— Ти ж не втекла!

— Запитає, де була.

— Хіба Стефанівна твоя не прикриє?

— Прикрила б! Але не знає нічого! Чор–р–рт!

— Знову про чорта… Спокійно. Він не прийде так рано.

Лариса завмерла, дотягнувши ліву панчоху до коліна.

— Як ти все вгадуєш, товаришу муж? Для нього зарано в будній день. Встигну. Там–то Юру нагодують. Аби спати не поклали, будити доведеться. Побігла.

Поправляючи одяг, Лариса раптом зрозуміла — Вовк збирався обговорити з нею план убивства Віктора Сомова, а вона забалакала цю тему. Тут же впевнено вирішила: правильно, це вже без неї. Вона і так спільниця втікача, не вистачало ще планувати вбивство людини. Хай це чоловік, котрий примусив до шлюбу, хай вона його не любить, часом сама вдавити готова. Та одне діло — емоції. Інше — реальна участь у скоєнні злочину тут, у тилу. Коли десь далеко попереду ще йде війна й щодня, щогодини гинуть люди.

… Ігор проводжав її, скільки міг. Викликався сам, навіть наполіг. Але погодився: поки від Сомова йде потенційна загроза, нікому не бажано бачити дружину офіцера НКВС у компанії з підозрілим типом, тим більше — о такій порі. Просто вивів зі свого глухого околичного тупика на ширшу вулицю. Міцно поцілував на прощання. Тоді став у тіні найближчого дерева й почекав, поки жіноча постать зовсім розчиниться в оповитій легким вечірнім туманом темряві.

Повернувшись назад, зачинився й повалився як був, у одязі, на ліжко. Хотів задути вогник лампи — передумав. Завіси теж не запнув. Чужі тут не ходять. Своїх, крім Лариси з Юрком, у Вовка в Сатанові нема.

Є, правда, один чужий.

І ось тепер, у тиші, коли рішення прийняте, слід спокійно, неквапом, обмізкувати план усунення його з їхнього із Ларисою життя.

Ігор воював. Там навчився вбивати, аби вижити самому, й не зважати ні на що.

Війна вимагає діяти за обставинами — і йому вдалося втекти.

Проте продумане, наперед підготоване вбивство він замислив уперше.

Чи складно це?

Мабуть, ні, вирішив Вовк. Варто просто уявити Сомова ворогом. Фашистом, котрий сидить по той бік лінії фронту і готується вбити тебе. Саме таким він для Ігоря й був.

Поринувши в думки, забув про все на світі. Не чув цокання ходиків. Тож коли ззовні обережно пошкреблися у вікно, здригнувся. Несподівано це, та й не чекав нікого. Може, здалося, вчулося?

Стукнули знову. Цей раз — сміливіше, наполягали, нервували навіть.

Підвівшись та випроставшись, Ігор напружився. Кулаки стислися. Зброї не мав, але тут зброя навряд чи аж так потрібна. Коли стукнули втретє, тепер — не надто криючись, наполегливо просячи відчинити, враз дійшло: Лариса, більше нема кому. Сталося щось, вона повернулася, бо він, Ігор — єдиний, хто може допомогти. Якісь події знову не за планом.

Прошов до дверей, відсунув засув, скинув клямку.

Перше, що побачив — місячне коло в проймі, над верхівками дерев. Здається, туман розсіявся, дмухав легенький вечірній вітерець.

А потім, майже відразу, шарпонуло з темряви.

Притисло до стіни.

Пістолетне дуло ткнулося знизу, між шиєю та підборіддям.

— Тихо стій! — прошипіла темрява. — Рипнешся — амба!

Ворота відчиняв Левченко.

Не припускав, що простенька пастка спрацює аж так швидко. Коли бути зовсім чесним — дав собі та своїм задумам невеликий шанс на втілення, десь так тридцять до сімдесяти. Звісно ж, більший відсоток передбачався на провал операції. Бо налагодити агентуру в невеликому селищі йому, людині тут відносно новій, могло не вдатися за короткий термін.

До того ж Левченко взагалі припускав: його розрахунки поламає здоровий глузд Жори Теплого. Досвідчений бандит не повинен піти вдруге туди, де його вже один раз шугнули. Якщо Теплий вирішить не вертатися до Сатанова — так і буде. Тоді можна переключитися на істоту, котра нападає з темряви, перегризає горлянки та ніби здатна перетворюватися зі звіра на людину й назад. Не вистачить сил сатанівської міліції на два фронти. Не потягне Левченко. Вийде, як у приказці про полювання на двох зайців.

