«Справді? — здивовано видовжується її обличчя. — Бідна дівчинка».

«Чого це вона бідна?»

«Ти з нею помирився?»

«Ні». Я не оптиміст, тому не можу все це спокійно та безболісно їй пояснити. Можливо, краще взагалі не говорити, на Юлині запитання продовжую давати короткі, відрубні відповіді. Вона помітно дується, кривляється: не хочеш зі мною говорити — ну й не треба. «Дурненька, — цілую її в шию, — просто не хочу порпатися в тому, чого вже нема, я вже втомився отруювати себе минулим, знаєш, люди нічого не роблять, лише пригноблюють себе власним минулим, ти такого не помічала? Правда, ідіотизм?» Дека допрасовує футболку, одягає. Юля шепоче мені, що Дека певно закохався і намилюється, хі, хі, до дєвушки, бачиш, який серйозний. «Ви б краще до іспитів готувалися, — бурчить він, як старий дід, — а то завалите все на світі». Юля починає приставати, але я не маю сил, кажу їй про це, вона розчаровано зітхає. «Не ображайся, але я не машина, мене сьогодні мали протягом ночі по повній програмі, ледве себе стримую, аби не заснути, хазяйство гуде, як ненормальне». Дека пирскає зі сміху, а за ним і Юля. «Вам смішно, — дивлюся на них, а мені ввечері іти до Ліди». Уявляю її спокійний вираз обличчя, запитливі, трохи втомлені очі й розумію, що вчинив щодо неї ганебно, навіть як вона нічого й не дізнається. Згадую Настині слова, що волочуся з викладачкою, і це мене одразу насторожує. Невже пішли чутки? Я ж приховував. Це містечко схоже на скляну колбу, крізь стінки якої бачиш усе, що душа бажає. Юля каже, що пора готувати обід, запрошує до себе в кімнату через годину-другу. Прийдемо. Дека несподівано накидається на мене:

«Якщо не можеш сказати Насті про епілог, тоді обов'язково відправ їй листа, відправ у той день, коли будеш їхати на море з Лідою й Дашею, це треба зробити, довго дивиться на мене, бо ти ніколи не виплутаєшся, зрозумій, Насті треба починати нове життя, шукати нову людину, тому краще зараз вирішити всі ці речі, сам заспокоїшся, та й вона швидше відстане». В мені знову оживає пустеля, розростається, наповнююся тривогою й відчаєм, не знаю, що робити. Підводжуся, кажу, що піду до себе, попишу прозу, бо ніяк не можу завершити, хочу показати це Ліді, щоб покритикувала, там, знаєш, багато такого, від чого я раніше хотів плакати — плакати трішки, тихо, про себе. Дека каже, що йому теж час іти — на переговорний телефонувати батькам, що невдовзі приїде, тому побачимося за обідом у Юлі. Приходжу до себе і відчуваю жахливий голод, у мене нічого їсти, порпаюся в тумбочці, але там порожні поліетиленові пакети, лише в одному з них дві-три ложки гречки, цього навіть на суп не вистачить. На кухні ставлю чайник, окріп на десяток хвилин приглушує голод. Від нічного кохання болять яйця, і я непокоюся, чи бува часом не надірвався. Що забагато — то не здорово. Вмикаю магнітофон, ставлю поганенький, тріскотливий запис Дебюссі і читаю свою недописану прозу. Образ Ліди здається мені статичним і непереконливим, єдине, що добре виписано — її тіло під час кохання, тіло старшої, досвідченої жінки, перед якою ніяковієш, почуваєшся шмаркачем, перед якою хочеться впасти навколішки й слухати все, що вона скаже. Це прекрасне, ще поки не старе тіло, в якого ледь вловимий, лагідний запах років і досвіду, глибокої, вистражданої любові, що народжується не від радощів і втіх, як це зазвичай буває в юних людей, а від палкого бажання присвятити себе іншому, цим бажанням; пауза; мені здається, що це приходить із роками, із важким досвідом утрат і здобутків, коли відчуваєш гостро, а цінуєш боляче, коли прощаєшся з німим криком на вустах, а радієш із тихими мовчазними словами подяки, про які ніхто не знає. Я ще не вмію так кохати, як Ліда, але обов'язково мушу до цього прийти, мушу пробудити це в собі. Це, мабуть, неймовірно важко, і не знати, чи вдасться такої любові досягнути. Дека, дізнавшись про ці думки, напевно сказав би, що це піддатливість пристрасті, слабкість перед власним почуттями. Хай буде так. З кухні забираю свій чайник і наливаю окріп у кружку, сьорбаю, але вода надто гаряча. Не знаю, як завершити цю прозу. Не бачу кінця.

