— От уже точно дід старий. Хай братва розважається, не твоє ж програють.

— Гляди, Теплий. Ще трохи — рвати один одного почнуть за борги, — відгукнувся той.

Але чіпати гравців справді припинив, згодом утративши до них всякий інтерес.

Для Голуба ж час тягнувся нестерпно. Тож зрадів, почувши нарешті від Жори наказ зніматися з місця. Поховавши по кишенях отримані один від одного боргові розписки, коряво нашкрябані на листках із блокноту шматком хімічного олівця, Бугай та Партизан залізли в кузов. Голуб чомусь подумав — але ж обоє ставляться до справи не аж так серйозно, як того вимагав момент. Та швидко викинув це з голови.

Раз Теплий їм довіряє — йому тим більше наплювати.

У Сатанові було тихо. Селище й без того не гамірне. Тепер же, коли, як чув не раз Голуб, тут люди почали боятися вовка–людожера більше, ніж повернення фашистів, о цій порі воно як вимерло. Хіба, проїжджаючи через центр, побачили світло біля Будинку культури, невеличкий гурт чоловіків та жінок біля входу. Хтось навіть махнув їм рукою, бійців завжди вітали.

Точний розрахунок, вирішив Голуб.

Просто все. За що Жору Теплого поважали — ніколи не накручує планів із багатьма невідомими ходами. Наприклад, розповідь про падлючого Офіцера не надто зацікавила. Подумаєш, відмахнувся. Він же в жодний розрахунок не вписується. Для чого ускладнювати, ще й схеми креслити, як знайти його притулок.

Кому воно треба, лігво якогось доходяги.

Чесно кажучи, малював той план Голуб не для Теплого — для себе. Відновлював усе в пам'яті, фіксував, перевіряв. Адже був не від того, аби під шумок, по дорозі, навідатися до Офіцера в хату. Або сюди, до Будинку культури. Тут він, здається, сторожем придурився. Нагадати їхню розмову біля Глухої Вільви. І завершити її. Бо мав, ох мав Голуб що сказати тому бакланові.

Ну, не судьба — значить, так і буде. Пощастило сьогодні Офіцерові.

Хай живе.

Тим більше, що Дід уже підкочував полуторку до складів, і треба викидати дурню з голови.

Голуб підсунув до себе автомат. Приготувався.

Помітив — інші в кузові те ж саме зробили.

Дід пригальмував, та мотор не глушив. Хряснули двері — Теплий легко вискочив із кабіни, вигукнув, не криючись:

— Хто там — відчиняй ворота!

— Ти налякав! Усе одно налякав!

— Я не хотів!

— Хотів! Хотів! Не кидався б ззаду, наче хижак лісовий! Пусти!

— Не пущу!

— Пусти, чорт бородатий! Я вже думала — шерсть! Пусти!

— Не пущу. Тихо.

— Чому? Чому не пустиш? Скажи — чому не пустиш?

— Ти ж не хочеш цього. Сама не хочеш, так же?

Він говорив правду і Лариса охоче визнавала це. Хоч насправді злякалася до смерті не раз, а тричі. Вперше, ясна річ, коли на неї налетіли з темряви й туману. Вдруге — коли свідомість повернулася й вона побачила при кволому світлі електричного ліхтарика заросле лице лісового розбійника.

Мимоволі згадала Хлопушу з «Капітанської дочки» Пушкіна — вірний соратник Ємельяна Пугачова, каторжник — утікач, борода й спотворений ніс із вирваними ніздрями: так у царській Росії карали бунтівників. Ніс того, хто дивився на неї й важко уривчасто дихав, був скалічений інакше — перебитий, зсунутий набік, та все ж цілий. Від цього легше не стало — нерви знову здали, свідомість залишила Ларису. Очуняла швидко, від обережних ляпасів. Рота вже ніхто не затуляв. Захотілося голосно кричати, дряпатися й кусатися, просто так вона не дасться. Але викрадач напевне вгадав її думки й бажання — випередив, з темряви почувся дуже знайомий голос, кликав її на ім'я. І тоді Лариса Сомова, нарешті, зомліла втретє.

Адже згадала розмову з Сомовим. Його погрози. Злякалася тепер уже не за себе — за Ігоря. Точно, каторжник — утікач. Відразу захотілося сховати його, мало не під спідницю, як це роблять у цирку чи комедійних фільмах. Зрозумівши, що той, кого вона вважала втраченим, живий та поруч, вирішила відразу й назавжди: нікому не віддасть. Хай хтось насмілиться забрати, нехай спробує — гризтиме зубами, дряпатиме нігтями. А вони в неї гострі, наче в того страшного вовчиська, з яким переплутала Ігоря й про якого в Сатанові бояться говорити вголос. Куди там — гостріші, точно гостріші.

