Час тягнувся нестерпно довго, і грубка стала холодною, бо він не закрив комин. Нарешті про Антона згадали, і все відбувалось, як і вчора, у мовчанні. Може, серед присутніх був і Генріх, але Антон не впізнав би його навіть тепер. Після сніданку він поквапився вийти і став на подвір’ї, поглядаючи на ворота. Тут хтось гукнув його на ім’я.

? Ходи до мене, ? сказав Яків, колишній лікар. ? Нема чого стовбичити на холоді.

У Якова з’явились уже риси, притаманні мешканцям Монастиря, та в ньому усе ж легко було впізнати колишнього Лікаря.

Вони повернулися туди, де ночував Антон. Кімната Якова була трохи далі. На пічці спав кіт, звичайний собі кіт, який не бажає розлучатися з тим, кого обрав собі за господаря.

? Розкажи мені про Генріха, ? попросив Антон майже благально, бо він втомився шукати взимку чоловіка, що не тримається певного місця.

? Я тут недавно, ? знизав плечима Яків. ? Коли потепліє, мабуть, піду далі. Це місце не для таких, як я.

? А для кого ж?

? Для воїнів. Це місце для Джона Сміта, якщо він схаменеться і не стане будувати на горі те, чого навіть не може уявити.

? Хіба Джон Сміт був колись воїном? ? і Антон згадав той сум, який приніс із собою прибулець осяйного літнього ранку, запах скошеної трави, шелест листя.

? Він убивав людей. Щоправда, не всі ті, хто убиває, є воїнами. Але Джон Сміт не знав страху, доки не усвідомив ціни власного життя. Чи тому перед ним відкрився Притулок, не знаю. Зрештою, для Притулку важливіші твої нещастя, а не твої заслуги.

? Ніхто не знає, що таке Притулок. Навіть Старий! ? злякався Антон, бо кожна категорично стверджувана думка змінює майбутні. Він, певно, не зміг би пояснити це Якову. Зрештою, зараз усі його думки кружляли довкола невловимого Генріха.

Антон вишпортав з внутрішньої кишені шматинку, розгорнув і простяг на долоні золоте кружальце, тонке і стерте від тисяч рук, що тримали його.

? Гроші? ? здивувався Яків. ? О, колись я мав їх багато! Через них у мені ніяк не могло прокинутися співчуття. Звідки це в тебе?

? Я маю віддати її Генріху.

? У обмін на щось?

Антон замислився.

? Ні, просто так.

? Тоді я помилився. Це не гроші. Це, певно, знак, що ти від Старого.

? Я теж так думаю. Можна погладити кота?

? Це вже спитай у нього самого, ? засміявся Яків. ? Золото розкриває уста. То що ти хочеш почути? Генріх тут уже довго. Ми майже не вживаємо імен, зрештою, мало розмовляємо. Мені це подобається. Слова ? не найліпший спосіб порозумітися. Генріх ? воїн, хоча, можливо, не знає, з якого боку стріляє рушниця. Усі тутешні мешканці ? це колишні воїни, які стали боятися власної і чужої смерти, будь-чиєї. І за це мають таку кару ? безмежність.

? Кару? ? здивувався Антон слову з того світу.

? Еге ж… Що довше живеш у Притулку, то краще помічаєш, як позначаються на тобі всі зміни. Тобі відомий закон перекинутої монади?

? Ні, не чув.

? Суть його полягає у тому, що сьогоднішня втрата завтра обернеться для тебе блаженством. І навпаки. І знаєш, яка безбожна думка опанувала мною, яке я зробив відкриття, та й інші теж, але вони не такі циніки, щоб у цьому зізнатись, ? Яків перейшов на шепіт, і Антонові аж моторошно стало від блиску його очей. ? Це не Притулок міняється, а ми самі. Те, що учора було золотим словом, нині ? сухий листок. Вічне лише оте золото, що ти тримаєш зараз у жмені. Бо воно не псується, не мислить. Ти думав колись над тим, що саме об’єднує мешканців Притулку? Ну, хай прибульців, бо ми у твоїх очах — завжди прибульці.

? Надія, може, страх… Але, стривай, було щось таке, властиве майже усім!

? Що?

? Вони хотіли обернутись і глянути назад, але не могли…

? О! ? засміявся Яків. ? Коли ти знаєш, хто дав тобі штурхана межи плечі, то не насмілишся подивитись йому в очі. Будь певен, воїн не повертається до ворога спиною. А ці опинилися у Притулку, бо не побачили перед собою ворога. І життя стало для них дороге. А щодо всіх нас, хто живе тут, то що тут скажеш? Нещастя більше не об’єднує, ненависть також, смерти немає, а цілющі трави не дуже лікують… Цікаво, чому? Вони ж начебто не змінились, як і цей кавалок золота. Просто вони не діють на тих, хто вже не живий, але ще не мертвий. Коли я натішився безпекою, відіспався, від’ївся, то побачив, що нема кого лікувати, а я лише граю роль, і всіх це влаштовує: хай дитина бавиться. От я й пішов. Чи хтось плакав за мною?

