— Могли б не попереджати. Я їх сам не дуже люблю. Влада — вона і є влада, нема чого виступати.

Чесно кажучи, у той момент Ігор Вовк дещо кривив душею. До війни досить стримано сприймав повідомлення про викриття та арешти ворогів народу й оголошені вироки. Не надто радів, але й не дуже печалився. За прикладом батьків, взагалі старався не обговорювати друзів сім'ї, котрі раптом виявлялися поплічниками англійських чи японських шпигунів. Або — учасниками змови проти партії, уряду і особисто товариша Сталіна. Загалом намагався жити в найкращій у світі країні й ні про що крамольне не думати. Війна значно підправила його погляди, а власна історія зародила серйозні сумніви в тому, що сотні тисяч інших вироків не могли винести так само. Проте за звичкою уникав політичних, хоча вже не ставився до них насторожено.

Але й бути з кримінальниками Вовкові теж не випадало. Тим більше — після пропозиції майора Божича. В кожному бараку кум має очі та вуха, це — факт. А значить, пронюхав — новачком зацікавилися злодії. Закони тактики передбачали спробу начальника оперчастини використати це. Тому повторна розмова про співпрацю з адміністрацією ладна обернутися для Ігоря смертним вироком. Погодившись, ризикує засвітитися одного разу перед блатними, і тоді Балабан із його можливостями запросто посадить стукача на ніж. Відмовившись, потрапить під шалений пресом, адміністрації, і дійсно надовго пропишеться в БУРі.

Ось так у перші ж дні в таборі колишній старший лейтенант Вовк, не бажаючи того, опинився між молотом майора Божича та ковадлом Проші Балабана.

Ні він, ні хтось інший навряд чи могли уявити, що події, котрі прискорили подальший вибір Ігоря, запустить Льонька–Рохля.

Відома табірна «дівчинка».

— Дядя. Дядя.

Ігор почув це за спиною. Не треба озиратися, аби взнати, хто це говорить. Рохля мав дивну звичку всіх довкола називати дядями, хоч зеків, хоч конвойних, хоч найменше табірне начальство. Вовк лиш не відразу зрозумів, що Льонька гукає саме його. Коли ж дійшло, повернувся на голос неохоче та з огидою.

Арештантського досвіду Ігореві вистачало, щоб чітко уявляти та розуміти тюремну й табірну ієрархію. Рохля мав особливий статус. Так звані ображені або опущені знаходилися у своєрідній зоні недоторканості. Принижені та затюкані жертви насильства кримінальників трималися разом, у найбруднішому кутку бараку. Їли окремо. Навіть випадковий контакт із ними автоматично перетворював того, хто втратив пильність, на такого ж парію. Звісно, якщо це не стосувалося задовольняння місцевими паханами збочених потреб.

Проте Рохля відрізнявся від цих затюканих колишніх людей тим, що вважався не опущеним, а табірною повією.

Тобто, пускати шлюху до гурту не було порушенням неписаного табелю про ранги. Вести при ньому різні розмови можна настільки вільно, наскільки запросто поводили себе блатні в товаристві жінок–проституток на волі. За руку з хлопцем за руку ніхто не вітався. Але використовувати Льоньку не лише як «дівчинку», а і як лакея великим гріхом не вважалося.

Його історія виявилася дуже простою. Коли Льоня ще був людиною, працював у смоленському міському театрі. Ніхто не знав, розбестила його провінційна артистична богема чи хлопець сам зробив перші розпусні кроки, шукаючи можливості виявити бодай у такий спосіб свою справжню природу. Сексуальні зв'язки між собою чоловіки приховували так, ніби займалися шпигунством, хоч, власне, у випадку викриття вони каралися б так само суворо. Та посадили Льоню не за це. Один із акторів перед самою війною програвся в карти, вирішив пограбувати театральну касу й підбив свого таємного коханця постояти на шухері: довіряти міг тільки йому. Потім, коли злочин удався, крадій несподівано перелякався власної зухвалості — і дременув до моря, в Сочі. Прихопивши з собою так само переляканого, як і щасливого Льоню. Гроші спустили за п'ять днів, на шостий парочку знайшли кредитори, підключивши серйозних кримінальників, і, відлупцювавши, кинули голими на березі моря. Де під ранок обох затримав міліцейський патруль. Ось так Льоня опинився за колючим дротом, де винятково задля виживання почав обережно продавати себе в обмін на захист.

