Інші двоє втекли. Я не мав сумнівів, що у свій потаємний 11 ід земний лаз. Назад до своєї гниючої королеви. На буфеті моп мертвої дружини вони залишили по собі крихітні купки щуря чого лайна і кілька обривків від того джутового мішка, що йо го приніс Генрі з повітки тієї ночі на початку літа 1922 року. Пацюки приходили вбити мою останню корову і передати маленькі шматочки чепчика Арлетт.

Я вийшов надвір і погладив по голові Ахелоїс. Вона потягнулася мордою вгору і болісно заревла: «Припини це. Ти хазяїн, ти бог мого світу, тож припини це».

Так я й зробив.

Щасливого Нового року.

Таким був кінець 1922-го і кінець моєї історії; все решта — епілог. Емісарам, що товпляться в моїй кімнаті, — як кричав би менеджер цього гарного старого готелика, аби їх побачив! — не доведеться чекати задовго, щоб оголосити свій вердикт. Вона суддя, вони присяжні засідателі, але я сам буду власним катом.

Я втратив ферму, авжеж. Ніхто, включно з компанією «Фаррингтон», не хотів купувати ті 100 акрів, аж поки ферма не пішла прахом, а коли ті свинорізи врешті-решт налетіли, я був змушений продати ту землю за божевільно низькою ціною. План Лестера спрацював перфектно. Я певен, що це був його план, і певен, що він отримав бонус.

А втім, я все одно втратив би мою маленьку дідизну в окрузі Гемінгфорд, навіть аби мав вільні фінансові ресурси, і в цьому для мене є якесь збочене задоволення. От кажуть, що теперішня депресія почалася в Чорну п’ятницю[75] минулого року, але люди у таких штатах, як Канзас, Айова і Небраска, знають, що розпочалася вона у 1923 році, коли посіви, що пережили жахливі бурі тієї весни, вбила засуха, котра продовжувалася й наступні два роки. За залишки врожаю, які пробилися на ринки великих міст і сільськогосподарські біржі маленьких містечок, пропонували мізерні ціни. Гарл Коттері сяк-так перебивався до 1925 року, а потім банк забрав у нього ферму. Я натрапив на цю новину, коли вичитував розділ «Банківські продажі» у «Ворлд-Гералд». У 1925 році на цей розділ іноді перетворювалися ледь на всі шпальти цієї газети. Маленькі ферми почали щезати, і я вважаю, що років через сто — а можливо, й усього через сімдесят п’ять — вони зникнуть геть усі. Прийде 2030 рік (якщо такий колись настане), і вся Небраска на захід від Омахи буде однією величезною фермою. Можливо, володіти нею буде компанія «Фаррингтон», а ті зовсім нещасні, котрим доведеться існувати на тій землі, животітимуть під жовтим небом і носитимуть протигази, щоби не задихнутися від смороду мертвих свиней. А кожний ручай буде червоним від крові зі скотобоєнь.

Настане 2030 рік, і тільки пацюки будуть щасливі.

«Це неймовірно дешево, мало не задарма», — сказав Гарлен Коттері того дня, коли я запропонував йому купити в мене землю Арлетт, а потім я був змушений продати її Колу Фаррингтону ще дешевше, ніж задарма. Ендрю Лестер, правник-юрист, привіз папери в мебльовану квартирку в Гемінгфорд-Сіті, де я тоді вже жив, і усміхався, коли я їх підписував. Звісно, йому було приємно. Великі хлопці завше виграють. Дурень я був, коли гадав, що може бути інакше. Я був дурнем і всі, кого я любив, заплатили за це дорогу ціну. Інколи я гадаю, чи повернулася Саллі Коттері назад до Гарлена, чи, може, він поїхав до неї в Мак-Кук після того, як втратив свою ферму. Я цього не знаю, але думаю, що смерть Шеннон поклала край їхньому до того щасливому подружжю. Отрута розпливаеться, мов чорнило у воді.

Тим часом пацюки відступають від плінтусів кімнати, починаючи наближатися. Був квадрат, а створюється замкнуте коло. Вони знають, що це всього лиш післямова, а все, що відбувається після непоправної дії, не має великого значення. Та все ж я закінчу. І вони мене не отримають, допоки я живий, крихітна остання перемога буде моєю. Мій старий коричневий піджак висить на спинці стільця, на якому я сиджу. Пістолет у кишені. Коли закінчу дописувати останні сторінки своєї сповіді, я ним скористаюсь. Кажуть, що самогубці, як і душогубці, потрапляють до Пекла. Якщо так, зорієнтуватися мені буде нескладно, я жив у ньому впродовж останніх восьми років.