? Усі знали, що тобі це потрібно.

? А може, був якийсь легкий смуток, думка: ну, ось, і я колись так піду, не прощаючись? Звісно, як нема якоїсь речі, то навіщо її протилежність? Наприклад, немає ненависті ? немає і любови. Але дещо вціліло: тепло ? холод, світло ? темрява…

? Радість ? смуток, ? додав Антон, ? тиша ? слово…

? Я не можу категорично стверджувати, що любові тут не існує. Досить глянути на Марфу, чи на одержимого Ізидора, хоча перша прагне служити, а другий ? володіти, любов ? це не пристрасть, зрештою. Усе, чого я прагнув колись, я здобув, і зрозумів, що вдовольняти бажання ? не є головним завданням людини. Мої бажання допровадили мене до нещастя. Як тільки зійде сніг, я піду шукати…

Яків затнувся.

? Що шукати. Якове?

?…щось безумовне, абсолютне, як оце золото, що прийме мене у себе. Може, любов. У дитинстві в нас на кухні висів вишитий напис: «Бог є Любов». Але ці слова давно вже ковзають поверхнею нашої свідомості. Я думав віднайти щось справжніше у мовчазному монастирі воїнів, проте тут панує присмерк. Узимку ? сірий, влітку, ? зелений. Через що люди й дерева схожі одне на одного. У тому світі я знав мало дерев, не тямив, якої вони породи. Я певен, дерева називають себе якось інакше. Ми не можемо порозумітися. Навіть з тобою, котику…

Кіт стріпнув вухом і розплющив золоте око. Видно було, як йому тепло і сонно на душі.

? Я помітив, ? продовжував Яків, ? що істоти входять до нашої свідомості, коли їм заманеться, і виходять так само. Можна, звісно, зробити так, щоб тебе ніхто не турбував. Але коли ти сам хочеш увійти до чиєїсь свідомості, тебе щось зупиняє, і ти залишаєшся ні з чим…

? Кого ти маєш на увазі? ? не зрозумів Антон.

? Дерева, котів, собак, колишніх воїнів ? відрізав Яків, і очі його лукаво зблиснули. ? Слухай, Антоне, Писарю Східних Воріт Притулку, я маю тут пляшечку вина, і ми її вип’ємо, очікуючи Генріха, який, можливо, й робив це вино. А що, коли воно розповість тобі про нього? Бо від мене ти нічого не довідаєшся. Я не знаю навіть, як виглядає той Генріх: високий чи низький, лисий чи патлатий. Просто вчора хтось обмовився, що Генріху нині їхати до дітей. Це таке невеличке село, де багато дітей. Ми їм возимо гостинці. Отож переживали, коли б не замело дороги. Було це не мені сказано, не зачіпало моїх інтересів, а про твої я не відав.

? Пусте! ? махнув рукою Антон. ? Цього досить. Це ж від тебе першого я дізнався, що Генріх отут і що мої пошуки нарешті скінчилися!

? Так, ? згодився Яків, наливаючи в череп’яні горнятка густе золотисте шипшинове вино, ? ти гадаєш, що твої мандри скінчилися, бо ти знайшов Генріха…

? Майже знайшов.

? Хай буде по-твоєму. І я хочу знайти те світло, яке поглине мене і ніколи від себе не відпустить.

Антон не розумів багато з того, що говорив Яків. Нічого дивного: не помучившись у тому світі, не поживши… Але відчував, що потреба висловитись є однією з найістотніших потреб людини. Те, що у ньому самому помалу кипіло, неоформлене навіть у думки, в Якові виплескувалося потоком слів. Можливо, цей час настане колись і для Антона, коли у своїй хатинці біля Східних Воріт він обміркує усе, що бачив і чув під час подорожі.

Віддаляючись від Східних воріт, щоб ніколи не повертатися назад, як не повертаються в минуле, Антон зрозуміє, що це означає ? шукати себе. Той, кому це вдасться, може себе згубити, а потім може знайти. Він не потребуватиме повчати когось, підбирати слова для того, щоб його зрозуміли. Він може будь-коли вийти через Західні Ворота, бо для нього не існує жодних перепон. Знайти себе ? особливий стан душі й тіла, коли відчуваєш те, що відчувають інші душі й тіла, не вирізняючи ні болю, ні насолоди. Однак хто зараз був ближчим до цього особливого стану ? колишній лікар Яків, котрий, тікаючи від смерти, шукав її в іншому образі, Антон, якому потрібно було повертатися туди, куди ніхто не вертався, чи мовчазні колишні воїни, які шукали себе в цілому, а не окремому, як мурашки в мурашнику? А може, незнайомий Генріх, чиє вино, терпке, пахуче й солодке, вливалось у кров Писаря Східних Воріт? Цього ми не довідаємося. Хоча можна припустити існування істоти, наділеної найгострішим поглядом, що все обіймає і вказує найправильніший шлях. Припустимо, що ця істота є в кожному з нас, але ми, як сказав Яків, не можемо увійти до її свідомості.