Відкинувшись на подушку, вона заливалася реготом, гамселячи себе кулаком по коліну. Фрітці сидів під м’яким стільцем по інший бік кімнати й дивився на неї, як на божевільну. «Ми тут усі божевільні, отже, вип’ємо ще чашечку чаю»[135], — подумала вона і засміялася з новою силою.

Нарешті вгамувавшись (от тільки це було більше схоже на виснаження), вона ще раз програла повідомлення. Цього разу приділивши особливу увагу тому місцю, де пані Ніл каже про деякі інші її речі. Її сумочка? Може, навіть діамантові сережки? Але це було б надто гарно, щоби бути правдою. Хіба не так?

Приїзд до «Стаґґер-Інн» на чорному лімузині з «Роял Лімо» занадто там запам’ятається, тому вона викликала місцеве таксі. Диспетчер сказав, що вони радо відвезуть її до, як він це назвав, «Стаґґера» за п’ятдесят доларів готівкою.

— Вибачте, що призначаю таку високу ціну, але водієві доведеться повертатися звідти порожнім.

— Звідки ви можете це знати? — запитала Тесс, дивуючись.

— Покинули там свою машину, авжеж? Це трапляється регулярно, ‘собливо по вікендах. Хоча нам дзвонять й у будні після вечорів караоке. Машина під’їде до вас за п’ятнадцять хвилин, а то й раніше.

Тесс поїла «Поп-Тартів»[136] (ковтати було боляче, але перший свій сніданок вона втратила і почувалася голодною), а потім стала біля вікна вітальні й почала, підкидаючи на долоні запасний ключ до «Експідішена», виглядати таксі. Вона вирішила змінити свій план. Ніякого молу у Сток-віліджі; тільки-но забере машину (і всі свої речі, які зберігаються у Бетсі Ніл), вона проїде ті півмилі, чи скільки там, до «Заправся & мчи» і зателефонує в поліцію звідти.

Це здавалося ще зручнішим.

— 23 —

У Тесс почав пришвидшуватися пульс, коли її таксі повернуло на Стаґґ-роуд. На той момент, як вони дісталися «Стаґґер-Інн», пульс, за її відчуттями, уже тіпався десь зі швидкістю близько ста п’ятдесяти ударів за хвилину. Таксист, либонь, щось помітив у люстерко заднього огляду... а може, просто то видимі сліди побиття на її обличчі спонукали його до запитання.

— З вами все гаразд, мем?

— Пречудово, — відповіла вона. — Просто в моїх планах не було поїздки сюди сьогодні вранці.

— Майже завжди так, — сказав таксист. Він смоктав зубочистку, котра робила довгі, філософські подорожі з одного кута його рота до іншого. — Ваші ключі в них, я гадаю? Залишили їх барменові?

— О, тут без проблем, — весело відповіла вона. — Але в них деякі інші мої речі, пані, котра мені телефонувала, не змогла сказати, що саме, а самій мені нізащо в світі не здогадатися, що там таке може бути.

«Боже правий, я балакаю, як якась із моїх літніх леді-детективів».

Таксист перекотив зубочистку на її вихідну позицію. Такою була його єдина відповідь.

— Я заплачу вам десять доларів зверху, щоб зачекали, поки я звідти вийду.

— Без проблемів, — кивнув таксист.

«А якщо я заверещу, бо там мене підстерігає він, біжіть до мене мерщій, гаразд?»

Але цих слів вона не сказала б, навіть якби могла вимовити їх тоном, абсолютно не схожим на тон явно схибленої особи. Шофер таксі був товстим, під п’ятдесят і страждав на задишку. Для велетня він не перешкода, якби до цього дійшло... як воно зазвичай буває у фільмах жахів.

«Заманили, — майнула Тесс зловісна думка. — Мене заманила сюди телефонним дзвінком якась подружка велетня, така ж навіжена, як і він».

Дурна, параноїдальна думка, проте до дверей «Стаґґер-Інн» ішла вона, як їй здалося, невимовно довго, а стукіт її прогулянкових туфель по добряче утрамбованому ґрунту парковки звучав надто голосно: тупу-тупу-туп. Парковка, що минулої ночі являла собою море машин, зараз була порожньою, хіба що стирчали острівцями окремі автомобілі, одним з яких був її «Експідішен». Він стояв у найдальшому кінці — звісно, велетень не бажав бути поміченим, коли ставив його тут, — але ліве переднє колесо їй було видно. Просте, старе, суцільно чорне, чим відрізнялося від решти трьох, але загалом воно виглядало нормальним. Отже, він таки поміняв їй колесо. Авжеж, а як інакше. Як інакше він міг би перегнати машину від свого... свого...

