- Ну, а як не пiде, то що тодi? - спитався Карпо.

- Як що? Не лежати ж їй, поки й зотлiє!

- Я знаю, що не лежати, та хто буде ховати? на якi достатки? Одарка мовчала, мовчав i Карпо.

- Треба б спершу у волость заявити, - нешвидко почав вiн знову. - Хан там, як знають… Так… Пiти до волостi, пiти… Треба пiти, - розмовляв Карпо там з собою, тупцюючи по хатi.

- То йди скорiше, бо смеркає, - журливо одказала Одарка, сiдаючи на полу й пiдпираючи рукою щоку.

Карпо пiшов. Одарка сидiла смутна-невесела, дивилася буцiм собi пiд ноги, а справдi - нiкуди не дивилася: уп'яла очi в одну точечку та й не зворухне ними, мов скаменiла… Дiтвора, зачувши розмову матерi з батi ком, затихла, боязко поглядаючи на матiр.

- Умерля, - тихо-тихо прошептала Олень'а, повертаючись до брата. - Хто умсрля?

- Цить… Бач, матуся журяться, - сдказав той сестрi, i знову обоє помовкли.

Дедалi все бiльше смеркалося. Тиха тiнь темної ночi пiднiмала своє чорне крило i розпросторювала усюди темноту. Надворi ще носилося жовте зарево згаслого сонця, а в хатi було зовсiм темно. Одарка сидiла в тiii темнотi; важкi думки морочили їй голову… "Отаке скойся! I поховати нiкому, i поховати нi на що… Хоч би переказати Христi… Куди ж перекажеш? До вона тепер? Може, вже за такими запорами, що i чут-ка не дiйде до неї. Господи! От смерть, - не дай її нiкому такої! Краще пiд ножем розбишаки спустити душу… Найдуть люди, найдуться жалiсливцi - i поховають як слiд… А тут? Усi, наче вiд напастi, одсторонились. А чим вона винна? Дочка винна, а мати - карайся… Ще хоч би достатки якi-небудь, а то ж - злиднi злиднями!.. Люди не схочуть ями копати, пiп не схоче даром ховати… хоч не похована тлiй!.." I Одарка здригнула.

- Отак же! - увiходячи в хату, сказав Карпо. - 3 волостi зараз наряд буде. Не можна й ховати…

- Чому? - дивуючись, спитала Одарка.

- Та бач же - все те гаспидське дiло… Старшина каже: може, вона сама на себе руки наложила. Треба писати становому. Поти становий не скаже, нiякого ладу не буде.

- Близький свiт - до станового! Тридцять верстов - немала путь! Днiв три пройде, поти до його та вiд його.

- Хоч би й тиждень - все їдно!

Одарка тiльки здвигнула плечима, устала i почала свiтити свiтло. Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душi, та свої клопоти ближче. З^-iопоталася й Одарка, засвiтивши свiтло… Нiч надворi: дiти куняють, а вона ще й вечерi не варила. Хутко метнулася Одарка сюди-туди i за топливом, i за борошном.

- Пождiть трохи, дiточки, я зараз галушечок зварю, - кидається до сонних дiтей.

- Мамо! - обiзвалася Оленка, дивлячись, що за клопотом матiрне лице трохи прояснилося.

- А що, дочко?

- Ти казала: умерла… Хто умерла?

- А ти не знаєш хто? Бабуся вмерла.

- Ба-бу-у-у-ся, - здивувався Миколка.

- То оце й не буде бабусi… Бабусю в яму - бах! - каже Оленка, показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю в яму.

- Бух! - одказала, гiрко усмiхнувшись, Одарка. - Довго ще, поки буде "бух", - додала, замiшуючи галушки в макiтрi.

- Бухкай же скорiше вечерю, - сказав Карпо, - а я пiду довiдаюсь, що там робиться, - i напрямився з хати.

Одарка тiльки тодi згадала, що вона без платка.

