Спершу побачили ворота.

Точніше — залишки обплутаної колючим дротом брами, збитої з міцних дощок. Її розворотило не вибухом, просто зламали. Ліва стулка, відламана від міцного стовпа, валялася на землі. Права лишалася в первісному стані, але насправді нічого не закривала й проходу не заважала. Загалом, як уже зрозумів Левченко, тут колись була звичайна лісова галявина, оточена з усіх боків стіною лісу. Від основної дороги, котра, судячи з карти, проходила за півтора десятки кілометрів звідси, прорубали просіку, викорчувавши пенькі. Місця достатньо, аби проїхав транспорт. Саме на неї вони вийшли, зробивши в лісі гак.

Попередження про мінне поле розмістили не посередині колії, але й не на самому початку. Видно, той, хто вкопував стовп та мінував дорогу, не хотів, щоб його могли побачити випадкові люди. Бо в такому разі замінована дорога сама по собі привертала увагу.

Отже, прикинув Андрій, мінне поле — здебільшого страховка. Спроба залякати, зупинити, попередити. Та при цьому мінер–самоук був переконаний: сюди, в цю частину лісу, сторонні не полізуть. Або почнуть обстежувати її не скоро. Значить, розраховував на те, що про існування секретного табору нікому з сатанівців та довкола селища невідомо.

Звідки така впевненість?

Відповідь проста: всіх ліквідовано.

Схоже, той, кого вирахував Левченко, не без підстав вважав себе єдиним хранителем місцевої таємниці.

На темному, безхмарному цього вечора небі вже висіло бліде місячне кружальце. Похмуре світло більше приховувало, ніж відкривало їхнім поглядам оточені парканом забудови. Вірніше, те, що лишилося від бараку, казарми та основної, великої будівлі, котра становила верхівку цього своєрідного трикутника. Споруду розташували точно посередині між блоком та казарменим приміщенням, при цьому вона трошки видавалася вперед та заходила в глибину, ближче до краю галявини, а отже — до лісу.

Як усе це виглядало раніше, доводилося гадати. Андрієві не хотілося ламати собі над цим голову. Він бачив повністю зруйновані вибухами барак та казарму, і лише частково — головну забудову. Зі свого місця Левченко не міг толком все розгледіти. Треба наблизитися.

Витягнувши пістолет, він кивком звелів Теплому йти вперед, через пошкоджену браму. Хоча в обнесеному колючкою периметрі теж зяяли діри.

— Що таке? — визвірився Жора.

— Шуруй. Скільки нагадувати, що собі за спину я тебе не пущу?

— З голими руками не піду. Ствол давай.

— Зараз. Штани хіба підтягну, — гмикнув Андрій. — Не бійся, ми поруч. Схоже, є для тебе робота. Якщо сейф десь і зберігся, то он у тих руїнах.

Тут же, ніби згадавши щось важливе, Левченко дістав пістолет Теплого. Мовчки простягнув Вовкові. Той кивнув, вправно пересмикнув затвор, досилаючи патрон у патронник. Тепер на Жору в місячному сяйві дивилися два дула.

— Давай, — мовив Ігор.

— Борзий став, значить, — Теплий цикнув слиною крізь зуби. — Ну–ну, давно в погребі сидів.

— Недавно, — погодився Вовк. — Воруши копитами, Жоро.

Потерши долонями об штани, бандит посунув уперед, зрозумівши — більше з ним не говоритимуть. Зробивши Ігореві знак, Андрій рушив за ним, попередив при цьому:

— Тримайся на відкритій місцевості.

— Ти про що, начальнику? — Теплий глянув через плече.

— Про те саме. Жити хочеш — дивись по сторонах. Йди так, аби тебе ніхто не міг обійти. Тебе, Вовче, теж стосується. Вважай.

— Може, поясниш?

— Самі побачите. Хоча… Краще б до цього не дійшло.

— До чого? Загадками говориш, начальнику. По–моєму, біса женеш.

— Ворушися, Жора. Ми прикриваємо. Твоя смерть не в наших інтересах. Але він може ховатися там, усередині десь.

— Хто — він?

Це, не змовляючись, запитали одночасно Ігор Вовк і Жора. Весь час невеличка група продовжувала неквапом рухатися, вже проминула браму, зайшла за периметр. Вони чекали відповіді, хотіли її знати. Андрій визнавав за ними це право. Адже, як би не ставився до Теплого, зараз той ризикував однаково з усіма. Проте від негайних та бодай поверхових пояснень стримувала відсутність у самого Левченка чіткого уявлення про те, як краще все пояснити. Аби почуте не прозвучало для обох надто неймовірним, щоб відразу повірити.

