Пан очі вирячив, почервонів.

— Ти що верзеш, селючко?! Фон Лютцоффи вже двісті

років Російській імперії служать! Ще імператриця Кате-

рина їм своїм указом тут землі подарувала! За заслуги

перед державою!

— То й що? Однаково — німці, — розгубилася Саша.

— Пішла геть! — пан замахнувся.

Домна йому в ноги: не губіть! Візьміть дівчину, бо до

весни не доживемо…

…За вечерею зі спеціально відгодованою горіхами ін-

дичкою красивий, як льодяник, управитель маєтку роз-

важав чимале сімейство фон Лютцоффів оповідками про

подорож до Олександрівки в пошуках нової наймички.

— Так і сказала: однаково — німці? — перепитала

управителя пані Амалія, дружина ясновельможного пана

Йоганна, мати одинадцятьох його дітей.

178

— Отака дурепа! — сплеснув руками «льодяник».

— Nomen est omen, — мовив ясновельможний після

тривалої паузи. — Ім’я — то визначення. Знак, доля…

А ім’я — то рід. А рід — то коріння…

— Тобто?! — розгубився управитель.

— Тобто ми — однаково німці! Де би не жили, — від-

повів ясновельможний. Глянув на одинадцятьох своїх ді-

тей — сиділи чемно, навчені порядку, дорослих не пере-

бивали, слухали уважно.

— Чи правильно я кажу, панове? — спитав малечу.

Діти закивали, заторохтіли: хіба ви можете бути

неправі, тату?!

— А наймичку взяли?! — спитав п’ятнадцятиріч-

ний Курт.

— У свинарнику скотарям помагає, — відповів упра-

витель.

…До весни 1915 року Саша зі свинарника не вийшла би,

та в переддень католицького Різдва дівка-кухарка зла-

мала руку. Пані Амалія власною персоною навідалася до

флігелька, де ночували наймити, які господарством зай-

малися і до панського дому ходу не мали, обдивилася

«контингент»…

— Ти! — вказала на Сашу. — На кухні впораєшся?

— Усе зможу!

— Як звати?

— Олександра.

— Краще — Алекс! — уточнила Амалія, веліла за со-

бою слідувати.

Ще ніколи до того дня Саша не переступала порога

панського дому. Йшла за пані Амалією до кухні, наказу-

вала собі мовчати, не дивуватися, не зойкати від захва-

ту, бо зі скотарів — дякую, Боже! — «хатньою» стала!

Дівки-покоївки наказали лахміття викинути, вимили,

дали одягу нового аж три комплекти — чорну довгу

спідницю і сіру блузу з білим фартухом на кожен день,

179

білу блузу і синю спідницю на свята, а ще фланелеву сук-

ню з глухим комірцем, щоби до церкви ходити… Мати

Божа! Та в теплі, не зі свинями на соломі! Та ще грудку

цукру можна… буде якось… обережно поцупити і згризти

за піччю, де самовари роздмухують. Хіба не щастя?! Тіль-

ки би не схибити, аби назад до свиней не відправили.

Старалася, з ніг валилася, бо хазяйка суворо спосте-

рігала за новою «хатньою»: абикого в дім фон Лютцоф-

фів не пускали. Вчителі й ті за найменший непослух ви-

літали за мить. А скромна Алекс пані Амалії до душі

припала, а коли дізналася, що дівчина грамоти навчена,

то навесні перевела Сашу в покоївки до найменшої з до-

чок — семирічної Елізи — з обов’язковою умовою: на

літо Алекс не їде додому, залишається в панському домі.

На рік, а може, й надовше.

Отоді-то вони і перетнулися вперше — Курт і Алекс.

Вишні цвіли. Алекс супроводжувала малу Елізу до купаль-

ні в саду, бо в домі фон Лютцоффів дітей загартовували

з дитинства — фізкультурою, довгими прогулянками,

плаванням. Курт саме йшов від купальні, коли мала при-

чепилася до нього: поплавай зі мною, братику. Він лиш

кинув на покоївку швидкий знічений погляд, манірно

вклонився…

— Я знаю, ви — Алекс, Елізин янгол-охоронець, — ска-

зав чемно. — А я лише один із її братів. Курт… — помов-

чав, додав серйозно. — Німець…

Алекс розгубилася.

— Однаково… — прошепотіла.

Він усміхнувся.

— Так і є! Однаково — німець… — і не пішов із малою

до купальні: у Курта саме починався урок географії. У сі-

мействі фон Лютцоффів життя плинуло за суворим роз-

кладом.

Алекс зажурилася: ніхто й ніколи до цього дня не нага-

дував їй про халепу на Олександрівському базарі, а Курт

180

сказав так просто: я — німець… Наче дорікнув. Почала

уникати юного фон Лютцоффа: краще вже не бачити

його. Та у великому домі з десятками слуг перетиналися

щодня: Алекс знічувалася, червоніла, відводила погляд,

а Курт, здавалося, намагався опанувати хвилювання, ви-

глядати дорослішим: кидав декілька чемних фраз, одразу

посилався на справи та йшов від Алекс повільно, ніби сам

собі докоряв: «Навіщо я йду, я ж не хочу…» Вона провод-

жала його схвильованим поглядом, ніби казала: «Нащо ти

йдеш, ти ж не хочеш… І я… не хочу».

Восени з’явився привід зустрічатися частіше. Пані

Амалія доручила Курту підтягнути Елізу з німецької

граматики.

— Для Алекс теж корисно вивчити німецьку, — запро-

понував Курт, і пані Амалія подумала, що це доречно.

За вікном червоніло осіннє листя, мала Еліза терпляче

виписувала в зошит вірші Гете, стомилася, запросила

перерви, побігла до сестер. Алекс і Курт стояли біля вікна.

— Я кохаю вас, Алекс, — сказав Курт несподівано

і бурхливо. — І цього вже не може змінити ніщо!

— Прошу, Курте, не треба… — Алекс глянула на Кур-

та із розпачем, швидко пішла до дверей.

— Благаю, не йдіть! Дайте мені ще лиш хвилину!

Завмерла. Серце стукотить.

— Ви знаєте, це неможливо. Ви — зі шляхетного роду,

а я… — витискувала з себе горе-слова.

— А ви — мій ідеал! Моє натхнення! Моя радість, моє

повітря…

— Прошу, досить!

— Я нічого не прошу у вас, Алекс. Лиш скажіть: чи

можу я сподіватися на взаємність?..

— Нащо ж ви мучаєте мене?! — прошепотіла відчай-

душно. — Прошу! Відпустіть! — вибігла з Елізиної кім-

нати, одного в Бога просила: тільки би пані Амалію не

181

перестріти. У матінки сімейства фон Лютцофф — гос-

тре око.

Минув рік 1915-й. Рік 1916-й добігав кінця. Олександра

лише двічі їздила до матері у Цвітну: везла гостинці

і гроші, справлялася про здоров’я і рвалася назад, до ма-

єтку фон Лютцоффів. «Роботу втратити боюся», —

казала Домні. «Курта би побачити скоріше», — думала.

Він більше ніколи не говорив із покоївкою про кохання,

та Алекс читала мовчазні палкі зізнання у світлих бла-

китних його очах.

У грудні 1916-го численне сімейство фон Лютцоффів

зібралося на різдвяні свята до Бремена, пані Амалія ви-

рішила зекономити на слугах, взявши з собою лише двох

німкень, які прослужили в маєтку півжиття. Олександрі