— Аж ніяк. Ти чоловік, що створив себе сам.

Ґудх’ю понизив голос, далі заговоривши конфіденційним тоном:

— Хочеш правди? Та жінка сотворила цього чоловіка. Біблія каже: «Хто добру жінку зможе знайти? Бо ж ціна її більша за перли»[212]. Ну, десь там так. А це ж ти нас познайомив. Не знаю, чи сам ти про це пам’ятаєш.

Стрітер відчув миттєве й майже невідпорне бажання розбити свою пляшку об цегляну долівку патіо і втопити її ікласте, все ще піняве горло межи очі своєму доброму, старому другу. Натомість він посміхнувся, сьорбнув ще трішки пива, а тоді підвівся.

— Гадаю, мені треба зробити невеличкий візит до відповідного закладу.

— Пиво не купуєш, пиво орендуєш лиш на якийсь час, — мовив Ґудх’ю і вибухнув реготом. Так, ніби він сам, особисто, оце тільки щойно на цьому місці вигадав цю фразу.

— Правдиві слова, бо так воно й є, — кивнув Стрітер. — А тепер вибач мені.

— Ти дійсно маєш кращий вигляд, — гукнув Ґудх’ю вслід Стрітеру, котрий уже піднімався східцями.

— Дякую, — кинув Стрітер, — старий друже.

Він зачинив двері вбиральні, натиснув кнопку на замку, ввімкнув світло і — вперше за все життя — навстіж відкрив дверцята шафки з медикаментами в чужому домі. Перше, на чому зупинився його погляд, вельми зігріло йому душу: тюбик шампуні «Тільки для чоловіків». А ще там стояли кілька слоїків з аптечними сигнатурами.

Стрітер подумав: «Люди, що залишають свої ліки у ванній кімнаті, котрою можуть користуватися гості, просто самі напрошуються на неприємності». Ні, нічого такого аж надто і сенсаційного тут не було: Норма приймала ліки від астми; Том від тиску — атенолол — і був там ще якийсь крем для шкіри.

Слоїк з атенололом стояв напівпорожній. Стрітер дістав одну пігулку, засунув її собі до кишені-пістончика джинсів і змив в унітазі воду. Ванну кімнату він залишав з відчуттям людини, котра щойно нишком прокралася через кордон до чужої країни.

Наступний вечір був хмарним, але Джордж Лядвио так само сидів під своєю жовтою парасолею й знову дивився «За лаштунками» по портативному телевізору. Там щось ішлося про Вітні Х’юстон, котра позбавилася підозріло великої ваги одразу ж, як підписала напрочуд вигідний новий контракт з рекординговою компанією. Лядвио позбавився цієї плітки легким порухом своїх опецькуватих пальців і, усміхнений, звернувся до Стрітера.

— Ну, то як почуваєтеся, Дейве?

— Краще.

— Так?

— Так.

— Блювали?

— Сьогодні ні.

— Їли?

— Як кінь.

— Можу закластися, що ви також пройшли якесь медичне обстеження.

— Звідки ви взнали?

— Меншого я й не очікував від успішного банківського спеціаліста. Ви мені щось принесли?

Якусь мить Стрітер зважував, чи не піти йому звідси геть. Цілком серйозно. А тоді поліз до кишені легкого піджака, в котрий він був сьогодні одягнений (цей вечір, як для серпня, був прохолодним, а він усе ще почувався слабким), і дістав крихітний квадратик клінекса. Завагався, але потім простягнув його по над столиком Лядвио, котрий той папірець тут же й розгорнуп.

— А, атенолол, — промовив Лядвио. Він укинув пігулку собі до рота й проковтнув.

У Стрітера щелепа відпала, а потім рот його повільно закрився.

— Перестаньте демонструвати збентеження, — сказав Лядвио. — Була б у вас така стресова робота, яку я маю, у вас теж були б проблеми з кров’яним тиском. А яка кислотна відрижка, ой. Вам про таку навіть чути не варто.

— А що буде далі? — запитав Стрітер. Він почувався змерзлим навіть у піджаку.

— Далі? — Лядвио зробив здивований вигляд. — Далі ви почнете насолоджуватися п’ятнадцятьма роками доброго здоров’я. Можливо, двадцятьма, а то й двадцять одним — хтозна.

— І щастям?

