Лишатися на місці вже не міг. Плюнувши на все та всіх, закричав, підбадьорюючи себе. Повернувся, та, не зважаючи на волання залишеного напризволяще Діда, рвонув подалі, не розбираючи дороги. Здається, спершу теж кричав. Потім перестав, лиш нісся широкими стрибками, далі не випускаючи з рук фінки.

Нога перечепилася об корч.

Голуб упав навзнак. Ніж при цьому випав із руки. Важко дихаючи, хотів підвестися, аби бігти далі.

Вкляк.

Поруч знову хтось був. Хтось швидкий, безжальний, хижий.

Нічний лісовий мисливець, від якого не втечеш.

— Чого тобі треба! Чого тобі треба!

Голуб думав — волає. Насправді ж лише розкривав рот, мов зловлена та викинута на берег риба.

Тяжке уривчасте дихання зовсім поруч.

Темна постать заступила місячне коло.

Нарешті Голуб зміг розгледіти переслідувача.

На коротку мить зрадів, бо розібрав, хто перед ним.

А тоді закричав.

Відчайдушно.

Без надії на порятунок, ніби передсмертний крик здатен відклякнути того, хто вже завдавав смертельного удару…

КІНЕЦЬ ДРУГОЇ ЧАСТИНИ

— Як можна це пояснити, товаришу старший лейтенант?

Сомов дивився на Левченка знизу вгору. Коли той простягнув рапорт — звелів доповідати усно. Але поки Андрій говорив, перебігав очима списані аркуші, при цьому поступово зсуваючись на стільці вниз. По завершенні звіту капітан уже сидів, упираючись плечима в спинку. При цьому відкинувся так далеко назад, як вона дозволяла, вертів у пальцях гостро заточений олівець і позирав з–під лоба.

— Там все викладено, товаришу капітан, — стримано відповів Левченко. — До цього, як і до щойно сказаного, мені додати нема чого. І потім… Ви ж були на місці, товаришу капітан. Самі все бачили.

… Спершу погоня на чолі з Андрієм наштовхнулася на кинутий «вілліс». Тоді ще мимоволі майнуло: що за місце — цей старий мур. Було навкруги безпечно, навіть затишно. Левченко звик довіряти йому свої секрети. Аж раптом за дуже короткий час довкола почали творитися якісь незрозумілі події. Миттю подумав про Поліну Стефанівну, вона ж недалеко живе. А він, керівник сатанівської міліції, квартирує в неї. І хтозна — раптом бандити дім давно вирахували. Та не мали іншого ходу, окрім як кинутись туди, де шукатимуть в останню чергу чи не шукатимуть узагалі. Може, просто зараз тримають у заручницях перелякану літню бібліотекарку й чекають, поки громадянин начальник повернеться до себе після безуспішного полювання.

Втім, подібні страхи швидко відкинув. Натомість прикинув, зорієнтувався на місцевості, куди бандити могли рушити. Й звелів солдатам та міліціонерам, котрі були з ним, розтягнутися в шеренгу й прочісувати ліс. Сліди крові хоч не відразу, але вдалося розгледіти. Тож побоювання про можливий напад утікачів на самотню Стефанівну зникли остаточно.

Лейтенант Борисов кволо намагався переконати свого тезку — пізно ввечері, фактично вночі облава, тим більше — в лісі, може виявитися лише струсом повітря. Ці розмови Левченко припинив у зародку, погодившись із Борисовим: він взводному не командир і наказувати не має права. Але тут же нагадавши — операція планувалася спільно. Мав місце вогневий контакт, справжній бій, і обоє вони втратили людей. Значить, питання, як і коли доцільніше переслідувати ворога, взагалі не повинно підніматися.

Ну, а потім сталося так, що далеко бандити забігти не встигли. Наткнувся на трупи лейтенант Борисов. Коли роздивився — закричав. Хоч не мав би так реагувати на мертві тіла, адже був на фронті півтора роки, після прискорених офіцерських курсів…

— Я бачив, — промовив Сомов.

Враз несподівано розпрямився на стільці. Різким рухом переламав олівець, жбурнув частинки в різні боки. Подався вперед, гаркнув, на якусь мить втративши над собою контроль:

— Від тебе хочу почути, Левченко, що це було! Від тебе! Ти начальник міліції! Ти над цим працюєш давно! Чи не працюєш?!

