та іншим дали по карбованцю і тиждень вільного часу.
За день до від’їзду Курт зліг — скаржився на болі в шлун-
ку, заспокоював схвильовану матір: минеться, день по-
лежить і вслід вирушить, дожене сім’ю в Києві, де пан
Йоганн мав справи і планував затриматися на день.
Пані Амалія погодилася на це — фон Лютцоффи виру-
шили, Курт лишився. Слуги порозбігалися, тільки Алекс
не поспішала від’їжджати.
Вечір упав. Алекс зашивала порвані Елізині панчішки,
коли Курт — здоровий, геть нічого не болить! — зайшов
до кімнати, мовив твердо:
— Ходімо, Алекс! Ви маєте це побачити.
Тремтіла, слухняно сунула вслід — через увесь великий
порожній дім до кабінету пана Йоганна, куди — свята
святих! — ніхто зі слуг ходу не мав. Курт підійшов до
однієї із книжкових шаф, натис невидиму сторонньому
оку хитру кнопку на полиці — книжкова шафа рипнула,
зрушила, відчиняючи за собою невеличкі дверцята. Курт
запалив свічку, розчахнув потаємні двері.
— Ходімо, — попросив Алекс схвильовано.
182
Холодні кам’яні сходинки вузького тунелю вели все
вниз, під землю, як у могилу. Врешті тунель розширився,
Алекс побачила викладене каменем невелике підпілля,
схоже на звичайний сільський льох. У льосі при стіні сто-
яли чималі глиняні горщики. Знайомі горщики, рідні, бо
такі тільки у Цвітній гончарі роблять, а більше ніде.
У мами вдома в таких молоко в печі топлять. Як є моло-
ко… Алекс нарахувала одинадцять горщиків. Завмерла,
глянула на Курта розгублено. Він хвилювався. Поставив
свічку на кам’яну підлогу, ходив по льоху, стискав долоні, ніби намагався врешті насмілитися…
— Я знаю! — раптом зупинився. Дивився своєму на-
тхненню в очі хоробро. — Знаю всі ваші страхи, Алекс!
Ви думаєте, що мій батько ніколи не дозволить нам бу-
ти разом! Що мені лише сімнадцять і я надто юний для
сміливих вчинків! Що не можна йти всупереч долі, але
я вирішив, що варто… варто посперечатися з долею!
Курт задихнувся, замовк. Стиснув долоні сильніше.
— Ви праві… Батько ніколи не дозволить мені… і вам…
Більше того: він відправить мене до Варшави під опіку
свого старшого брата, як тільки здогадається про мої
почуття до вас.
Видихнув, зробив крок до горщиків, присів біля одного
з них, озирнувся до дівчини. Зірвав цупку тканину, що по-
кривала горщик, — а в горщику золотих червінців по вінця.
— Про це таємне приміщення не знає ніхто зі слуг. Тут
батьки зберігають наш спадок — мій, моїх братів, сес-
тер, — вказав на горщик. — Цей горщик — мій. Спочат-
ку, коли ви тільки з’явилися в моєму житті, я мріяв схо-
пити його в одну руку, іншою підхопити вас і зупинитися
лиш там, де нас ніхто і ніколи не знайде. Та потім я зро-
зумів, що це вчинок не мужчини — хлопчика. А я хочу, що-
би ви вірили: на моє плече в житті можна спертися.
Алекс слухала і тремтіла. Паморочилося. Кліпала мок-
рими повіками.
183
— Я не розумію вас, Курте… Не розумію…
— Я хочу бути чесним не тільки з вами, Алекс, але й зі
своїми батьками. У березні наступного року мені випов-
ниться вісімнадцять! Тоді я матиму законне право на
свою частку спадку й зможу забрати його, не образивши
тата і маму.
— Я не розумію… — Алекс приклала рученята до гру-
дей, тремтіла.
— Ви поїдете зі мною, Алекс?
— Куди?
— У Новий світ.
— Так не можна… Не можна! То гріх!
Курт глянув на Алекс відчайдушно, підійшов, узяв її
руки у свої. Очі — в очі.
— Ви кохаєте мене, Алекс?
— Господи… Так! Але ви… — задихнулася, замовкла.
Курт просяяв, стиснув дівочі долоні.
— Моя дорогоцінна, моя світла Алекс! Як би не склало-
ся життя, які би випробування не підготувала нам доля,
присягаюся — п’ятого березня наступного, 1917 року,
чекатиму вас на залізничній станції в Олександрівці! Спо-
чатку Харкова дістанемося, потім Москви… Ви… приїде-
те, Алекс?! Благаю, скажіть зараз! Можливо, у нас більше
не буде нагоди поговорити відверто на самоті!
— Приїду…
— Світла моя! Єдина… У нас не буде перепон! — схви-
льовано видихнув Курт.
…За два дні до запланованої втечі, 3 березня 1917 ро-
ку, Російська імперія лишилася без царя. Сімнадцятилітня
Олександра дізналася про те наступного дня у Цвітній,
куди приїхала провідати матір. Перехрестилася, спаку-
вала в цупку торбину три комплекти службового одягу,
обцілувала Домну зі сльозами на очах і, хоч сказала, що
прямує до маєтку фон Лютцоффів, помчала дорогою на
Олександрівку, де на неї мав чекати Курт, сподіваючись
184
підсісти на підводу, які возили до Олександрівки гончар-
ні вироби з Цвітної.
Шлях вимер, на серці журба: невже матінку ніколи не
побачить? Як же вони тут усі житимуть без царя?.. Усе
підтримувала себе: Курт… Курт чекатиме в Олексан-
дрівці! До ночі Саша дійде, переночує в готелі при стан-
ції, а зранку умиється чистою водою, щоби очі яснішими
були. І побачить Курта.
І години шляхом ноги не била, коли почула за спиною
тупіт кінський. Озирнулася — вершники мчать. Під’їха-
ли, кружляють. Так он де ти, панська підстилка?! Втек-
ти хотіла?! Саша в сльози: «А ви хто? Чого вам треба?!»
— З нами до маєтку німців поїдеш! — один сивий злий
гукає. — Ти з ними чаї розпивала, усе про них знаєш! І де
золото їхнє! І скільки виродків німецьких наплодили! Ска-
жеш нам усе чесно — чи всі є, чи не сховали часом кого
малого, і де багатства, — живою додому повернешся!
А будеш німцям помагати — разом із ними на той світ
підеш! На коня її!
Ой, той світ — не Новий світ! Смикалася на коні за
спиною злого сивого, билася лицем у грубий кожух його,
сліз нема — тільки жах. Торба з одягом на шляху не ли-
шилася — підібрали вершники, на Сашиних очах поміж
себе поділили. Мамо, мамо… Пані Амалія, пан Йоганн…
Еліза, мала щебетуха, Курт… Ще здалеку маєток фон
Лютцоффів побачила — палав величезним багаттям, не
грів — чорне все, люди виють: «Пани в домі горять! Усі
горять! І дорослі, і діти…», собаки захлинаються, а води
ніхто не несе.
— Запізнилися! — роздратовано вигукнув сивий злий.
Сашу з коня — ану геть! Так і покотилася…
— А з нею що?! — спитав злого сивого білобрисий
хлопець у сільській свитці.
— А хай собі валяється! — вигукнув той. Свиснув —
дременули, тільки пил курявою.
185
Мамо, мамо… От і побачилися. Добре, що цвітнянський
паламар, тато Толин, підводою до села гроб для помер-
лого сусіди віз. Підібрав, не спитав: що з тобою, Сашо?
