- Прислано вiд станового - ховати, - привiтавшись, сказав вiн. - Уже i дозор зняли.

- Хто ж буде ховати? - питає Одарка. - Чи не той, хто наряджав сторожу?

- Цебто Грицько? - здивувався Кирило. - Той заховає! - додав далi, скрутнувши головою.

- А що, зiгнувся б? - пита Одарка.

- Та годi тобi! - перебив її Карпо, якось вiльно зiтхнувши. - Уже ж не кому приходиться, як не нам. Стара, царство їй небесне, була прихильна до нас… Грiх нам буде не знарядити її на той свiт. Бiжи, лиш, Одарко, по жiнок, а я… От, може, Кирило та Панько дадуть помоги яму копати.

- А чому ж! Можна! - згоджується Кирило.

- От i добре. Уже пообiдаємо разом, - додає Карпо.

Одарка зразу кинулась на село збирати жiнок, бабiв, а Карпо з Паньком - за заступи та на цвинтар. Кирило зостався у Карповому дворi труну З дощок збивати.

Як не клопоталися, як не билися, не кидалися сюди та туди Карпо з Одаркою, щоб скорiше порядок умирущiй дати, та нiяк того дiла в один день не скiнчиш, - багато заходу. Стару обмили, нарядили i положили на столi. Одарка сама хрест вилiпила з воску i свiчку засвiтила в головах… Тлiє та свiчечка, кидає жовтий свiт на почорнiле лице вмирущої… У хатi тихо, нiхто не читає над покiйницею, - тiльки старi бабусi кругом обступили стiл, i хiба яка закашляє або перехреститься, шепчучи тихо молитву, i тим зворухне незамутну нiмоту… А надворi - рай: сонце, наче панна у пишному одягi, розгулялося розiгралося; сонячнi пароси так i носяться в прозорому повiтрi, так i прищуть золотими стрiлами; гнуться, ламаються, осiдають iскорками на пишно убрану землю, на розкiшiю вкритi листвою садки… Пташки лящать, теркотять, спiвають; щебече соловейко i своїм голосом криє цьомкання кропив'янки; кує зозуля, а її перебиває криклива iволга; гуде сумно одуд, а горлиця ще жалiбнiше туркоче; цвiрiнькають джикуни-горобцi, а до їх з високої високостi, неначе срiбний дзвiнок, доноситься жайворонкова пiсня… Рап - та й годi! Все живе, радiє… Шматочок того раю забiгає й у Прiсьчину хату: то сонце ускоче у вiкно, забiга зайчиками по стiнах, по долiвцi: то пташина пiсня долетить у розчиненi дверi… Шкода, що нiхто того не бачить, нiхто того не чує! Сама господиня навiки заснула, а її товаришки - нiмують кругом неї…

Не додивлялись до свiтової краси Панько i Карпо, працюючи над глухою домовиною. Вони поспiшали з роботою, та поспiли, коли вже почало сонце сiдати. Разом з ними поспiв i Кирило, одливши труну немов на заказ, - хоч i соснова, та вистругана гладко, вигинблювана по-столярськиї, вона здавалася неначе з жовтого каменю витесана або з воску вилита, так її пiльно пригнав Кирило.

Увечерi Карпо збiгав до батюшки i за полтиника вимовив нари, хреста. А запечатати - батюшка обiцяв зайти на цвинтар, бо однак вiн живе недалечко вiд його.