Заходить Юля і кличе обідати. Йдемо до неї. Дека сидить за столом. Швидко летить час, я навіть не помітив, як минуло півтори години. Юля насипає нам рисовий суп. Після порції прошу добавки. Юля сміється й каже, що суп вийшов не зовсім смачний, нема м'яса. Дека жартує, ми вегетаріанці, і взагалі, м'ясо розвиває в людині агресію та злобу. Він підморгує мені, чи почуваюся вегетаріанцем; відповідаю, що не знаю, в кого там що викликає м'ясо, але я вже два роки майже не їм його, і злий, як дикий собацюга, ще трохи і почну гавкати й кидатися на людей. Юля каже, що мені треба насипати ще одну мисочку, щоб попустило. На друге вона дає гречку з маринованими помідорами. Дека від задоволення усміхається й каже, що візьме собі Юльку за дружину; мала, підеш за мене? Вона сором'язливо й розгублено усміхається, дивиться на нього здивованими, розширеними очима.

«А як же мальчік? Я ж його люблю...»

«Мудило рідкісне твій мальчік, — поважно каже Дека і наминає кашу. — Чого витріщилася? Підеш за мене?»

«Да ну тебе, — вдавано ображається Юля і каже: — Слухайте, може, житимемо втрьох?»

«Я не проти, — жує Дека, — Віталіка всиновимо, воно ж саме — бідове, пропаде, а так хоч харчуватиметься... Юля, так підеш за мене?» Дивна інтонація, з якою він повторює ці слова, надає їм іншого смислу. Юля кокетує, що всі мужики — сволота рідкісна, і взагалі — чого мальчіка ображаєте? Він вам нічого поганого не зробив, ну математик, ну пургу всіляку читає, ну трохи дурненький, ревнує без причини, хіба це підстава його не любити? Дека торкається долонею її обличчя й каже: «Мала, якщо він тебе образить — я йому гланди через дупло вирву, буддизм таке не толерує, але за тебе, Юля, я забуду про буддизм, ти не проти?»

«Мені це подобається, — сміється вона, — Дека, я матиму на увазі, що ти мій запасний варіант, добре?»

«Запасних варіантів не буває, — він насуплює брови, як старий, задрипаний гуру, — є лише один шлях — той, який ми проходимо і про який нічого не знаємо».

«Мого улюбленого мальчіка бити — це також твій шлях?»

«Я серйозно». Дивлюся на Деку, не стримуюся й регочу: давай зав'яжемо з буддизмом і перейдемо на інквізицію або на методи Гімлера. «Я не проти», — кухонним рушником він витирає губи.

«Юля, це все від м'яса. Ти сьогодні давала Деці м'ясо? Тільки чесно? Я так і знав, тільки-но цей мудак з'їсть м'ясо, як одразу забуває про просвітлення».

