Цей факт поклав край його ваганням. Собака не міг украсти овес, це правда, але навіщо ж карати свого вірного коня Володьку, коли можна скарати чужого сірого собаку.

Це було настільки очевидно, що селянин черепаха розмахнувся пляшкою і пустив нею в собаку. Хльось! боляче рубонула вона по ребрах. Собака стрибнув і зник з очей. Ні звука! Селянин черепаха навіть почав сумніватись, чи він його влучив. Удар був здоровий, але собака не заскавчав. Чому не скавчав собака?

Селянин черепаха замислився. Його допитливий розум не полюбляв невирішених проблем. Він узявся до проблеми досконально.

Попереду він виригав на траву частину горілки разом з неперетравленими шматками кислого огірка і всяким капустяно-буряковим хоботтям. Він удивлявся пильно в вириганий матеріял, але там не знаходив рішення проблеми про мовчазного собаку.

Підвода з шістьма колесами, вірний кінь Володька з шістьма ногами і двома головами, зорі, що налазили одна на одну, як горобці — все це були чудові конкретні факти, але і в них не було сліду до проблеми мовчазного собаки.

Селянин черепаха одригнув ще частину горілчано-огіркового крюшону, і стало ясно, що без горілки цю справу не розбереш. Отже він, посварившись кулаком на підводу, на коня і на зорі, повагом подався назад до хати.

Тим часом п’ятиліток біг, не оглядаючись, до лісу.

Уперше за життя свого він бачив коня, що стриножений, бився на таку відсталь по ребрах. Це був зачарований кінь, і п’ятиліток квапився покласти якнайбільше кілометрів між ним і собою. Проте в проворітті між двома гаями, де були три долинки, він спинився. Щось тюпало, хлипало і брьохало в середній долинці.

П’ятиліток забіг так, щоб потягти вітром: це була корова, сама в лісі, об такій порі. Вона була серед топкої долинки, по черево в воді, отже не могла ні бігти, ні оборонятись. П’ятиліток делікатно зайшов у воду, він ступав так, ніби йшов оксамитним килимом, і кожна лапа, як сестра, ступала в уже продавлену сестрою колибань. Щось поворухнулось у кущах за його спиною, і вовк спинився.

Замовкла і притихла також корова, їй уже почало здаватись, що пора б і додому. У її повільному мозкові важко затупали повільні спогади про всякі страшні запахи вночі, спогади ці задирали хвости і ревли, ремиґали один одного і тяжко ляпали на землю свіжим коров’ячим гноєм з переляку.

Затихло також у кущах за вовковою спиною, але п’ятиліток був не з таких, щоб забувати. Треба було обдивитися кущі, і він повернувся до них мордою, силкуючись проти вітру розпізнати причину таємничого шелесту.

Раптом щось важенне, гостренне, вогненне ударило його просто в писок і одразу лісом шугнув близький грім. Він хотів тікати і не міг: очі йому засліпило, ніс не чув нічого і лапи скрючувались конвульсивно не в тому напрямі, що треба. Він не міг довше ні лякатись, ні бігти, ні навіть стояти. Він ліг і вмер.

Тоді з кущів вийшов студент Орест Перебийніс і похмурою ходою побрів до нього. — Бродячий собака замість крижня! — гірко посміхались йому напівстулені вуста. Але треба добити, щоб не мучився, і студент Орест Перебийніс засвітив сірника над трупом.

«Здоровенний псюга!» сказав він ухвально. «Акурат перебив йому носа. Але що це за порода? Це не сільський кабздох. Невже це німецька вівчарка? Це — вовк! Не може бути! Ні, це вовк!»

Хвиля буйної радости залляла Перебийносову голову. Це, мабуть, чи не краще від крижня. Він підняв вовка за передні лапи і витяг перед собою. Голова вовка упала йому на плече і ляснула мертвими зубами.

Почувши цей ляск, климова корова далі вже не могла вагатись. Вона виповзла з болота і важко затюпала по лісі галопом. Вона задерла хвіст і ревла, і з переляку тяжкі балабухи гною з гупом ляпали на землю.

