в одному із сіл над Десною і він, не вагаючись, прийняв їхню пропозицію відпочити. Дека виглядає змарнілим, але щасливим. Говорить тихо, ніби вимовляння слів для нього процес незручний і неприродний. Він стверджує, що йому там нічого не було потрібно.
«Ти це розумієш?»
«Розумію», — відповідаю йому, а сам думаю про Ліду.
«Мені вперше в житті нічого не було потрібно, думаю, що там я звільнився від того, чим щодня переймаються люди».
Я кажу, що ледве витягнув сесію. Дека лише усміхається і нічого не говорить, розумію, що для нього це не події, він переймається лише тим, що відбувається в ньому. Мимоволі згадую його улюблену цитату з Габріеля Марселя: «Головне не зовнішні події, а внутрішні». Придивляюся до Деки уважніше: все-таки він став іншим, навіть шкіра змінилася, ніби пояснішала, під очима зникли темні кола, а в очах — хворобливий блиск. Дека каже, що знайшов причину власних невдач і страждань: це музика, бурмоче він, тільки музика, вона сиділа в мені й пила мене зсередини, мов страшний черв. Не розумію, до чого він це все розповідає. Дека усміхається, дивиться на політичну карту світу, що захищає кімнату від сонячного проміння, блукає очима по країнах і несподівано каже, що музика не має значення, бо її так багато... в гонитві за нею змарнуєш життя, розтринькаєш найкращі роки.
«Ти кинеш писати?» — шокований, встаю з крісла.
«Я просто не буду випускати її з себе. Це буде мій внутрішній звір, про якого знатиму тільки я, який, якщо і виводитиме з рівноваги, то лише мене».
«Ясно, ти заб'єш на творчість».
«Я вже її кинув. Навіщо вона мені? Для втілення гівняного покликання? а насправді для свого егоїзму? щоб зграйка людей втішалася тобою або заздрила? і бути залежним від них, від їхньої уваги, від їхньої похвали чи визнання? дурниці це все; музика — понад цим; відчувати її... це нагадує наївну гонитву за міражами, до яких можеш лише наблизитися, але не доторкнутися».
Не перебиваю, він добре говорить. Дека каже, що все це зрозумів у самоті, Віталя, ти не повіриш: чим більше перебуваєш на самоті, впродовж багатьох днів, коли нема нікого поруч, коли нема потреби так чи інакше поводитися, бо залишаєшся природним і не одягаєш жодних масок, тоді все розумієш по-іншому: звільняєшся від галопу, який тобі зазвичай нав'язують через різноманітні справи, обов'язки, проблеми, тоді все це стає таким несуттєвим, несправжнім. Він оглядає кімнату, бере книжки й іронічно усміхається. Я зізнаюся: мене настільки втомили товсті підручники, якими протягом тижня мучив себе, що до читання відчуваю відразу. Попри те, що зникли навчальні турботи, в мені народилося заціпеніння, ніби висмоктали життєву енергію, і я, незрозуміло з яких причин, ще існую, дихаю, їм і переміщуюся. Кажу Деці, що вчора мав неприємну розмову з комендантом гуртожитку — товстою старшою жінкою без правої руки, вона наїхала, щоб до першого липня я звільнив кімнату; пауза; бачиш, кисло посміхаюся, жити без жодних клопотів поки не виходить. Мовчимо. Завершення літньої сесії — найбільша неприємність за останні роки, бо постає проблема житла на літо. Всі студенти роз'їжджаються по домівках, общагу закривають на ремонтні, косметичні роботи, поселення в порожні кімнати знову відбудеться аж в останні дні серпня. В такий період мене долають паніка й відчай, я метаюся, шукаю собі притулку. В минулі роки все владналося: на першому курсі два літніх місяці я сплавив на археологічних розкопках у селищі Григорівка неподалік від Канева, все було здорово: і гітара, і дівахи, і горілка, і Дніпро, і кручі; а літо після другого курсу провів у селі Єліне на півночі Чернігівщини, і досі маю купу незабутніх вражень: селянська лазня, рибалка, гриби, плавання човном по річці у Росію (на кавалєрку, мало морду не порвали). Не знаю, де мені прожити це літо. До Тернополя повертатися... поки не можна. Дека оглядає мій стіл, бере з нього віддруковані на портативній машинці листки й запитує: що це? Кажу: ще не знаю, проза, мабуть. Дека сміється: гарна відповідь, бо коли знаєш, що робиш, то це трохи неприродно, схематично, мабуть, так і треба писати, щоб не знати, що буде далі, куди заведе. Ніяковію, бо який із мене в біса письменник? Це все так — вправи, лягло на душу — і написалося.
«Тебе шукав Вічний Студент».
«Мене? Що йому треба?»
«Не знаю, — каже Дека. — Він хотів, щоб ти його познайомив із деякими людьми в Тернополі».
«Мені це не потрібно».
«Знаю».
Вічний Студент — ще той гаврик, собі на умі. Звідки ж він дізнався, що я з Тернополя? Я ж йому брехав, що приїхав з Івано-Франківська? Дека каже: не бери в голову. Потім ми говоримо про Юлю, що вона зустрічається з симпатичним хлопцем, що в неї, здається, все добре. Я страшенно радий. Дека усміхається: тільки її коханий дуже ревнивий, особливо до нас обох. Не дивно — думаю про себе — ми інколи таке робимо, хоча й нічого поганого в цьому не вбачаємо, що це мало хто зрозуміє, багато хто ж витає в полоні всіляких усталених ілюзій, не може жити так, як виходить, оглядається на ближнього, на сусіда, на колегу по роботі, який тримає в кишені дулю... Дека гортає сторінки моєї писанини, зачитується в окремі абзаци, вказує на граматичні помилки та інші огріхи і розпитує про причини, які підштовхнули це створити. Я замовкаю, не буду ж йому говорити, що мені потовкли морду. Він просить, щоб дав йому це почитати. Нема питань, тільки спершу треба дописати текст, бо він ніби обрубаний. Дека каже, що це навіть краще, мене вже задовбали твори, в яких усе правильно, органічно, послідовно, завершено, а незавершеність завжди зберігає таємницю. Я зізнаюся, що про це не думав. Ставлю чайник, ми п'ємо каву, яку Дека приніс у маленькому целофановому пакетику (якраз на дві порції), і закурюємо. Дека пускає з рота димові кільця, при цьому, ніби короп, кумедно розширює губи. Кажу йому про це, він сміється. «Віталя, риби не вміють курити, це вони наслідують людей, а не ми їх». Плете ще всілякі дурниці, видно, що самотність його і справді помітно змінила. Я уявляю, як риба пускає кільця з цигаркового диму. Нічого не скажеш. Невже в кожного з нас поволі стає негаразд із головою? Раптом у двері стукають і безцеремонно відчиняють. На порозі стоїть широкоплечий лисий шланг у чорних окулярах, він тримає в одній руці торт, а в іншій пляшку вина, запитує, слиш, гдє живьот Ірішка? Яка в дупі Ірішка? — лаюся про себе. На кілька секунд я запинаюся, бо ніяк не можу пригадати, чи є в мене знайома на ім'я Ірішка. Лисий перепитує: «Ти що, контужений, да?» «Нє, я нормальний, просто не знаю, де живе Ірішка». Тут, бляха, цих Ірішок... хоч греблю гати. Він кидає нам «ізвіняюсь» і чимчикує далі. Дека сміється.