Лядвио подарував йому лукаву посмішку. Вона могла б здатися грайливою, аби не той холод, який Стрітер бачив поза нею. А ще його вік. Тієї миті він не сумнівався, що Джордж Лядвио у цьому бізнесі працює вже довгий-предовгий час, хай які там він має справжні чи вигадані відрижки.

— Щастя залежить цілком від вас, Дейве. І від вашої родини, звичайно — від Дженет, Мей і Джастіна.

Хіба він називав Лядвио їхні імена? Стрітер такого не пригадував.

— І, либонь, від дітей найбільше. Є стара приповістка, що діти — запорука нашого майбуття, проте фактично це діти беруть своїх батьків у заручники, я так вважаю. Хтось із них може потрапити у фатальний інцидент або смертельно покалічитися на віддаленій, пустій дорозі... стати жертвою виснажливої хвороби...

— Ви хочете сказати, що...

— Ні, ні, ні! Це зовсім не якась там через сраку роблена казочка-мораліте. Я бізнесмен, а не персонаж з історії про «Диявола й Деніела Вебстера»[213]. Я просто хочу сказати, що ваше щастя у ваших руках і в руках ваших найближчих, найрідніших людей. І якщо ви гадаєте, ніби я збираюся вигулькнути наприкінці вашого двадцятирічного, чи скільки там він триватиме, шляху, аби списати вашу душу собі до запліснявілого гросбуха, краще поміркуйте краще. Людські душі знецінилися, стали безбарвними.

Він говорив, а Стрітер думав, що, либонь, так робив і той лис, коли, настрибавшись донесхочу, вже переконався, що виноград таки достоту й істинно йому недосяжний. Проте Стрітер не мав наміру промовляти такі речі. Тепер, коли угода вже набула чинності, він найбільше бажав якомога швидше забратися звідси. Але все ще гаявся, не наважуючись ставити запитання, які вертілися йому в голові, хоча й розумів, що мусить. Бо тут не йшлося про обмін дарунками; Стрітер все життя укладав угоди в себе в банку, тож міг розпізнати менджування ввіч. Або унюхати його: легкий, неприємний сморід, на кшталт горілого авіаційного пального.

«Простіше кажучи, ти мусиш зробити комусь зле, щоби щось зле відвернулося від самого тебе».

Але ж крадіжка єдиної пігулки проти гіпертонії — це не таке вже й велике злодійство. Хіба не так?

Тим часом Лядвио вже смикав, намагаючись її скласти, свою велику парасолю. І коли вона врешті згорнулася, Стрітеру відкрився дивовижний і прикрий факт: парасоля була зовсім не жовтою. Вона була такою ж сірою, як це небо над головою. Літо вже майже скінчилося.

— Більшість моїх клієнтів залишаються цілком задоволеними, абсолютно щасливими. Чи не це ви бажали почути?

— Це... і не зовсім це.

— Я відчуваю, що вам муляє якесь більш посутнє питання, сказав Лядвио. — Якщо ви бажаєте отримати на нього відповідь, облиште колупати піч і просто запитайте. Збирається на дощ, отже, мені б хотілося потрапити під дах, перш ніж він розпочнеться. Останнє, що мені потрібно в моєму древньому віці, це бронхіт.

— А де ваша машина?

— О, так це те запитання, що вам муляє? — Лядвио відкрито з нього глузував. Щоки мав запалі, де й ділася їхня одутлість, а зизуваті, підкочені вгору очі потемнішали до якоїсь неприємної — так, насправді так — злоякісної чорноти. Він скидався на найнеприємнішого в цілому світі клоуна з напівзмитим гримом.

— Ваші зуби, — промовив дурнувато Стрітер, — вони ікласті.

— Ваше питання, містере Стрітер!

— Тепер рак буде в Тома Ґудх’ю?

Лядвио на мить застиг, здивовано роззявивши рота, а тоді почав гиготіти. Сміх його звучав хрипливо, був сухим, неприємним — як у здихаючої каліопи[214].

— Ні, Дейве, — промовив він. — В Тома Ґудх’ю раку не буде. У нього ні.

— А що тоді? Що?

Зневага, з якою Лядвио окинув оком Стрітера, змусила того відчути слабкість до глибини своїх кісток — так, ніби їх на дірки поточило якоюсь безболісною, але надзвичайно ядучою кислотою.

— А чому вас це так непокоїть? Ви ж його ненавидите, самі про це казали.

— Але...

— Спостерігайте. Чекайте. Насолоджуйтеся. І візьміть оце.