Посеред халабудки стояв стiл, накритий бiлою, як снiг, простинею, на столi горiли двi свiчки у скляних запонах, кругом столу з бокiв зеленiли ослончики.

- I як тут затишно, - сказав Рубець, сiдаючи i роздивляючись кругом халабудку.

- Так ти ще нiчого i не наготовив? - кривлячись, спитав Проценко,

- Что прикажете-с?

- Черт бы тебя побрал! Хотя бы чаю дал! - вилаявся з досади.

- Сколько прикажете-с? - одно свое прислужник.

- Воно по старому б звичаю, - умiшався Рубець.

- П'ють горiлочку до чаю, - доказав Книш, усмiхаючись. - Я сам такої думки.

- Як хочете. Чого ж ми потребуємо? - пита Проценко. Почалася рада. Книш захотiв биткiв у сметанi, Проценко - перепiлки,. а Рубець здався на їх: хай чого хотять, того й дають, аби скорiше.

- Графин водки! бутылку красного! битков, перепелки, а третье, что есть у вас лучшее?

Прислужник затрiщав, називаючи кожну страву.

- Давай менi котлетiв, то саме по моїх зубах, - рiшив Рубець.

- Отбивных, пожарских, рубленых? - знову затрiщав прислужник. Рубець, не знаючи, яких йому брати, тiльки дивився.

- Пожарских! - крикнув Проценко.

- Хорошо-с, - i прислужник мав був бiгти.

- Постой! Принеси пока графин водки, селедку, там, может, есть у вас хороший балык, икра, то и этого.

Поти прислужник бiгав десь, щируючи, як би скорiше подати те, заказати друге, тут почалася звичайна бесiда. Проценко розпитував про город, про жiнку Рубцеву, про дiтей. Рубець розказував нешвидко, з примовками, з приказками, як завжди розказують повiтовi полупанки, i тим викликав неумисну усмiшку то у Проценка, то у Книша. Рiч затяглася б надовго, коли б прислужник не принiс горiлки i закуски. Коли ж з чистого, як сльоза, скла графив заграв сизенькими смужечками свiту, що падав вiд свiчок на його, приязно забряжчали чарочки, хитаючись на своїх високих пiдставках, тодi зразу забулося про все, про що недавнечко говорилось; очi самi собою упали на графин i залюбувалися тими непримiтними голочками, якими грала бiла горiлка, рука тяглася до чарки, котилась слинка, глядячи на шматочки жовтогарячого балика, чорного кав'яра, срiбно-блискучого оселедця.

- Будьмо! - привiтався перший Проценко, беручи в руку чималу чарку з горiлкою. За ним випив Книш, далi Рубець. Заївши попереду, приложились по другiй.

- Ви, здається, сього зiлля не вживали? - спитався Рубець, дивлячись, як Проценко чисто ходить коло посуди.

- Не вживав, не вживав. Молодий ще тодi був.

- Ви тодi бiльше по частi жiночiй, - зареготався Книш.

- Случалося, та й там несмiло. Дурний був! Тепер би от i випрактикувався, так жiнка перечить, - признавався Проценко.

- Ай досi ще вас згадують панянки та молодi панiйки, - додає Рубець.

- Згадують? - переспросив Проценко. - Щаслива пора! Ех, давайте ж за їх хоч вип'ємо.

Тiльки що налив чарки, як прислужник приносе i страву. Злiз з печi. вона так приязно пахла, лоскотала в ротi, будила ще бiльший смак.

- А вино? - спитав Проценко.

- Сейчас, - заметався прислужник.

- А после вина чай. Слышишь? И бутылку рому хорошего.

- Слушаюсь, - i побiг.

- Так вип'ємо за здоров'я тих, кого колись ми любили i хто нас любив! - пiднiмаючи чарку, мовив Проценко, зiтхнувши.