Після обіду Юля виганяє нас, хоче готуватися до іспиту. Мені ліньки сідати за підручники і я йду вештатися Ніжином. Планую йти до гоголівського корпусу в надії зустріти знайомих — друзів, одногрупників — і сплавити до вечора час. Увечері мене чекає Ліда, ми повинні з'ясувати день від'їзду на Азовське море. Внизу, у вестибулі, зустрічаюся з комендантом общаги і вахтером Петрівною. Перша мене пиляє, щоб до 1 липня звільнив кімнату, позабирав свої манатки, і щоб не так, як минулого разу, чуєш, не так, а щоб гарно поприбирав, бо як побачу сміття, більше ніколи не поселю. Петрівна, навпаки, мовчки усміхається й підморгує, ніби хоче сказати, синок, все буде добре, ти головне — цій карзі не заперечуй. Від розмови з комендантом з'являється депресняк, я не знаю, куди подітися, де на цих кілька місяців знайти помешкання. Дека запрошує в Чернігів, кличе до себе в село Єліне аж на півночі Чернігівщини, де в роки війни товклися партизани Медвєдєва. Не сидіти ж мені в нього на шиї. Є можливість поїхати на археологічні розкопки (там би міг вбити це літо), хоча ні — про це треба було думати раніше, коли формувалися групи. Закурюю. Біля гоголівського корпусу вітаюся з кількома знайомими студентами зі старших курсів, сідаю поруч. Небо захмарюється і накрапає легкий дощ. Настя просила, щоб зайшов до неї сьогодні ввечері. Якщо піду — значить, усе пропало, не зможу її кинути. Згадую нашу ніч, і мені стає сумно, глибоко в душі не хочу її втрачати; мабуть, це комплекс власника, на який страждає більшість чоловіків. Дощ сильнішає і переростає у зливу. Студенти підриваються з лавок і забігають у корпус. Я підіймаюся сходами на другий поверх і заходжу в читальний зал, набитий людом, шукаю одногрупників, але нікого не помічаю, лише знайомих з інших груп і курсів. Навіть нема де сісти. У крайньому від вікна ряді помічаю Тому, яка сидить над грубезною книжкою. Вона дуже кумедна, коли читає: на лобі зморшки, зосереджений погляд, а обличчя таке, ніби вивчає Гайдеґера, зайн унд цайт, буття-у-світі, від якого вона так горбиться. Красивих жінок, коли вони заклопотані, сприймати серйозно, мабуть, неможливо, а ще коли вони міркують на глобальні теми, висловлюються з цього приводу й напружують мізки... це вже занадто, це, певно, те ж саме, що сімдесятилітній бабусі брати участь у церемонії «Красуня року». Вагаюся, чи підійти до Томи. Зрештою, що це дасть? вона ж, мабуть, не має часу, а коли й матиме... тягнути її до себе в общагу? на це не маю здоров'я, не можу відійти від ночі. Тома відривається від книги, очима повільно обводить читальню і помічає мене. Я здригаюся, ніби механічно вдаю, що її не бачу, ага — яке там не бачу! щойно зустрівся з нею очима, знову зиркаю на Тому й легким кивком вітаюся. Кутики її рота ледь помітно підіймаються, витворюють хитру усмішку. Більше не дивитися! Жодного разу! Ох, бестія. Роблю вигляд, ніби уважно оглядаю залу, ніби шукаю потрібну істоту. Звідси треба здиміти, але на дворі ще триває гроза. Щоб згаяти час, стаю в чергу до столу замовлень і невдовзі беру на власний абонемент том «Поезія й проза Стародавнього Сходу» російською мовою, який інколи читаю в цьому залі. Найбільше мене приваблює любовна лірика анонімних авторів («я за тобою пішла б у неволю єгипетську» і таке інше) у перекладах Ахматової. Там настільки прозорий і магічний поетичний словник, що це просто торба. Якби я мав поетичні амбіції, то прагнув би писати саме так — просто й велично, без усіх отих модних і задрипаних кліше, якими перевантажена млява і штучна поезія наших університетських молодих авторів, без засмічення загальними і несвіжими істинами нашої вторинної та стандартної освіти, нашого бидлуватого культурного євротрешу. Заходжу в одну з аудиторій і помічаю самотню пару, яка сидить до мене спиною за передньою партою біля дошки й обіймається. Він пестить дівчині волосся й шепоче їй щось на вушко. Ця картина мене настільки збуджує, що я хочу почути їхню розмову, вловити бодай найменші слова, якими вони обмінюються. Обережно відсуваю на задній парті стільця й сідаю. Пара мене не помічає. Від незрозумілого збудження, бо в такій пікантній ситуації я вперше, в мене тремтять руки. Мабуть, так у людині зароджується збочення — через підглядання за двома закоханими створіннями. Намагаюся уявити, що він робить рукою під партою. Страшенно заводжуся. Гортаю сторінку книги, ніколи не думав, що це може здійняти стільки шуму. Дівчина насторожується, відсторонюється від хлопця й різко обертається. Помічаю, як той вихоплює руку з-під парти, якою, певно, пестив їй ноги. Вони швидко збирають зі столу конспекти, книжки, запихають у пакети й підводяться. Коли проходять поруч, в його очах читаю нерозуміння й зневагу, прискіпливо втуплюється в мене, так, ніби я ветхий дід, який підглядає за інтимними речами молодих. Дівчина