Надто поважав себе, аби дозволити хворобі зжерти його тут, за колючим дротом.

Ковтнути волі й померти. Що ж, вирішив Ігор, хай це принцип злодія — але не найгірший.

Втікачі не змовлялися наостанок. Усе вже проговорено наперед. Лишалося чекати, поки почнеться, — і це почалося. Правда, зовсім не так, як уявляв собі Вовк.

Льонька–Рохля, заспокоївшись після розмови Ігоря з Балабаном, ганяв комарів від знуджених блатних. Ураз Ігор перехопив знак — Голуб комусь ледь помітно кивнув. Один із злодіїв тут же ступив ближче до розкладеного між двома стовбурами багаття, підхопивши по дорозі гілку з листям, з усього видно — заготовану наперед. Жбурнув, накриваючи вогонь, заклубився густий білий дим.

— Якого хера! — почулося обурене. — Нема чого робити?

Відразу кілька людей довкола закашлялися. Конвойні з матюками відступили трошки далі. Вовк, відчувши — зараз повинно щось статися, напружився. Та дійсність, однак, перевершила всі сподівання.

Хтось із блатних ніби ненароком зайшов Рохлі за спину.

Поштовх — і Льонька зник у густій димній хмарі.

Дуже короткий час, лише кілька секунд, його ніхто не міг побачити. Коли з'явився знову — не вийшов, випав. Його спритно підхопили попід руки, вмостили на землю, приперли до найближчого стовбура. Вирівняли ноги, впираючи та надаючи тулубу стійкості: заморився хлопчина комарів ганяти, присів на короткий час перепочити.

Але Рохля не відпочивав.

Він був мертвий.

З лівого кутику рота тягнулася тонка червона цівка.

Ігор здригнувся, сіпнувся, повернувся всім корпусом до Балабана. Той зустрів його холодним злим поглядом, а правий бік легенько вжалило вістря заточеної піки — її стискала правиця Голуба.

— Не рипайся, — процідив він, а Балабан додав, голосно шепочучи:

— Списали. Нікому цей півник уже не потрібен. Знав забагато, не можна тут лишати. Хіба ні?

— Не домовлялися, — видушив із себе Ігор. — Ми так не домовлялися.

— Ми, Офіцере, взагалі з тобою ніяк не домовлялися. Або зараз із нами, або — рядом із Рохлею, мов двоє голубків. Ну?

Вовк закусив нижню губу, розуміючи — це він насправді вбив Льоньку. Не сам, не прямо, але — він. Звісно, хлопця прирекли раніше. Але хто знає, раптом пожив би. Ну, як щастя б і йому усміхнулося, незвідані шляхи Господні…

— Гну, — не сказав — сплюнув. — Давайте, раз почали.

Вістря перестало кусатися.

Ще за мить грубий голос гаркнув:— Чуєш, Валете, ось на хріна було таке робить — диму пускать кругом!

— Рота закрий! Я дрова підкинув! — почулося у відповідь.

— Ти вогонь загасив! Дихати через тебе нема чим! Зовсім, сука, оборзів!

— Ти кого сучиш, баран! Ти на кого тягнеш, підор гнійний!

— Що ти сказав? Повтори — що ти сказав? Ти кому це сказав!

Сварка в кодлі спалахнула швидше, ніж сухі дрова. Тут же, негайно, без зайвих переходів, зайнялася сутичка. Миттю вилилась у жорстоку криваву бійку — з тих, що частенько виникають у бараках між блатними та різними групами кримінальників. Теж нічого дивного, явище звичне. Тож ніхто з в'язнів–роботяг не встрявав, видовище глядачів не пожвавило.

Розрахунок був на це.

А ще — в тому, що охоронці не відразу почнуть розбороняти бійку. Їм, на відміну від втомлених доходяг, зазвичай цікаво, чим вона може закінчитися, хто візьме гору. Часом вертухаї навіть влаштовували тоталізатор, ставлячи цигарки, галети й спирт на своїх фаворитів.

Так сталося й тепер.

На тих, хто тримався осторонь від задимленої купи малої, уваги ніхто не звертав.

— Гайда, — прошепотів Голуб просто у вухо Вовкові, й тихо, нечутно, наче лігши на невидиму повітряну хвилю, гайнув убік, зникаючи за найближчим деревом.

За ним, кинувши на поляну прощальний погляд, підхопився старий Балабан. Пішов напрочуд зграбно, зігнувшись, ніби буцкався з тайгою, таранив омріяну волю.

Ігор рушив, полічивши подумки до десяти.

Втікача охопили якісь дивні, незвідані відчуття.

