Нараз монотонність зимового буття Монастиря колишніх воїнів перервали глухі удари дзвону, аж кіт злякався. Стривожився й Антон, бо досі не чув нічого подібного. Кожен удар дзвону спиняв на якусь мить його серце, і воно зривалося важкою грудкою вниз. Яків залишився спокійним:

? Це ? для Генріха. Коли туман, снігопад, ми дзвонимо для того, хто в дорозі, аби не заблукав. Отже, Генріх таки приїде сьогодні. Радій, Антоне!

Тому вчувся у голосі Якова натомість якийсь жаль. Антон допив вино і затримав горня в руці.

? А те світло, про яке ти говорив, ? спитав він несміливо, ? яке воно? Як сонце?

? Навіщо це тобі? ? ревниво нахмурився Яків. ? Ти питаєш просто так, із ввічливості?

? Та ні! Сьогодні я побачу Генріха, візьму в нього те, що просив Старий, а далі що? Повернуся, а зима тільки почалася. Буду пригадувати все, що бачив, чув за тих кілька днів, бо за ціле життя не наслухався стільки розмов. І колись згадаю про те світло, яке ти шукаєш. Знаєш, я помітив, що все найкраще випромінює світло. Чому це так?

? Ти знаєш, що зі мною було в попередньому житті? Ну, звісно, знаєш… Я продав душу дияволові, підписався кров’ю, але порушив обіцянку і не віддав душі. Просто втік. Це ? не вихід, сам знаєш. І ця наша розмова, Писарю, є спробою знайти вихід. Тому Генріх заважає мені і дратує…

? Чим я можу тобі допомогти? ? тихо сказав Антон, ? Тут потрібен мудрий чоловік.

? Часом двоє не дуже мудрих можуть швидше знайти істину, бо вони заглядатимуть усюди. Мені не потрібно, щоб ти лишався, але коли я побачив тебе учора, то зрозумів, що ти не просто Писар Східних Воріт. Ти ? сам, як стіна, за якою мене не побачить Диявол, і я його теж не побачу. Розумієш? Ти не зазнав спокус, не хитався, як листок, під тиском вітру історії. Навіщось ти мені потрібен, тому й прийшов. Коли вино ллється через край, треба підставити порожню посудину. Ну, добре, йди! Шкода, що у Притулку хворі не зцілюються повністю…

Антон не зрозумів, що так роздратувало Якова, і почув, як той тихо сказав сам до себе:

? Sancta simplicitas…

? Я ще зайду попрощатися.

Йому було прикро, бо і в Монастирі Якова мучило те, що він хотів залишити перед мурами Притулку. Звідки Антон міг знати, що рецидиви болю виникають і після того, як ліки, здавалося, перемогли хворобу?

«Чому мені так важко розлучатися з людьми, яких я ледве знаю? ? думав Антон. ? Може, тому, що ми не встигаємо розкритись одне перед одним? Тут зовсім інакше, ніж біля Воріт. Ніхто не поспішає, крім мене. Я для них ? прибулець, і вони намагаються випросити у мене якнайбільше моїх думок. А самі, приходячи до Притулку, нічого мені не віддають. Мабуть, це тому, що вони приходять не до мене. Я бачив їхні розгублені обличчя».

Надворі панувала та сама сіра сутінь, яку навіть густий лапатий сніг не міг зробити білою. Дзвін уже не калатав. Біля стайні з’явився візок із запряженим низькорослим коником, що раз у раз стріпував вушка від клаптів снігу. Антон підійшов до нього й замилувався великими чорними оксамитовими очима. Від коника аж парувало тепло. Антон легенько погладив його по короткій гриві. Його завжди тягнуло до безсловесних істот, про яких так приємно піклуватись, яким можна пожалітись, щось розповісти. Зі смутком згадав про кіз, які чекають його з більшим нетерпінням, ніж Старий, хоч він їм нічого не принесе.

Зі стайні вийшов невисокий кремезний чоловік і рішуче підійшов до Антона.

? Новенький? ? спитав різко.

Антон подивився йому в очі, як щойно оце дивився в очі коневі, й розгубився. Там була сіра мла, крізь яку проступали обриси дерев правічного лісу. Він вийняв з кишені й простягнув золоте кружальце.

? Он воно що, ? мовив Генріх на прізвисько Кухар. ? Допоможи розпрягти коня!

І недбало запхав монету до кишені. «Коли б не загубив», ? стривожився Антон. Але за хвилю йому стало байдуже, наче з плечей звалився тягар, хоч те кружальце важило трохи більше за зимовий листок із дуба. Далі, ніби уві сні, він допомагав зняти упряж, витирати коня сухими шматинками, вкривати його теплою попоною і вести до стайні. Саме це зробив би Антон, якби повернувся додому: подбав би спершу про кіз, а тоді вже про себе.