«Свого розважального закладу. Своєї вбивчої зони. Він приїхав сюди, поставив мою машину, потім пішки повернувся до покинутої крамниці, а тоді вже поїхав звідти своїм старим «Ф-150». Добре, що я не опритомніла занадто швидко; він би знайшов мене, коли я блукала там у безпам’ятстві, і мене отут зараз не було».

Вона кинула погляд через плече назад. У якомусь із фільмів, про котрі вона тепер не переставала думати, вона побачила б, як таксі раптом мчить геть (залишивши мене напризволяще), але машина так і стояла там, де вона з неї вийшла.

Вона махнула рукою шоферові, він махнув їй у відповідь. У неї все гаразд. Її машина тут, і велетня поряд нема. Велетень у себе вдома (у своєму барлозі), цілком імовірно, він ще спить після своїх учорашніх важких вправ.

Табличка на дверях повідомляла «У НАС ЗАЧИНЕНО». Тесс постукала, не отримавши відповіді. Взялася за клямку, а коли та піддалася, знову їй у мозку зринули погибельні кіносюжети. Найдурніші мізансцени, де клямка обертається, а героїня гукає (тремтячим голосом): «Є тут хто-небудь?». Кожен розуміє, що вона сказилася, щоб заходити всередину, але вона все одно заходить.

Тесс знову озирнулася на таксі, побачила, що воно все ще на місці, нагадала собі, що в сьогоднішній сумочці в неї лежить заряджена зброя, і попри все увійшла.

— 24 —

Вона опинилася в фойє, що тягнулося вздовж усієї будівлі з боку парковки. Стіни тут прикрашали рекламні знімки: рок-гурти в шкірі, гурти в джинсах і дівочі гурти в міні-спідничках. Поза шерегою вішаків тягнувся допоміжний шинквас; ніяких стільців, сама лише стійка, де ти міг хильнути скляночку, чекаючи на когось, або якщо головний бар усередині був переповнений. Понад вишикуваними пляшками горів єдиний червоний напис: «БАДВАЙЗЕР»[137].

«Сподобається тобі «Бад» — «Бад» вподобає тебе», — подумала Тесс.

Знявши окуляри, щоб ненароком об щось тут не перечепитися, вона перетнула фойє і зазирнула до головного приміщення. Воно було величезним і страшенно пропахлим пивом. Угорі висіла диско-куля, зараз темна, нерухома. Дерев’яна підлога нагадала їй той роликовий каток, на якому вони з подружками фактично безвилазно жили між восьмим і старшими класами. На сцені так і залишалися інструменти, говорячи про те, що «Зомбі пекарі» повернуться й цього вечора, щоби знову намісити тут повну діжку рок-н-ролу.

— Агов? — лунко прозвучав її голос.

— Я тут, — м’яко промовив хтось позаду неї.

— 25 —

Якби голос був чоловічим, Тесс певне заверещала б. Вона спромоглася утриматись, проте все одно обернулась так різко, що трохи аж поточилася. Жінка, котра стояла в гардеробній ніші — тендітна, мов пір’їна, не вища за метр шістдесят, — здивовано моргнула, зробивши крок назад.

— Агов, легше.

— Ви мене налякали, — сказала Тесс.

— Бачу.

Мініатюрне, ідеально овальне лице жінки обрамляла пишна хмара чорного волосся. Із зачіски в неї стирчав олівець. До цього образу дещо не пасували її вабливі сині очі.

«Дівчина Пікассо», — подумала Тесс.

— Я була в офісі. Ви та леді, чий «Експідішен» чи «Тойота»?

— «Експідішен».

— Маєте посвідчення?

— Так, два різних, але тільки в одному з них є моя фотографія. Це паспорт. Решта всього залишилася в моїй сумочці. В іншій сумочці. Гадаю, вона може бути у вас.

— Ні, вибачте. Може, ви запроторили її під сидіння чи ще десь? Ми заглядаємо лише до скриньки під панеллю, ну й, звичайно, навіть цього не можемо зробити, якщо машина замкнена. Ваша не була замкнена, і номер вашого телефону знайшовся на страховій карточці. Та ви, либонь, і самі про це здогадалися. Може, ваша сумочка знайдеться вдома, — голос пані Ніл натякав, що це малоймовірно. — Одного посвідчення з фото буде цілком достатньо, якщо людина там схожа на вас, я так гадаю.

вернуться

135

Алюзія на «Божевільне чаювання» з «Аліси в Країні Чудес» Люїса Керолла.

вернуться

136

«Pop-Tarts» — поживне печиво з солодкою начинкою, яке випускається з 1964 року в упаковці з фольги і тому довго залишається свіжим.

вернуться

137

«Budweiser» — відомий з XII століття чеський сорт пива, один з найпопулярніших у світі, який з 1876 року випускається також у США.