— Отак відразу? — здивувався Левченко.

— Помили спочатку. В бані, справжній.

Дійсно, на території, куди за наказом Штрауса завезли шістьох полонених, стояла лазня. Вона виглядала недавно поставленою. Як і барак, куди їх помістили і який називали блоком, тож самі в'язні далі теж почали іменувати так своє нове житло. Порівняно з табірним бараком блок виявився ще й комфортабельним: койки замість нар, чиста постільна білизна, лікарські капці без задників. У бані видали мило, кожному — по маленькому бруску. Затим — спіднє, кальсони та сорочку, все німецьке. Але іншого одягу не видавали, мешканці блоку отримали своє, лиш прожарене й випране в розташованій тут же невеличкій пральні.

Кілька наступних днів усім шістьом встановили чіткий розпорядок дня. Ранній підйом, зарядка на обладнаному спортивному майданчику під керівництвом м'язистого німця–єфрейтора: нічого не говорив, лиш свистів у сюрчок, віддаючи накази жестами. Далі — сніданок, потім — по черзі до Штрауса, в центральний корпус. Так називали найбільший будинок, котрий всередині нагадував лікарню. Втім, німці не особливо приховували, що нових мешканців об'єкту збираються всебічно обстежувати й лікувати. Від першого ж дня всі здавали на аналіз сечу, кал, кров, отримували якісь таблетки, уколи. Кожному призначали однакові, але зовсім не зрозумілі медичні процедури. Затим — обід, чергова порція фізичних вправ, потому — відразу на контроль до Штрауса та його помічників у білих халатах. До вечері — вільний час, на ніч знову обстеження.

— Може, тиждень так тягнули. Може — більше, дні не рахував, — пояснив Грім. — З нашої компанії я був один із повстанської армії. Решта — москалі та українці, троє фронтовиків, двоє партизанів. Причому, така доля, одного загарбали разом зі мною. Ми повоювали, розбіглися, а німці потім їхній та наш загони накрили. Але все одно, хоч ми і разом були, балакати з ними не хотілося. Та й вони на мене зиркали вовками. Правда, між собою шепотілися. Дещо я почув. Теж не дурний, змикитив — не дарма нас тут лікують та годують, мов свиней на Різдво. Вже грішним ділом подумав: мо', правда зарізати хочуть, людожери вони там усі. Але одного дня все помінялося.

— Перестали годувати?

— Ні. Забрали першого. Павлом звали, пам'ятаю. Один із партизанів, до речі.

… Хлопця просто не випустили з лікарні — так мешканці охрестили найбільший будинок і називали його між собою. Трохи згодом Грім на власні очі бачив, як німець у білому халаті та з марлевою пов'язкою на лиці виніс одяг Павла та спалив його у залізній діжі біля бані. Взагалі персонал та охоронці, котрих по периметру було досить багато як для такого невеликого об'єкту, поводили себе так, ніби мешканців блоку для них не існує. Вірніше, вони є, їх треба годувати, мити, водити на обстеження, стежити, аби не повтікали чи чогось із собою не зробили. Так ставляться власники до худоби, живих істот — але не людей.

Наступної ночі вони почули дикий крик.

Хоч волав явно дорослий чоловік, причому — роздирався жахливим болем, інакше не скажеш, у цих пронизливих звуках чулося щось нелюдське. Ніби в людському тілі визріла хижа тварина, тепер їй стало раптом тісно і вона виривається назовні. Роздираючи при цьому плоть по живому. Мешканці блоку підхопилися зі своїх койок разом, кинулися до виходу. Їх там уже чекали: в проймі з'явилися мовчазні автоматники, посунули вперед, відтісняючи полонених усередину. Моторошний крик при цьому ніби підсилився, чувся ясніше, з чого Грім зробив висновок: той, хто так страждає, бігає по двору, і його або не можуть зловити, або не зупиняють.

А ще він устиг побачити над головами автоматників клаптик нічного неба.

Верхівки дерев.

І коло повного місяця.

Потім блок зачинили ззовні. Крики чулися ще довго. Тоді раптом стало тихо. Та ніхто не збирався спати. На ранок двері відчинили, погнали на зарядку ніби нічого не сталося. Знову ситно нагодували. Та замість проводжати в лікарню, відправили назад у блок. Де всю команду раптово, майже одночасно звалив міцний сон.