Сірий вовк ізробив своє діло — він знову зблизив коханців, роз’єднаних добрим древонасадцем — і він умер. Тож доводиться, взявши за руки розумних читачів і прекрасних читачок, поспішати, скільки духу, до шале доброго древонасадця, де серед ночі біліла прекрасна Альчеста, світліша від каламутного шуму селянського полотна, а край дерев’яного ліжка сидів учений доктор Леонардо.

На жаль і на біду розумний читач із прекрасною читачкою спізнилися на цілі три хвилини. Поки відбувалися події коло климової хати і побіч крижневого озера, вже встигли закінчитись довгі роки подорожі доктора Леонардо.

Він уже втиг устати і повалитися як сніп у дзвінке сіно, навалене на призьбі. І тут, лежачи, як неживий, у срібному від роси сіні, він найнезвичайніші пережив секунди.

Затятий шопенгауеріянець, він поясняв собі ці секунди так, що задоволена, пересичена воля заснула на мить, і визволений на цю коротку мить інтелект виблиснув, як далека блискавка серед глибокої темряви підневільного існування на службі у волі. От що пережив у осяйному від місяця сіні доктор Леонардо:

Живлюще тепло розійшлося по тілі, по руках, по ногах, дійшло самих пальців і заснуло. Усі м’язи охляли і розпустилися як сіль у літеплі. Тіло перестало існувати, те тіло, що за хвилину тому могло перевернути горілиць землю і запліднит і прагнуло світ.

Ладо моє! Попливли самотворні образи, він не уявляв їх собі, він бачив їх перед собою крізь темряву, барвистіші від життя, яскравіші від галюцинацій.

Перед ним у сутьмі став Дон Хозе Перейра. Руки схрищені на грудях під киреєю. Обличчя сумне й суворе і брови схрищені зморшкою над хвороватими очима. Зморшка заглибилася і простяглася, і от це була долинка — в ній біг сірий вовк, зайда з далеких лісів. Жовті очі йому спалахнули в темряві, як фари, і от це був льокомотив, без наспи і без рейок, він вибирався болотом нагору і сичав між кущами. Кущі настовбурчили вуха, як зайці, і шугнули врозтіч полями. Племенем у полях ішли поляни і добирали місце для веси, де оселитись, і от уже закучерявився дим і було так тихо — не затремтіло нієдине било, а дим звивався довгий — як дерево дим і насправді став деревом.

Дерево ж вийшло над підлісок і стануло серед літа, між землею і небом. Коріння його пронизало всю землю, крона його закрила хмари, у кору його, як жовтогарячий жучок, заповзло сонечко, і стало темно. Доктор Леонардо заснув.

Тим часом Дон Хозе Перейра, межи бровами кого біг сірий вовк туги, не спинився коло призьби, де лежало сонниве сіно, а ввійшов у кімнату і ліг коло прекрасної Альчести і вона віддалася йому, вшановуючи свою до нього ненависть.

Він зник у передосвітньому тумані, намість його з вовчою шкурою зайшов дорогою студент Перебийніс напитись води до древонасадця і теж ліг коло прекрасної Альчести; доктор же Леонардо спав і бачив усе це в сіні вві сні. Орест Перебийніс тихо пішов далі, а в кімнату, розпалюваний старою ярістю, вдерся добрий древонасадець. Він випив сам свої універсальні ліки, зробився молодий і прекрасний, волосся під носом розквітло, як гіяцинти, ями на обличчі поросли замість щетини райським крином, і він теж став підлазити до прекрасної Альчести.

Та вона саме встала й була коло цебра з водою. Так сталося, що добрий древонасадець відразу витверезився від любови і від настояного на спирті зілля і, мокрий, але ввічливий, спитав звичайненько в прекрасної Альчести, чи не пора наставляти самограйчика, щоб напитися їй чайку.

А ніч, передчуваючи свою скору загибель, творила далі чудо за чудом. Селянин черепаха і хазяїн Клим остаточно замирилися і, поцілувавши один одного в вухо, постановили іти ловити рибу. Забрали з собою дві пляшки горілки і одну цибулину і, підготовані так, були пішли на Дінець. Забули тільки взяти вудки.