Признався подумки собі самому: теж не готовий до кінця прийняти все, до чого додумався, побачивши вовченя. Не здатен пояснити, картина якого злочину намалювалася в його голові. Звісно, Андрій збирається вимагати пояснень від того, хто, на його думку, може їх дати. Але не тепер.

Одначе Левченко вже почав підшуковувати потрібні слова.

Побоювався — якщо Ігор ще якось сприйме почуте, Жору воно здатне застопорити. Головне — вивчити територію, роздивитися як слід, розібратися, що можна взяти звідси для себе. І як використати знахідку з користю для всіх.

Та враз слова стали вже зайвими.

З темряви, зі сторони напівзруйнованої будівлі, раптом донеслося голосне нелюдське виття.

Теплий, котрий рухався на кілька кроків попереду, зупинився, завмер, позадкував. Уперше за цей, здається — нескінченний день, Левченко відчув та побачив розгубленість, переляк бандита. Вклякнув, здригнувшись, Вовк. Навіть чекаючи чогось подібного, здогадуючись — тут є хтось невидимий, Андрій теж відступив на кілька кроків. Виставив пістолет.

Виття повторилося. Було довгим, тягучим. Ніби голодний, змерзлий та всіма покинутий пес вив від безвиході на місяць.

— Станьте колом, — звелів Левченко. — Не підпускайте його до себе. На відкритому з ним можна впоратися.

— З ким? — вигукнув Теплий, крутячи головою на всі боки. — З ким, твою мать! Ми куди прийшли, начальнику? Хто це виє?

Відповісти Левченко не встиг.

Бо наступної миті всі троє побачили його.

Висока темна постать вийшла зсередини розволоченої вибухом забудови — звідти, де лишився вхід до неї.

Місяць світив просто над ним. Та зі свого місця чоловіки все одно не могли до пуття розгледіти мешканця й водночас — моторошного вартового, сторожа зруйнованого й кинутого німецького лісового об'єкта.

У тому, що перед ними все ж таки людина з плоті й крові, ніхто з трьох не сумнівався.

Тож відразу, щойно постать з виттям та риком посунула на них, Левченко навів на нього дуло й натиснув спуск. Те ж саме зробив Ігор, тільки не цілячись. Ним керував швидше інстинкт збереження, ніж намір влучити в постать з першого пострілу.

Але в них на очах сталося неймовірне.

Високий випередив постріл. Принаймні, так виглядало — Андрієва рука ще підносила пістолет, а він уже смикнувся вбік, немов пірнаючи під кулі. Якби Вовк захотів прицілитися краще, в нього б нічого не вийшло: постать рухалася стрімко, широкими стрибками, не стояла на місці. Тому шансів взяти його на мушку практично не лишалося. Вовк із Левченком автоматично вистрілили ще по разу.

Марно.

Складалося враження, що цю людину не зупинять навіть випущені віялом кулеметні черги.

Ще до того, як стрельнуло вперше, високий нагнувся, витягнув руки, голосно загарчав, метнувся вперед і вбік, ніби долаючи смугу перешкод на тренувальному плацу. Різкі рухи вліво–вправо зовні нагадували хилитання маятника — метод, практикований розвідниками–диверсантами. Та постать не просто ухилялася від куль — вона при цьому стрімко наближалася. Навіть дуже тренований боєць не здатен рухатися вперед із такою неймовірною швидкістю. Левченко не міг устежити за ним, бачив високого то праворуч, то — з лівої сторони, а ось він уже мчить по прямій із явним наміром збити з ніг та вчепитися в горлянку.

— Назад! — заволав Андрій, сахаючись убік та знову стріляючи, без особливого успіху прагнучи бодай зачепити високу темну постать кулею. — НАЗАД! РОЗБІГЛИСЯ! НЕ СТІЙТЕ КУПОЮ!

Ще не зовсім розуміючи, для чого це треба, Вовк із Теплим спритно сипонули в різні боки. Андрій теж відскочив, і тут же стало ясно — маневр дуже вчасний. Висока хижа постать рухалася настільки швидко, що вони випередили кидок на якусь мить. Ворог врізався в порожнечу на тому місці, де щойно стояли всі троє.