— Ми потім ще кілька разів так засинали, — пояснив Грім. — Не сумнівалися, що підмішують якесь шкідництво в їжу. Не їсти? Ніхто не пробував. Вони всі, звісно, совєцькі, але я скажу — хлопи міцні. Бійці, визнаю.

— Думаєш, лише ваші повстанці вміють воювати?

— Ніколи так не думав, — відмахнувся велетень. — Я ось про що. Страхопудів серед нас не було, визнаю. Коли все це почалося, забули, хто ми кому є, разом стали триматися, говорити. Так усім зробилося страшно. Мені теж. Бо до кожного дійшло: не інакше Павло, партизан, кричав тієї ночі. Не лише тієї, наступної повторилося все. Нас, правда, вже закривали. Далі знову присипляли. Вдень ходили, мов ватяні, так дурман діяв. А тоді щоночі нас почали заглушувати. Відтоді якось так дні змішалися, ми вже перестали їх контролювати. Поки ще одного з нас не забрали туди, до Гота.

Левченко стрепенувся.

— Куди? До якого Гота?

— Хто його знає… Один із нас трохи розбирав німецьку. Коли Штраус обстежував його в їхній лікарні, читав якісь результати аналізів, коментував їх зі своїми… з іншими, хто там був, німцями, то час від часу згадував якогось Гота.

— Що значить — згадував?

— Слухай, не знаю я тієї мови! — вигукнув Грім. — Навіть не дослухався до їхнього кумкання. А той хлопець, Ілля, з Рязані, розумів. Виду не показував їм. З нами ділився почутим. Від того не легше, бо все одно нічого не ясно. Ані що з нами буде, ані якого біса вони там роблять із людьми. Ілля тільки чув: Штраус та інші зважали, чи сподобається щось Готу. Або — як це сприйме Гот. Або просто — що скаже Гот. Той Гот для німців на об'єкті ніби головний. Від нього багато залежить. Вони там його вказівки виконували. Ще сказав, пам'ятаю — сейф стояв у кабінеті Штрауса. Він туди ховав результати дослідів над нами. Теж для Гота, як собі думаю.

Андрій наморщив лоба, потер перенісся.

— Німецькою говорили, значить?

— Німці. То їхня мова.

— Значить… Значить, у них там був головним Бог. Або вони когось між собою називали Богом. Чи той сам себе Богом назвав.

— Чому?

— Гот. Я трохи вчив у школі німецьку. Не аж так добре її знаю, та на фронті наблатикався. Мені досить шкільних знань, аби перекласти. «Гот» — це Бог німецькою. Так воно звучить.

Зараз потилицю пошкріб велетень.

Зиркнув на Катерину, яка весь цей час стояла осторонь, мовчала й слухала. Потім знову глянув на Андрія.

— Вони там, виходить, Бога постійно згадували. Всує.

— Ні, Громе. Ти правий. Вони згадували Бога, але не того, про якого ти думаєш. І якому люди звикли молитися. Мислю я, дійсно була там людина, яка називала себе Богом. Чи її прозвали так. Причому не треба виключати: іменем Бога міг назватися, хто завгодно. Хоч чоловік, хоч жінка.

— Була б тоді Богиня.

— Не скажи, Громе, не скажи… Далі що?

— А нічого! Втекли ми звідти, пощастило. Ілля з Рязані якось попередив — чув наче, що Гот звелів тримати мене для нього останнім.

— Що він мав на увазі?

— Тю на тебе! Хіба ж я знаю! На той час усе якось скоро пішло. Хлопців із блоку почали забирати до Гота днів через два–три кожного. А тим, хто лишився, не завжди вже давали снодійне. Правда, ми все одно були якимись напівживими. Та ночами чули крики знадвору. Всякий раз — ніби нелюдські.

Левченко двома пальцями підняв тоненьку суху гілочку. Замислено глянув на неї, ніби могла підказати щось чи наштовхнути на потрібну думку. Потім переламав навпіл, відкинув уламки, клацнув пальцями.

— Я ніколи такими справами не займався. Парафія не моя. Ні коли на фронті був, ні зараз, в тилу. Але краєм вуха чув: німці облаштовували різні бази, коли були тут, на нашій території. Вивчали, наприклад, дії якихось ліків на людях. Нових, тільки–но виготовлених препаратів. Експериментальні зразки називається. Чи щось таке. А наші люди, полонені або цивільне населення, жінки та діти, служили фріцам за морських свинок. Чи за мишей, як хочеш — так називай.