На другий день збиралися ховати. Якнайранiше збирайсь, а все день загаяний, пропащий. Була саме субота. Карпо i Одарив порiшили ховати впiвднi: до того часу можна з варивом справитись. День, як i вчора, випав ясний-погожий; сонце - аж пече; пташки щебечуть. Пiсля снiдання почали збиратися люди. Чимала купка зiбралась: шiсть чоловiка треба пiд труну, одного - з хрестом; п'ять-шiсть бабусь стареньких придибало провести покiйницю, тихо сплакнути; десь два слiпцi узялося з проводирем, - i проводирю знайшли роботу - нести коливо… Тихо-тихо потяглася процесiя з Прiсьчиного двору через майдан, повз церкву, на кладовище. Попереду хлопчик з коливом; за ним - Карпо з хрестом; за хрестом - нога в ногу шiсть чоловiка несуть нари з труною, закритою покрiвлею до половини; у головах - Одарка сумна-невесела; за нею - купкою бабусi шкандибають; а на самому кiнцi два слiпцi, забравшись за руки i пiднявши голови вгору, бережно виступають, роз махуючи вперед себе довгими цiпками. Сонце стоїть над головою, сяє, грає на пожовклому обличчi помершої, стрибає по її закритих очах, неначе хочг розтулити, неначе каже: та розкрий їх, глянь, - як усюди гарно, i тепло, i весело!.. Шкода працi! Трупа тихо колишеться пiд рiвною ходою шести чоловiка, а разом з труною i Прiсьчин труп хитається, немов журиться, що прийшлося свiт покидати…

- Стiй! - хтось сказав з-пiд труни, коли наблизились до церкви. Усi стали. Чоловiки спустили бережно нари з плечей на землю, щоб передихнути.

- Поти спочинемо, може б, хто хоч тричi ударив у дзвона, - сказав Кирило.

- Та хоч i я, - обiзвався молодий чоловiк з чорними вусами й кинувся до дзвiницi.

Гучно-зично загув великий дзвiн з дзвiницi i розкотився в повiтрi. За ним тихо зателенькали невеличкi дзвоники, немов маленькi дiти заплакали за своїм старим батьком по помершiй матерi… Усiм стало сумно-сумно; люди, зачувши дзвонiв, захрестились-замолились…

А то хто по шляху в село трохи не пiдтюпцем бiжить-поспiшає i прямiсiнько чеше на купку людей, що стовпилися бiля труни? Личко молоде, дiвоче, залите слiзьми, прибите пилом, зажурене-засмучене!.. Ось-ось уже недалечке вiд купки - бiжить, прожогом кидається мiж людей… Ось уже й бiля труни… Глянула…

- О моя матiнко! Моя голубонько! - роздався уразливий викрик тонкого плакучого голосу над людськими головами.

- Та це Христя?.. Вона! - разом скрикнуло кiлька чоловiкiв, i всi витрiщились.

Христя припала до труни i страшенно залементувала, її гiркий плач покривав гучний гук дзвонiв. Аж ось вони й зовсiм затихли; а в повiтрi осталося рiзуче Христине голосiння…

- Годi! годi!.. Одведiть її вiд труни. Вiзьмiть за руки та одведiть! -гукають чоловiки на бабiв, намiряючись знову труну пiдняти.

Довго силкувались, поки Христю одiрвали вiд труни, - так вона вчепилась за неї! Одарка з бабусею узяли її пiд руки i тихо вели за труною. Христя, здається, нiчого того не примiчала i, йдучи, одно голосила, викрикуючи жалiбнi слова, приливаючи їх ще жалiбнiшими сльозами. Страшно й тяжко було слухати той нестямний крик гiркого плачу. Одарка собi плакала. Бабусi зiтхали. Чоловiки, неначе їх хто пiдганяв, зразу нриспiшили: декотрi втирали зайвою рукою необачну сльозу, що туманила очi…

Повернули в улицю. Якраз треба було iти повз Грицькову хату. Донесли до його дворища.

- Стiй! - роздалось спереду. Христя вирвалася з Одарчиних рук i знову припала до труни. Непевний лемент її знову заходив-забунтувався…

Народ з дворiв вибiгав довiдатись - кого несуть; подивитися - кого ховають. Вибiгла Хiвря, стала коло ворiт i перехрестилася; вибiг Федiр, та, глянувши, подрав мерщiй кудись огородом; виплив i Грицько.