Та раптом усе спрацювало.

Виявляється, Андрієві досить було нормально поговорити з кількома людьми, котрі часто бувають у людних місцях. І за короткий час із різних джерел начальник міліції особисто, як домовлялися, отримав наводку. Ходить тут, мовляв, одна підозріла особа. Наче роботу шукає, після поранення, з госпіталю. Лиш такий цікавий, такий цікавий — ну чисто ходяча ілюстрація з агітаційного плакату, котрий застерігає громадян не плескати дурно язиками, особливо — п'яними. Бо ворог кругом, і він не дріма.

Левченко належним чином розпорядився.

Ось як той цікавий фронтовик отримав відомості про склади.

Йому просто підіграли, коли поцікавився черговий раз.

Людина Теплого, його розвідка. Сумнівів у Левченка з цього приводу не виникло жодних.

Відчувши мисливський азарт, почав готувати пастку. Припустивши, що хтось із сатанівців таки дійсно може підтримувати зв'язок або з самим Теплим, або — з кимось із його посіпак, Андрій конспірувався максимально. Навіть там, де цього не було потрібно. Подвійне життя, котре стало для нього нормою, допомогло й тут своєю практикою.

Він зробив так, аби пішла інформація: в день показу «Чапаєва» й подальших танців до Будинку культури відпустять багато солдатів. Значить, частини особового складу охорони складів на ввіреній території не буде. І все одно терзався неабиякими сумнівами: раптом не спрацює, ну як агентура помилилася, чи взагалі — відчули бандити пастку…

Чим довше Теплий тягнув із виходом на сцену, тим менше Андрій окрилювався успіхом.

Тож можна сміливо твердити: поява полуторки біля складів застала Левченка до певної міри зненацька. Проте він швидко оговтався, зрозумівши — ось вони, гості.

— Здравія бажаю! — гаркнув широкоплечій офіцер у інтендантській формі, кинувши руку до пілотки з зіркою. — Лейтенант Прокопчук!

Прибулець стояв, не криючись, у світлі прожектора. Левченко зі свого місця мав змогу добре роздивитися його, і ледве стримав тріумфальну посмішку. Писок Жори Теплого за цей час встиг закріпити в пам'яті так міцно, що впізнав бандита без жодних коливань та мук ідентифікації. Той навіть не потурбувався змінити зовнішність, але ж не чекав, що його зустріне на вході особисто начальник міліції. Солдатам портрет Теплого із кримінальної справи навряд чи показували — так міг прикинути сам Жора.

Коли так, він помилявся. Левченко діяв інакше: військовим дав інструкції, у курс своєї роботи ввів, потрібні фото показав. Тільки розумів чудово: не затримали бійці бандитського лику в пам'яті. Хоча б через те, що не надіялися його тут побачити.

Усе співпало.

Все спрацювало.

Лягло на свої місця.

На війні теж так бувало: трапляється саме те, чого чекаєш найменше.

Ласкаво просимо, Жора Теплий.

Солдати всі тут, на місці, ждуть сигналу. Ззовні засіли міліціонери. Андрій задіяв майже весь особовий склад, лишивши на хазяйстві тільки чергових. Перегнути палицю не боявся. Хай навіть з ватажком прийде троє або четверо, словом — менше десятка. Нерівність сил у цій ситуації тільки вітається. Тим більше, що Левченко переживав за інше: Теплий не клюне. Або якимось дивом розкусив маневр. І зараз готує напад десь у зовсім протилежному місці.

Звісно, в такому разі проколеться він, начальник міліції. Втім, помиляються всі. Буде прикро, неприємно, але не трагічніше, ніж щоденна загибель людей на фронті під ворожими кулями та бомбами. Напише рапорт, попроситься в діючу частину. Приймуть — не приймуть, пустять — не пустять, час покаже.

Але набагато гіршим виглядатиме інший наслідок: наступного разу не вийде так мобілізувати довкола себе не лише міліцію, а й військових. Заохотити їх діяти спільно, узгоджено та злагоджено.

Дурні думки та болісні рефлексії, що мучили весь цей час, відлетіли, забулися, як не було, коли перед складськими ворітьми з'явилася полуторка. Звичною була практика, коли машина приходила несподівано, без попередження, і старший показував необхідні для отримання вантажу папери. Видно, Теплий все ж таки мав свою агентуру там, де треба, бо прекрасно знав про можливість подібних ситуацій.