Андрій мовчав. Відчувши, що зірвався й виглядає негідно в очах молодшого офіцера, та ще й міліціонера, Сомов підвівся, обсмикнув кітель. Ступив до великого, йому по пояс, прямокутного металевого сейфа. Відчинивши, витягнув звідти почату пляшку «казенки», дві склянки в підстаканниках для чаю. Поставив на стіл, плеснув у обидві трохи більше половини. Кивком не припросив — звелів Левченку брати. Хекнувши, випив сам, відразу закурив. Дочекався, поки те ж саме зробить Андрій. Лиш після того знову вмостився за столом, повів далі вже спокійніше:

— Мені потрібні версії, старлею.

— Я кинув усі сили міліції на ліквідацію банди Теплого, — відповів Левченко. — Ми з вами саме цю задачу визначили першочерговою. Ловити скаженого вовка наказу не було. Наскільки я пам'ятаю, цю тему ми навіть не вважали серйозною.

— У тебе погана пам'ять, старлею. Не професійна.

— Чому? — вирвалося в Андрія.

— Бо я взагалі ні про якого вовка з тобою не говорив. Бабусині казочки. Я припустив, що під виглядом так званого звіра–вбивці працюють залишки банди німецьких поплічників — націоналістів, котрі засіли десь у лісах та намагаються сіяти терор. Значить, цей так званий перевертень — компетенція органів держбезпеки.

— Тим більше ми в міліції ним не займалися, — Левченко мовив це з явним полегшенням.

— Але в тебе повинна бути власне версія того, що сталося, — вперто гнув своє Сомов.

— Можу ще раз повторити. Троє бандитів, серед яких — один поранений, вирішили відсидітися в лісі. Надто далеко заглибитися не змогли, бо їх зв'язував той–таки підстрелений. Зупинилися, судячи з усього, перевести подих. Можливо — обговорити плани подальших дій. Шансів вибратися було мало, автомати без набоїв. Усієї зброї — ножик у одного з них. Того, хто мене незрозумілим досі чином упізнав… Перетинатися раніше ми з ним ніде не могли. Особи всіх трьох будуть встановлюватися тільки тепер, за фактом…

— По колу ходиш, — перервав Сомов.

— Так я попереджав: нового не скажу нічого. Ви запитуєте, що сталося. Я малюю попередню картину. Поки ніч, периметр оточений бійцями Борисова. Коли зійде сонце та стане видніше, можна буде проводити слідчі дії далі. Тоді напевне знайдуться якісь сліди. Й ми отримаємо потрібну вам відповідь.

— Мені? — брови Сомова смикнулися догори. — Тільки мені все це треба?

— Винуватий, товаришу капітан, але ось тепер я зовсім не розумію, що ви хочете від мене почути.

— Добре. Тепер давай ще раз. Як усе, на твою думку, відбувалося там.

Стримати тяжке зітхання Андрієві коштувало чимало.

— Попередньо, навскидку, картина виглядає так. Спочатку напали на того, котрий відійшов від основної групи. Припекло в кущики чи щось інше. Вбивши першого, нападник виявив себе. Більше не ховався, почав переслідувати жертву, яка почала тікати. Наздогнав, убив, повернувся й розправився з пораненим. Усе.

— Перерізав горлянки, — уточнив Сомов.

— Перегриз.

— Зубами?

— Не знаю. Тіла в морзі. Ними займається товариш Нещерет. Висновок про спосіб убивства буде пізніше.

— Кажеш, почерк такий самий, як у інших випадках нападу так званого перевертня?

— Аналогічний, товаришу капітан. Ми ж про це вже говорили.

— Не раз і не два, — легко погодився Сомов. — Проте сьогодні вночі розклади трошки вже інші. Тобі не здається, старлею? Троє вбитих. Один за одним, відразу. Не місцева жителька, беззахисна баба чи дівка. Озброєні мужики, досвідчені бандити, пропечені кримінальники. Двоє з трійці могли опиратися. Хай не було, чим стріляти, але просто так, як кажуть, за рупь–двадцять, їх не взяти. Це їх великий лісовий звір загриз, усіх трьох? Послідовно?

— У мене поки нема пояснення.

— О! — Сомов багатозначно підніс пальця догори, знову розлив горілку по склянках, покликав Андрія ближче до столу жестом, випив, не чокаючись, припросив зробити те ж саме, повів далі, явно захоплений власною ідеєю та накручуючи себе: — Це ж я з тебе, старлею, намагаюся видоїти! Ти мені це скажи! Бо я знаю, додумався відразу. Хочу розуміти, що хтось мислить в одному зі мною напрямку. Та підтримає в разі чого. Ти ж мене підтримаєш?