поправляє на собі коротку спідницю. Густо червонію, але водночас не можу стримати посмішку. Я повівся як жалюгідне й дешеве мудило, і найжахливіше те, що мені це страшенно сподобалося. Студент тихо, але гостро каже щось до своєї подруги, певно, висловлює зневагу на мою адресу, а я корчу з себе зачитаного бовдура. За вікном припікає сонце, злива минулася. Коли залишаюся наодинці, зникає інтерес до читання і я думаю про Тому. За інших обставин я обов'язково до неї під'їхав би. Ця незавершена близькість, яка між нами несподівано виникла, ніяк не йде з голови. Бажання заволодіти Томою, бодай на мить завоювати її настільки переповнює мене, що ні про що інше не можу думати. Мене навіть не стримує дружнє ставлення до А., якому все це, звісно, не принесло би радості. Я страшенно люблю й поважаю А., але Тома... — це ніби вірус, із яким не маю сили боротися. Скільки разів я вже себе зраджую, зраджую свій Тибет, своїх друзів і близьких, тих, кого люблю і без кого не можу... скільки разів я картаю себе за це, караюся, мучусь, але... не каюся; ця тяга вийти за будь-які рамки, за будь-яке розуміння з кожним днем все більше виснажує й кидає у крайнощі. Дека нещодавно роздратовано сказав, що я рано чи пізно підхоплю всі можливі й неможливі болячки, що за подібні речі обов'язково треба платити. Бляха, може це такий фаталізм? може, це мій незмінний і водночас гівняний шлях? Юля за однією п'янкою дружньо обізвала мене «бляддю у штанах» і сказала, що за це й любить. Ці думки звеселяють, і я звільняюся від тривог, суму і всіляких клопотів. Хочеться робити найпримітивніші дурниці, хочеться бути ідіотом і корчити всім фізію, показувати дулю, висолопити язика, хочеться без причин тішитися, співати й верещати, чіплятися до симпатичних дівчат, говорити їм купу компліментів, присягатися в коханні і вірності, обіцяти золоті гори, хочеться з ними кохатися, обціловувати їхні тендітні тіла, проникати в них ротом, язиком, пальцями, собою; пауза; я заплющую очі... хочеться плакати. Смуток здавлює горло, поволі наростає, від нього терпне піднебіння, пересихає в роті. Знаю, що можна контролювати власний настрій, інколи брати його негативні прояви у своєрідні «лапки», але цього робити ще не вмію. Дека до цього інколи наближається і каже, що буддизм — це прекрасний інструмент тримати себе в рівновазі. Набридає сидіти, і я повертаю книгу на абонемент. На виході з читальної зали зустрічаюся з викладачем польської мови Ігорем Ковіньком, який живе з родиною в моїй общазі на четвертому поверсі й інколи водить у мою кімнату трахати студенток, переважно заочниць. Він дружньо плескає мене по плечу, каже, що дружина з сином поїхала в Луцьк до своїх батьків, і запрошує ввечері бухати. Я з радістю приймаю пропозицію. Він каже, що, можливо, буде кілька заочниць, ці ж баби — сам знаєш — нарвані, приїхали випустити пару, як дорвуться до безплатного — не спиниш; пауза; Віталіку, уявляєш, прокидаюся я вчора зранку, бодун нестерпний, розплющую очі, а перед самісіньким моїм носом ось така (показує руками) дупа — шикарна, соковита, смачна, молоденька дупа, ще свіжа й не роздовбана, так і хочеться її вкусити, сильно і ніжно; і що ти думаєш та дупа читає? вона читає «Так казав Заратустра»; бачиш, які нині пішли мудрі дупи? так прийдеш? Я кажу: о'кей; Він дістає бабки на дві пляшки горілки і дає мені. Через годину-другу підтягуйся. Ми прощаємося, і я біжу вниз по сходах на вулицю. Ігорко, думаю про себе, минулого року одна твоя заочниця, до речі, мати трьох маленьких дітей, підкинула мені тріпак, що буде сьогодні? сподіваюся — не мати трьох дітей. У гастрономі на центральній площі купую дві пляшки чернігівської горілки і повертаюся в общагу. Післязавтра останній іспит, але думати про нього не хочу. Деки нема, певно, пішов гуляти з дівками у Графському парку, в нього останнім часом тяга така — гуляти з купою студенток. Я питаю у знайомих, де Дека, а вони мені відповідають: Тибет його знає. До Юлі припхався її гаврик, здається, Слава. Він сухо вітається зі мною, полотніє і надувається, як сич. Певно, в нього на мене алергія. Чемно вибачаюся і повертаюся до себе. Сідаю за прозу, в кількох місцях прописую сцени, роблю їх динамічнішими, додаю дещицю деталей до портретів персонажів, але не можу завершити, таке враження, ніби текст до цього не надається. Дописані рядки й абзаци друкую на окремих папірцях і вклеюю до загального тексту. Це заняття настільки подобається, що я просто випадаю з часу і не знаю, котра зараз година. Заходить Ковінько й запитує, чого так довго чухаюся. Ми беремо горілку й спускаємося до нього на четвертий. Ігор каже, що заочниці підійдуть за півгодини. Тим часом я допомагаю йому робити овочеві салати, нарізаю копчену ковбасу і сир. Дякувати Богу, нині повечеряю. Лише б не напитися і потрапити до Ліди, лише б не напитися.