- Антон Петрович! -гукнув здивований пристав, подаючи обидвi руки Рубцевi. - Боже мiй! Та й постарiли ж ви, та перемiнилися як, нiзащо пiзнати не можна! - замовив по-своєму Книш.

- Час своє бере! - глухим голосом одказав Рубець. - А от ви помолодiли. Та як вам до ладу оця форма пристала! - хвалив Рубець, обдивляючись Книша.

- Як бачите, перемiнив службу… Жiнка приказала довго жити.

- Чули, чули… - перебив Рубець.

- Так я махнув на все, та оце як бачите… у часнi пiшов.

- I про це чули… Важка служба! Клопотна служба! Перед усiма на виду.

- Та це б ще нiчого, та тiльки нiколи поспати.

- Так, так. Уп'ять же й оце, - i Рубець хитнув головою на халабуду, де знову пiднявся нестямний галас. - Другим гульня, радiсть… а ти гляди, дивись та придержуй, щоб не дуже-то й загулювались.

- Це нашi купчики загуляли. Що з ними поробиш? Знакомий усе народ. У моїй частi живуть.

- Так, так… Кому гульня, а кому служба!

- Ну, а ви ж як? Все на старому мiсцi? Чого оце i до нас завiтали? - запитався Книш.

- Та ви ж чули, що копитан умер? - перепитав Рубець. - Не чули? Умер, сердешний: царство йому небесне!.. Отож на його мiсце мене общество i обiбрало.

- Так ви вже по земству служите? - здивувався Книш.

- Пенсiйну невеличку вислужив… В одставку вийшов. А все-таки зложивши руки не хочеться сидiти. Привикне, бачите, собака за возом… Отак i я. Загнулося ще обществу послужити… Спасибi добрим людям, не обiйшли: вибрали замiсто копитана. Помаленьку живем з старою, - глухо повiдав Рубець.

- То це ви сюди на вибори приїхали?

- На якi там вибори! Непремiнного хiба? Господь з ним! Бiльше ж, мабуть, п'ятсот рублiв, нiж двiстi сорок?

- То по своїм дiлам? - знову допитується Книш, не второпавши, чого се Рубець у губернiю забрався.

- Та нi! От недогадливi!.. Пiсля виборiв земський з'їзд… Мене, бачите, вибрали губернським гласним.

- Так он як? - здивувався Книш. - Поздоровляю!

- Спасибi! Хоч воно i нi з чим поздоровляти: клопоту та здержкiв бiльше; а все ж, бачите, почот… Вже як вибрали, то треба хоч раз i на з'їздi побувати… послухати, як розумнi люди у губернiї балакають… Ми i в себе кожне собранiє чуємо речi… Та то свої, уже знайомi; а тут з усiєї губернiї… Дива бiльше… звiсно, i гомону буде не мало… Чи буде тiльки з того гомону прок? - прихилившись до Книша, мовив Рубець. Книш стиха усмiхався.

- А оце знявся на вашi губернськi дива надивитися, - почав далi Рубець. - Запакував семигривеника… Думка: може, кого стрiну з давнiх знайомих?.. I гаразд, шо оце вас зуздрiв. Скажiть менi: чи не знаете, бува, Григорiя Петровича Проценка? Де вiн i що з ним?.. Молодим ще тодi паничем був… У мене на квартирi стояв.

- Знаю, знаю. Вiн теж по земству служить: бухгалтерує у губернськiй управi, - одказав Книш.

- Хотiлося б менi з ним побачитись.

- Вiн тут у саду був. Я його бачив… Та от i вiн, - указав Книш на високого у бородi пана, чепурно зодягненого, що виходив з вокзалу. - Григорiй Петрович! - гукнув на його Книш.

Проценко поважно, розхитуючись, пiдiйшов до Книша, поздоровкався i, зовсiм не примiчаючи Рубця, що стояв тута ж, спитався у Книша:

- Что нового?