- Карпе! чув? - гукнула вона з сiней надвiр.

- Агов? - обiзвався той.

- Не забудь узяти там платка.

- Якого?

- Мого. Треба ж було чимсь закрити очi.

- Добре, - сказав Карпо.

Одарка вернулася до роботи. Дiтвора сидiла в кутку на полу i дивилася, як мати крутилася, їй справдi було скрутно. Вогка кiстриця бiльше лущала, нiж горiла, i, щоб пiддержувати вогонь, Одарка раз по раз бiгала до печi пiдкидати сухої соломи. Оце спалахне вiхоть - ясний свiт пробiжить по хатi, заграє на чорних шибках вiкон, освiте затурбовану голову Одарки, одкине вiд неї довгу-предовгу тiнь на стiну, ходе-бiгає та тiнь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне свiтло - i тiнь Одарчина кудись зникне, i сама вона покриється темнотою… Одарка знову бiжить до печi, пiдкидає новий верчик… Знову свiт осiяє, знову Одарка поспiша до макортета, знову постать її колишеться, i чорна тiнь бiгає по стiнi.

- Дивись, дивись… Он мамина рука… Он - голова… нiс, - каже Миколка до Оленки, указуючи пальцем на стiну.

Та глянула - i обоє зареготалися: такою їм здалася чудною бiганина тiї тiнi по хатi. Одарка рада, що хоч тим дiтвора забавилася; одно знає - поспiшає з вечерею…

Аж ось i вечеря поспiла. I давати б - Карпа немає. Що там його додержує?

- Посидьте, дiточки, трохи… Я зараз батька покличу, - сказала вона, юркнувши з хати.

У Притичинiй хатi ледве тлiє невеличкий каганець на коминi, кидаючи З-пiд стелi жовтуватий свiт. Угорi ще сяк-так освiчує вiн сумну оселю, а з долiвки встає чорний морок i пiднiмається вгору. Прiсьчин труп, прикриттi Одарчиним чорним платком, неначе купа зотлiлої соломи, чорнiється на полу. Коли-не-коли упаде на його блiда смужечка свiту, пробiжить по верху, мов ворухне платком, i - злякана - стрибає угору… На лавi пiд стiною сидять Панько, Кирило, Карпо - нiмi-мовчазнi, немов до стiни прибитi.

- А що тут у вас - благополушно? - уступаючи в хату в шапцi i з люлькою в зубах, питається Грицько.

- Що ж би тут?.. Он мертва лежить, - одказав Панько, ткнувши пальцем її а пiл.

Грицько, пускаючи з рота дим, повернувся, глянув.

Нiчого. Ще бiльше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти дiтям, а сама й не приторкалася - слала постелi замiсть вечерi. Карпо собi лiг, не вечерявши, i хоч тихо лежав, а й йому не спалося… "Що, як справдi Грицько таку напасть зведе на них? Хiба йому що? Нi бога в животi, нi грiха - на душi, нi жалостi в серцi… Та ще як пригадає за землю", - подумав Карпо.

- I треба тобi було тим платком очi прикривати? - сказав вiн, почувши важке Одарчине зiтхання.

- А що?

- Та так… Пропаде ще платок… - звернувся Карпо, щоб не вражати Одарку нерадiсною звiсткою.

- Хай пропаде. Я ось думаю, що коли вийде дозвiл ховати, то не кому прийдеться - як не нам… Скажемо Христi, коли вернеться, що користь З землi буде наша - от i все.

- Коли то ще буде! - сумно одказав Карпо i замовк.

На ранок обоє повставали, наче п'янi, i зразу розбiглися: Карпо пiшов скорiше на поле, Одарка зосталася дома. В обiд зiйшлися, шоб мовчки поїсти страви, i знову розiйшлися до вечора. За цiлий день одне одному слова не сказало. Так минув i другий день, i третiй, на четвертий рано прибiгає Кирило.