Ще хвилину тому Ігор Вовк хоч і змирився з долею, проте далі вважав себе жертвою несправедливості. Графа Монте–Крісто згадав, коли почув про шлюб Лариси з Сомовим. Ось воно, підступне зловживання службовим становищем: склепав справу проти старого недруга, аби заволодіти його коханою жінкою. Чим не Фернан Мондего, граф де Морсер, котрий після наклепу на Едмона Дантеса одружився з його нареченою, красунею Мерседес. Розуміючи це, Ігор до останнього сподівався: рано чи пізно добро переможе зло, радянська влада наведе порядок, втрутиться товариш Сталін, побачивши зловживання в лавах НКВС, — і в табір, на місце Вовка, сяде Віктор Сомов.

Рішення тікати стрельнуло несподівано, спонтанно. Склавши мозаїку, Вовк зробив підсумував: шанси на успіх у нього є, й вони досить непогані. Приставши до злодіїв, матиме в тимчасових спільниках людей, котрі чудово знаються на підпільному житті, вміють переховуватися, міняти імена, документи, зовнішність та міста. Ось лиш втеча перекреслить усі цілком справедливі й досяжні мрії про виправдання й реабілітацію. Пішовши за кримінальниками в тайгу, Ігор опинявся поза законом незалежно від того, виправдають його в подальшому чи ні. Тепер його можна й навіть треба застрелити при спробі втечі, інструкція того вимагає. Коли його оголосять у розшук, усякий, хто впізнає втікача й не видасть, автоматично сам стає злочинцем, потрапляє під суд та йде з етапом у табори. Значить, доведеться звикати до нового життя, і Вовк ще до кінця не був певен, чи витримає, чи не зламається й не зірветься.

Усвідомивши небезпеку та відсутність перспектив нормального життя до кінця, Ігор усе одно біг, не випускаючи з вигляду згорблену спину Проші Балабана. Останні панічні страхи перед майбутнім із кожним широким стрибком усе більше змінював п'янкий азарт: він на свободі, він на волі, хай недовго, але його не охороняють автоматники. Рухи ставали дедалі впевненішими, і ось Вовк уже наздогнав на диво спритного старого, порівнявся з ним.

Балабан дихав уривчасто. Видно, спроба знайти в собі другу молодість давалася нелегко. Та злодій вперто біг, дивлячись не перед собою, а під ноги, аби не перечепитися об повалені сухі стовбури чи корчі. Голуб рухався в авангарді, і Вовк знав: той ще раніше примудрився роздобути план місцевості, намальований майже точно — похибка в межах припустимого. Зараз він вів невеличкий гурт утікачів навпростець через тайгу, збираючись дістатися берега річки.

Форсувати її бродом навряд чи вийде отак відразу. Але план передбачав, що втікачі зайдуть у воду та рухатимуться кілька кілометрів униз за течією, збиваючи зі сліду погоню — собак нацькують неодмінно. Потім знадобляться сили для ривка, аби забратися глибше в тайгу й пересидіти. Місцина, що розкинулася тут, поруч із середньою течією, страшна, глуха, згубна. Глуха Вільва — річка небезпечна. На ділянці, вздовж якої розгорнулася мережа таборів, там, де течія середньої сили, обабіч не зустрінеш людського житла. Лиш болота й комарині хмари. Але якщо поволі спускатися далі, за течією вниз, уже є надія зустріти людей.

Ідея сплавлятися належала Вовкові. Для цього блатним вдалося роздобути моток міцного дроту. Не дуже великий. Але достатній для того, щоб міцно скріпити між собою кілька колод. Поки не вдарили холоди, плисти за течією цілком реально ночами. За приблизними розрахунками, до першого людського житла втікачі зможуть дістатися за дві–три доби після того, як почнуть сплав. Погоня вляжеться теж через кілька днів — якщо собаки не візьмуть слід, а в'язні знайдуть у собі сили перечекати весь цей час у тайгових нетрях.

Власне, на цей випадок, як зрозумів Ігор, старий злодій «готував» нещасного Льоньку — Рохлю. Не натякаючи на свою обізнаність в огидних подробицях плану втечі, Вовк перехопив ініціативу: запропонував варіант спуску за течією вниз. Це доволі просте рішення значною мірою могло зняти важливу проблему їжі. Попервах утікачі спробують перебитися сухарями, котрі збирали злодії та змогли непомітно принести на лісосіку. Сухий хліб склали в саморобну торбинку. Голуб прихопив її, коли пішов першим. До того ж осінь у тайзі відкривала перед чоловіками багато можливостей, даруючи гриби та ягоди. Крім невеличкого запасу сухарів, їм пощастило роздобути сірники та озброїтися саморобними ножами й піками: на втечу пахана злагоджено працювали всі кримінальники, зв'язані круговою порукою та кривавою обітницею мовчання.