- Пiзнаєте земляка? - перепитав його Книш, указуючи головою на зiгнуту постать Рубцеву.

Проценко, задравши звисока голову угору, дивився крiзь пенсне на Рубця. Той собi, усмiхаючись, дивився на Проценка.

- Не пiзнаєте? - глухо вимовив Рубець. - Давня рiч…

- А… Антон Петрович, здається? - спитався Проценко.

- Вiн i е, - усмiхаючись, одказав Рубець.

- Боже ж мiй! Скiльки лiт, скiльки зим не бачилися? Здрастуйте! - i вiн приязно подав йому руку.

Почалося розпитування, як живеться-можеться, чого ее Антон Петрович приїхав у губернiю.

Проценко наче зрадiв, а бiльше здивувався, як Рубець сказав, чого вiн приїхав.

- Так i ви до нас на з'їзд? Радiсно, радiсно своїх бачити! - заторохтiв Проценко по-своєму, одкидаючи геть свою пиху i свiй звичай згорда держатися. - А знаете що, Антон Петрович? Ви мене колись як годували… Пистина Iванiвна яким смачним борщем кормила - не їси, було, а п'єш! Тут такого нi за якi грошi не добудеш. Позвольте ж менi тепер напитися з вами чайку укупi; може, i поїмо чого!..

Рубець мав був щось казати.

- Нi, нi, не одказуйтесь… грiх вам буде. От ви, я, Федiр Гаврилович… Утрьох виберемо затишне мiстечко та любо-мило згадаємо старовину…

- Человек! - гукнув згорда Проценко на прислужника. Той, наче з води вирнув, так i уродився перед ним.

- У вокзалi? - спитався Проценко товариства.

- Краще, як примостимося де у захистку, - одмовив Книш.

- Отбери лучшую и уютную беседку!.. Прибор чаю… живо! - скомандував Проценко.

Прислужник тiльки хвостиком мелькнув i зразу скрився.

- Скорий! - здивувався Рубець. - У нас таких швидких немає!

- Та то тiльки вiн бiгати скорий. А от побачите, коли вiн прийде сказати, що готово… Наждемося! - мовив Книш.

- Та хоч бiга швидко! - каже Рубець.

Поки Рубець з Книшем вели розмову про швидкого прислужника, Проценко стояв, повернувшись лицем до вокзалу, i гордо озирав крiзь свое пенсне прохожих.

- Мосье Проценко! Скажите вашей супруге, что я на нее сердита, - обiзвалася до його молоденька панi чи панянка, за котрою цiла метка офiцерiв брязкала острогами та торохтiла шаблями.

- За что это? - i Проценко на закаблуках хитнувся.

- Как же! Тянула, тянула в сад с собой, ни за что не пошла! - стрiльнувши очима, прощебетала та i незабаром скрилася.

- Так ви вже жонатi? - здивувався Рубець.

- З пiвроку, як оженився.

- Я й не знав. Поздоровляю! А що ж ви самi?.. Хiба жiнка недужа?

- Та так… Вона бiльше дома насиджує.

Рубець мав був щось сказати, та тут саме прибiг прислужник.

- Готово-с! - мовив вiн, зостановлюючись перед Проценком i хватко перекидаючи собi салфетку на плече.

- Где? - спитався Проценко.

- Пожалуите-с! - i, роэпихаючи народ руками, вiн побiг уперед геть вiд, вокзалу.

- Ты же куда? - гукнув на його Проценко.

- Там-с! - одказав прислужник, указуючи рукою на цiлу стiну акацiї, що геть чорнiла здалi.

- На кой черт такую глушь выбрал? - спитався суворо Проценко.

- Здесь все заняты-с! Проценко остановився.

- Та ходiмо. Там менше очей буде зазирати, - сказав Книш, i всi рушилиза прислужником.

На кiнцi широкої дорожки, у захистку мiж гущиною акацiй, чорнiла невеличка халабудка, до котрої прислужник довiвши сказав: "Здесь-с".