Вони вже встигли поговорити про все — і згадати про вовка в тому числі. Але не тут, у закапелку біля старого муру. Спершу, взявшись за руки, тінями ковзнули геть звідси манівцями до околиці, де знайшов притулок Ігор. Тут виявилося тихо й безпечно настільки, наскільки можна почувати себе спокійно втікачеві. Щойно він зачинив двері, як Лариса перестала стримуватися, дивуючись собі: раніше, до війни, коли все було добре, не давала собі з чоловіком аж такої сильної волі. Правда, тоді сприймала його інакше. Знала з дитинства, з іншим себе не уявляла. Ігор був своїм, рідним, звичним та домашнім — тим, хто поряд завжди, з яким усе відбувається природно, ніби само собою зрозуміло. Проте після тривалої болісної розлуки, та ще й коли Ігор буквально воскрес із мертвих, Лариса немов зірвалася на волю з важкого товстого іржавого ланцюга та пустилася, не озираючись, берега.

Мужчина, втрачений та знову здобутий, сам здивувався в перші хвилини натиску жінки, котру попри її нове прізвище абсолютно не сприймав колишньою дружиною. Намагався опиратися — не її активному, непереборному бажанню, зовсім ні. Мляво, швидше для порядку відбиваючись, бідкався: «Я брудний, Ларо, брудний, не мився толком, воняю», на що чув палке й нетерпляче: «Чистий. Найчистіший. Забери свої руки, чорт би тебе взяв!» Коли ж чортихання змінилося короткими, не звичними в її вустах матюками, Вовк перестав боронитися. Навпаки — вирішив нагадати, хто з них чоловік…

Потім, коли все від перезбудження й тривалого вимушеного утримання Ігоря скінчилося надто скоро, Лариса пильно глянула Вовкові в очі, накрила човником долоньки його рота, прошепотіла: «Все добре. Ти ж нікуди не зникнеш, ти ж не снишся мені?» Ігор не міг читати її думок, тож не знав, не підозрював — зараз Лариса дістала значно більше задоволення, ніж коли це робив Сомов.

Майже завжди з перегаром.

І постійно — довго, дуже, нескінченно довго.

Далі вони лежали, як лягли, напіводягнені, і говорили, говорили, говорили. Звісно, були перерви, на них наполягала сама Лариса, відчуваючи бажання Ігоря відновити відчуття чоловічості. Та все ж таки час знайшовся на все: на тамування спраги, на любов, на розмови. Вона розпитала про табір та втечу. Йому розказала про наміри Сомова, загризених людей та історію, почуту від Поліни Стефанівни. А після всього обоє зрозуміли — про минуле досить.

— Далі що? Ти думав, Ігоре?

— Тільки тим і займався весь час, поки тут. Тому й не давав про себе знати раніше.

— До чогось додумався?

— Приглядався.

— Ну і…

Трошки відсунувши Ларису від себе, Вовк підвівся, сів, знайшов кисет із тютюном — подарунок місцевих піонерів йому, фронтовику. Крутити цигарку не спішив, пошкріб потилицю.

— Підстриглася ти.

— О! Здрасьтє! Великий сліпий прозрів! Тільки помітив? Чи сказати нема чого більше?

— Підстриглася, — повторив Ігор. — Нічого, відросте.

— Відросте. Аби цього горя. Хочеш іще щось сказати?

Аби зібратися з думками, Ігор, нарешті, заходився біля цигарки. Закуривши, мовив, уже не дивлячись на Ларису:

— Повіриш — не знаю.

— Повірю. Охоче повірю. Я й сама не знаю. Але ж ти пробирався сюди, йшов, ризикував і досі ризикуєш. Документи, підозрюю, будуть надійні ще якійсь час. Та Сомов, і не лише Сомов, скоро почнуть уважніше перевіряти всякого, хто пересувається в тилу, мов неприкаяний. Вони годяться для вуличної перевірки, Ігоре. В конторі якійсь безпечно показати. Та пильного ока караючих органів не витримають.

— Знаю.

— Я теж знаю. Взагалі диво, як ти зміг протягнути ці три тижні під боком у Сомова. Аби не бандити та ще й історія з вовком, він придивився б до громадянина Волкова ще раніше.

— А він нікуди не поспішає. Ларо, я прекрасно розумію — під боком, як ти кажеш, у твого… нашого Сомова довго не протягнути. Чому я прийшов отак, здогадуючись про це? Тебе хотів побачити. Юрчика. Більше нічого сюди не вело, жодного плану на майбутнє.