Книш цокнувся. Цокнувся i Рубець. Випили. Пiсля четвертої загорiли навiть очi, i краска виступила i на злiнованому Рубцевому обличчi.

- Чого в молодi годи не случається? - склонившись, мовив вiн. - Я пам'ятаю, як у свою крiпачку, дiвчина така була, так улюбився, що задумував женитись, так покiйник панотець як дав доброго прочухана, то й любов пройшла.

- А я? я? - гукнув Проценко. - Це ж на ваших очах. Пам'ятаєте Христю? Я ж задумував був з нею гражданським браком зажити. Може, коли б зажив, то потiм i женився б. А тепер… де вона? Що вона?

- Отак i пропала. Ще як розщитав я її, то чутно було, що вона в городi проживала в Довбнi. Довбнина ж жiнка така повiя, як i вона, та ще й заклята. На перших порах ото i приют у себе дала. Так Довбня, побачивши, що показнiша вiд жiнки, почав був моститься. То Довбниха помiтила i прогнала з двору. Потiм, кажуть, i в покiйника копитана з тиждень проживала: той таки, як воєнний, любив перебирати. А потiм, либонь, копитан жидам її передав, та пiсля того i слух об їй пропав. Так не знать де й дiлася. А шкода, добра була робiтниця, добра, грiх слова сказати! - пожалiв Рубець.

- Да, она была даровитая. Очень даровитая, - подумавши, мовив Проценко. - Куда даровитее этой попадьки. Как ее? Наталия… Наталия… взбалмошное существо!

- Царство небесне їй! - повiдав Рубець. - Отруїлася. I пiп пiшов у ченцi. Вони таки чуднi обоє були.

- Взбалмошное существо! - одно мовив Проценко.

- Тодi у городi всi казали, що через вас, - додав Книш.

- Может быть. Может. Чем же я виноват? Вольно человеку дурь в голову заколотить. Вечной любви желала… Глупая! Как будто может быть вечная любовь?

I Книш, i Рубець зареготалися, а Проценко, засовавшись i зачухавши потилицю, сказав:

- Уже менi сi баби! Ну, баби… Прислужник принiс чай, вино i ром.

- Ах, это хорошо! - мовив Проценко i присунув до себе стакан. Прийнялись за чай. Книш i Рубець пiдлили рому для прохолоди, а Проценко ждав, поти простигне. Вiн часто схоплювався з мiсця, зачинав ходити по халабудцi, виходив у садок, знову уходив. Лапнеться за стакан - гарячий, знову пiде, а через хвилину вертається. Видно, що його то ганяло: або ж горiлка марудила, або розмова про давне не давала спокою. Молоде лице його почервонiло, очi потускнiли, вiн часто скидав своє пенсне, протирав i знову чiпляв на нiс.

- Григорiй Петрович! Здрзстуйте! - хтось голосно i жирно привiтався до його, коли вiн знову вийшов був проходитись. - Ви самi? Що ви тут сновигаєте?

- Нет, я с компанией. Ах, кстати. Ви бажаєте земляка бачить?

- Аякже! темляки та щоб не бажав. Хто вiн? Де вiн? - замовив той же голос, так знайомий Рубцевi, а проте незвiсно чий.

Тiльки що мав був Рубець поспитати у Книша, хто такий, як на порозi халабудки появився Проценко, ведучи за руку здоровенного ситого чоловiка з червоним, як жар, лицем, блискучими очима i чорними усами. Рубець зразу пiзнав Колiсника. Той i голос, дзвiнкий та гудючий, такий i на зрiст високий та бравий. Тiльки наряджений iнакше. То було у довгiй суконнiй каптанинi, а тепер у короткополому сертуку, штани не синi китаєвi в чоботях, а рябi якiсь на випуск, чобiтки невеличкi, скрипучi, сорочка була з воротничками, на шиї золотий ланцюг вiд дзигарiв телiпається, на руках золотi перснi дорогими камiнцями грають.