Так закінчилася подорож Антона, Писаря Східних Воріт, незвичайна для нього і мешканців Притулку, але нічим не примітна для нас і для тих, хто не потребує Притулку, і тих, хто колись увійде до нього через Східні Ворота, а вийде через вічність Західними Воротами. Може, декому з нас пощастить зустрітися у тому світі зі Старим, Марфою, Генріхом. Їх багато ? тих, хто може вказати шлях до Притулку: вони самі нас знайдуть, якщо настане такий час.

Але наша розповідь триває і могла б тривати вічно. Розтане крига в лісовому озерці, над яким зупинився перепочити Антон. Він міг би йти далі й далі, пізнаючи Притулок, його мешканців ? колишніх воїнів і жебраків, дітей і жінок, однак повернувся назад, не пройшовши і третини шляху. Мало хто вчинив би так.

Перш ніж повернутися назад, він почув історію Генріха з його уст, віддавши перед тим йому золото. Але це не було платою. Кавалок золота не найвищої проби, безперечно, був частиною золотих дверей, через які так прагнув увійти Антон. Але йому ніяк не вдавалося поєднати ці два шматки золота. Для цього потрібна не одна подорож у глибину того дзеркала, на поверхні якого Антон упізнав себе.

Усеньке моє життя минуло в Притулку. Знайшов мене Писар Східних Воріт осінньої ночі, в одній пелюшці, так що не знаю, хто мої мати і батько, якою мовою вони говорили. Усе це можна дізнатись у тому світі, до якого я наближаюся, хоча не скажу, що зараз це важливо для мене. Мій невидимий досвід, радше його брак, поставили мене на особливе місце в Притулку, і дехто навіть заздрив мені, а я ? декому, як часом буває. Знання я здобував, довірившись небагатьом людям, які мене оточували, найбільше від Писаря Східних Воріт, що виховав мене і навчив читати. Він же опалював книгозбірню, пильнував, аби не заводилась міль… Та хто мав читати книжки, коли від Воріт продовжувалася далі дорога втечі, і кожен прагнув віднайти найнадійніший захист. Уявляєш, той день, коли прибулець проходив через Східні Ворота, він згодом починав вважати не днем спасіння, а днем рятунку, що більше нагадує поразку? Чому так, гадаю, можна буде довідатися, коли ми опинимось у тому світі. Мій невидимий досвід ? видимий лише уві сні, що сниться мені ціле життя і щоразу жахає: там я беззахисна піщинка, на яку насувається важка темна тінь.

Писар Східних Воріт мало читав. Він погано бачив і, витираючи пилюку, ставив книжки, аби було затишно палітуркам, а не самим текстам, і через те книги почали жити власним життям, їх ставало все більше. Я це помітив, але не хотів бентежити свого опікуна, бо в його обов’язки не входило зазирати у книжки, а берегти їх, не вирізняючи жодної. Саме так він ставився і до прибульців; хоч деколи, як я вважаю з власного досвіду, слід робити виняток. Людина прагне вирізнятися, не вирізняючись. Ось такий парадокс. Толерантність мого опікуна полягала якраз у тому, щоб не помічати парадоксів. Він був не найгіршим Писарем Східних Воріт, та чи я став кращим за нього?

Коли я підріс, то облаштував нам невеличке господарство: кури, город. Слабкий зір і таке ж здоров’я Писаря перешкоджали йому працювати фізично, а мені подобалося спостерігати за творенням нових істот і речей. Я бігав у Долину, навчаючись сіяти, орати, столярувати, куховарити, шити. Мабуть, це заняття більше приваблювало мене, ніж очікування прибульців, яке часом ставало нестерпним. Між тим світом і нашим існує мур ? не той, який я лагодив, що поріс кущами терну й бузини, а справжній, непроникний і міцний. Я бачив зовнішнім зором лише ілюзію. Зараз мені важко збагнути, як це я став після відходу Писаря Східних Воріт його наступником і як я міг бути ним упродовж багатьох років. Тепер я б, зачувши дзвіночок, мерщій натягнув би на обличчя каптур, подібний до того, який носили колись ченці. А тоді на моєму обличчі кожен прибулець міг відчитати те, що хотів бачити. Воно було ніби tabula rasa, себто «чиста дошка». Отже, ти, Антоне, один з моїх наступників, число яких безмежне. Біля Східних Воріт втратив я власне обличчя, ще не пізнавши його.