Кримінальники в таборі опікали його, не так користуючись інтимними пропозиціями Рохлі, як змушуючи прати онучі, чухати п'яти, робити масаж, тішити казками чи пісеньками, навіть голити — блатні завжди тримали в потаємних сховках безпечну бритву. За це Льонька міг під'їдатися біля неофіційних господарів табору. Харчуючись недоїдками, він виглядав досить вгодованим порівняно з переважною більшістю в'язнів. Червоним пухкеньким щічкам Рохлі ніхто не заздрив. Коли його зустрічали, відверталися чи намагалися обійти. Сам же «півник» не надто потерпав, щиро вважаючи, що пристроївся неабияк добре, а хто косо дивиться — заздрить. Ще й скаржився: сидіти лишилося менше року, коли випустять, війна напевне триватиме, і на волі навряд чи буде так хороше, як у таборі. Послухавши це, Ігор лиш знизав плечима — вкотре пересвідчився, що цей прислужник убогий, своєї долі точно заслуговує, тож викинув його із голови.

Через те дуже здивувався, коли Рохля потай озвався до нього з–за рогу бараку.

Говорити з ним, навіть наближатися до нього Вовкові не кортіло. До того ж більше, що саме тепер пухкенькі як для типового в'язня губки були трошки підфарбовані: хто, де і як роздобув цьому типчикові справжню губну помаду, Ігор не знав і знати не хотів. Збирався послати «племінничка», і вочевидь Льонька це відчув — скривив губи, протягнув жалісно:

— Дядя, рятуйте мене. Будь ласка, спасіть. Я не хочу з ними.

Поруч ніхто не крутився. Видно, Рохля терпляче підстерігав саме його. Отже, розуміючи, як Ігор поставиться до нього, все одно вирішив про щось попросити. А Льонька напевне влип якщо не в серйозну біду, то в прикру пригоду. Бо, з одного боку, його не чіпала адміністрація, з іншого — так–сяк опікали блатні. Тож нужди великої хлопець не мав. Раз кличе саме Вовка, а не когось із кримінальників, точно трапилось таке, з чим не можна йти до покровителів.

Знову зиркнувши на всі боки, аби зайвий раз переконатися, що до їхньої сутінкової розмови нікому нема діла, Ігор, все ще долаючи огиду, підступив до Льоньки так близько, як міг собі дозволити, засунув руки глибоко в кишені табірного бушлату, цикнув крізь зуби:

— Тобі чого від мене треба? Куди ти не хочеш?

— Заступіться, — проквоктав Рохля.

Навіть сам спробував підійти. Та, наштовхнувшись на погляд Ігоря, лишився там, де стояв. Тільки ще більше втягнув голову в плечі, заскавчав знову:

— Ви у них в авторитеті. Я ж бачу, знаю…

— У кого я в авторитеті? Ти можеш по–людськи, не мекати?

— Дядя Балабан вас, дядю Офіцер, поважає. Інші теж… Ну, хто біля нього…

— Це не означає, що я в авторитеті у блатарів, — відрубав Вовк.

— Але вас послухають, — Рохля вже ледь стримував сльози. — Скажіть їм, щоб не брали мене з собою. Мені на волю скоро, не хочу я… Боюся…

Терпець Ігореві почав уриватися.

— Слухай, тьотя. Або ти кінчаєш нити й внятно даєш розклад, або я пішов. Мені з такими, як ти, базари терти не в жилу. Так краще розумієш?

Льонька зовсім по–дитячому шморгнув носом. Хлюпнуло, й Вовка від того вкотре пересмикнуло від огиди. Хоч в окопах, на передовій, та й у неволі, доводилося бачити й чути ще й не таке лайно.

— Ага. Тільки я сказати боюся. Думати про це теж страшно, дядя…

— Раз так — бувай. Бійся далі.

Ігор рішуче крутнувся на каблуку старого, підбитого знизу для міцності саморобними підковками кирзака.

— Вони мене з'їдять, — видихнув Рохля, тут же писнув: — Мама…, — і після короткої паузи: — Мамочка…

Вовк різко повернувся. Такий неприхований страх не завжди бачив на фронті. А лиця в'язнів — доходяг відбивали всяке, але переляк Льоні виглядав не інакше, як передсмертним.

— Якого хріна ти мелеш?

— Правда–правда, дядя Офіцер, — видно, видушивши з себе потрібні слова разом зі страхом, Льонька заторохтів з придихом: — Вони підуть на втечу. Дядя Балабан і дядя Коля Голуб. Ви не знаєте, ніхто тут не знає… Дядя Балабан дуже хворий, йому недовго лишилося. Каже — не хоче в зоні помирати. Не так повинні вмирати справжні злодії. Йому тут чалитись ще два роки. Закопають, каже, як собаку — і нема Балабана. А на волі треба різні справи залагодити… Потім уже померти. Так він собі захотів.