Я переїхав до Омахи, і якщо дійсно місто — для дурнів, як я мав колись звичку казати, то спершу я був суто показовим громадянином. Я зайнявся тим, що працьовито пропивав землю Арлетт, і навіть при її неймовірно малій ціні ця справа забрала в мене два роки. Коли не пив, я відвідував ті місцини, де бував Генрі в останні місяці його життя: бакалійну крамничку з автозаправкою в Лайм Біска під рекламою «Дівчини в блакитному чепчику» (на той час вже закриту, з оголошенням на забитих дошками дверях: «ПРОДАЄТЬСЯ БАНКОМ») ломбард на Додж-стрит (де я змавпував свого сина і купив цей пістолет, що лежить зараз у моїй кишені), в омаській філії «Першого сільськогосподарського банку». Молоденька касирка все ще працювала там, хоча її прізвище вже було не Пенмарк.

— Коли я віддала йому гроші, він сказав «дякую», — розповіла вона мені. — Може, він і пішов по поганій стежині, але виховав його хтось добре. А ви його знали?

— Ні, — збрехав я, — але я знав його родину.

Звичайно, я ходив до Святої Евсебії, хоча не намагався потрапити всередину, щоб розпитувати там про Шеннон Коттері у гувернанток чи матрон, чи хтозна, які там у них титули. То була холодна, непривітна, велика будівля, її важкі цегляні стіни і вузькі вікна ідеально демонстрували, як папістський клір ставиться в душі до жінок. Вигляд кількох побачених мною вагітних дівчат, котрі ходили крадькома, з потупленими очима й опущеними плечима, розповів мені все, що я хотів знати про те, чому Шеннон так бажала вирватися звідси.

Дивно, проте щонайближче я почувався поряд із моїм сином у тому провулку. У тому, що відходить від Галлатін-стрит, на якій міститься заклад «Аптека & Содовий апарат» (цукерки «Шраффтс»[76] і найкраща домашня вершкова помадка — наш фах), це за два квартали від Святої Евсебії. Там стояв дерев’яний ящик, на вигляд надто новий, щоб на ньому міг сидіти Генрі, чекаючи на дівчину достатньо авантюрну, щоби поділитися інформацією в обмін за сигарети, але я вмів прикидатися, отже, так і робив. Таке прикидання вдавалося мені легше, коли я бував п’яний, і здебільшого, відвідуючи Галлатін-стрит, я дійсно бував добряче напідпитку. Іноді я уявляв собі, що зараз знову 1922 рік, і це я чекаю на Вікторію Стівенсон. Якщо вона прийде, я віддам їй цілу пачку сигарет за те, щоб вона прийняла від мене єдине послання: «Коли тут з’явиться юнак, котрий назветься Генком і питатиме про Шен Коттері, скажи йому, щоби катав геть звідси. Хай верзе свій джаз деінде. Скажи йому, що його батько потребує його на фермі, що, можливо, тільки працюючи вдвох, вони зможуть її вберегти».

Але та дівчина була недосяжною для мене. Єдина Вікторія, котру я зустрів, була її пізнішою версією, тією, що з трьома гарненькими дітлахами і поважним титулуванням місіс Галлет. На той час я вже покинув пиячити, мав роботу на одежній фабриці «Білт-Райт»[77] і знову познайомився з бритвеним лезом та милом для гоління. Піддавшись такій моїй поверховій респектабельності, вона прийняла мене достатньо привітно. Я зізнався їй, хто я такий, тільки тому, що — мушу вже бути чесним до кінця — брехня була неможливою. По тому, як на секунду спалахнули її очі, я зрозумів, що вона помітила схожість.

— Боже мій, але ж він був таким делікатним, — говорила вона. — І таким шалено закоханим. Мені й Шен так жаль. Вона була чудова дівчина. Все трапилося, немов у якійсь трагедії Шекспіра, чи не так?

Тільки вимовила вона «тра-де-геї», і після того я вже більше не ходив до провулка біля Галлатін-стрит, бо, я так розумію, що вбивство Арлетт отруїло навіть замах на вираження сердечності у цієї безневинної мамуні з Омахи. Вона вважала, що загибель Генрі й Шеннон — це як смерті у тра-де-геях Шекспіра. Вона вбачала в цьому романтичність. Чи дотримувалася б вона такої ж думки, якби почула, як верещить востаннє моя дружина з-під просякнутого кров’ю джутового мішка? Або якби побачила обличчя мого сина, безокого, безгубого?