Проте за спиною нікого не було. Та й кругом, на плацу, більше не помічалося небезпечних постатей. Але хтось все одно хрипко й важко дихав, немов набираючись сил для атаки.

Лиш цієї миті до Андрія нарешті дійшло: чує власне дихання.

Машинально поправив кашкет. Роздратовано сплюнув. Голосно, вклавши всю лють та ненависть, завернув матюком, ніби хотів тим самим докричатися до остаточно вже загуслої темряви. Місячне колесо закотилося за хмару. Галявину й покинутий, напівзнищений табір, котрий перетворився на лігво людиноподібної істоти, нічого не освітлювало. Хіба очі звикли, та Левченко все одно поліз по ліхтарик.

— Е, начальнику, — озвався Теплий.

Вперше за весь час у його голосі не чулося наглості, блатної самовпевненості та погано прихованої зневаги.

— Чого треба?

— Що це було? Ти ж знаєш, гадом буду.

— Куди вже більшим гадом, — втрутився Вовк, далі лежачи на землі. — Левченко, руку дай. Сам не встану. Ця твар мені точно праву перебила.

— О, ти теж про тварину! Слухайте, братва, по–моєму, він або здичавів тут у лісі, або таким народився. Люди ж так себе не ведуть.

— Так, як ти, люди теж себе не завжди поводять, — процідив Левченко.

— Ми кусатися знову почнемо? Ця тварюка могла загризти нас усіх, гуртом чи по одному! І бігали ми від неї всі разом! Начальнику, давай, колися. Знаєш, що воно таке і звідки, зуб даю!

— Впав мені твій зуб на одне місце, — Андрієві зовсім не хотілося добирати виразів. — Щось трошки знаю, про інше здогадуюсь. Є підозра, повну відповідь знайдемо в сейфі. Тільки б він там був.

Відчуття реальності поволі поверталося. Нашаривши в кишені шинелі запасну обойму, Левченко виклацнув порожню, загнав повну, дослав патрон у патронник. Потім, так само неквапом, допоміг підвестися Ігореві. Його права рука нагайкою теліпалася вздовж тулуба й навіть у густих сутінках виглядала неприродно вивернутою. Не стримався, спробував торкнутися.

— Не лізь! — відсахнувся Вовк. — Там ніби серйозно. Чую, наче кістка стирчить.

— Шину треба накласти.

— Без тебе знаю. Пізніше. Не для того прийшли. Якщо більше таких чудовиськ тут нема, потерплю.

Андрій нарешті згадав про вбитого ворога. Підійшов, нахилився, присвітлюючи собі ліхтариком. Той, кого кожен із трійці вже визначив по–своєму, лежав горілиць. Розчахнуті мертві очі дивилися вгору, половину лиця залила кров. Але попри це Левченко міг розгледіти його уважніше.

Торкнувся пучками пальців, аби переконатися: нижня частина обличчя густо заросла. Це не просто борода: жорсткі волосинки, більше схожі на шерсть, вкривали всі щоки, аж до вилиць, обрамляючи ніс. Волосся на голові сплуталося, звисало неохайними пасмами. Не стримавшись, Левченко взяв руку мерця в свою, придивився до пальців. Промінь ліхтарика висвітив давно не стрижені, брудні нігті, котрі можна при бажанні обізвати кігтями, й помилкою це не буде. Знову посвітивши на спотворене гримасою смерті обличчя, Андрій приглядівся до губів.

Або він помиляється, або йому ввижається, або на них справді є засохла кров.

Очі, трохи подумавши, вирішив не закривати. Випростався, розвернувся до своїх супутників. Вони стояли майже пліч о пліч, ніби ще якихось півгодини тому не готові були вчепитися один одному в горлянку. Підважив пістолет у руці, проговорив:

— Він був колись людиною. Якщо я все правильно склав, з нього зробили вовка. Точніше, намагалися зробити. Вийшло, що вийшло. Напевне, це не єдиний екземпляр. Або вцілів лише один, або десь поруч шастають такі самі люди–вовки.

Запала тиша. Слухачі явно перетравлювали почуте.

— Хіба таке буває? — врешті вичавив із себе Ігор.

— Сам не вірив, поки не побачив цю машину для вбивств у ділі. Їх створювали тут, в цьому місці. Тому ось він, — кивок на мерця, — постійно повертався сюди. Рідний дім, лігво. Все просто.

— Нічого собі — просто! — виступив уперед Теплий. — Хоре казочки травити, начальнику!

— Добре, — втомлено видихнув Левченко. — Валяй, скажи тепер ти, хто він такий, по–твоєму.

Жора промовчав, роздратовано засопів.

— Ну, тоді заткни рота. Ходімо далі. Думаю, вже скоро зможу все пояснити. Докази потрібні.

— Де?

— Якщо вони є — тільки в сейфі. Сейф же може бути лише там. Не знайдемо нічого… Доведеться тоді вірити мені на слово.

— Кому ти тоді кричав?

— Його хазяїну. Підозрюю, він міг крутитися десь близько.

— У нього є господар?

— Той, хто його створив, — кивнув Андрій. — І, підозрюю, не лише його одного. Та про це вже казав. Кожна жива істота, як вчить шкідлива для комуністів релігія, завдячує своєму народженню творцеві. Богові, коли бути зовсім точним.

Теплий присвиснув.

— Начальнику, а з тобою самим, чуєш, усе в порядку? — він постукав пальцем по лобі. — Ти в нас не ку–ку часом?

— Бач, правда, — знову зітхнув Левченко.

— Що — правда?

— Поки доказів реальних не буде, ніхто не повірить. Та і я сам собі не віритиму до кінця. Тому ходімо. Перевіримо, чи є там те, за чим ми сюди прийшли. Жора, ти перший. Нічого не міняється.

Знизавши плечима, Теплий без уже звичних для себе гарикань рушив уперед, до напівзруйнованої головної споруди. Левченко передав ліхтарик Вовкові. Той міг тримати його лівою рукою й тепер більше ні на що не годився. Сам же, стиснувши руків'я пістолета й сторожко озираючись, пішов за Жорою. Жестом велівши Ігореві йти поруч, на відстані простягненої руки.

Несподіванок більше не було. Діставшись до дверної пройми, Теплий на мить зупинився, дослухаючись до чорноти. Підійшовши ззаду впритул, Левченко несильно, але красномовно ткнув дулом йому в спину, й Жора, нагнувшись, переступив поріг.

Щойно зайшов — відразу сахнувся вбік, відстрибуючи до стіни. Андрій вирішив спершу: це такий трюк, бандит кинеться на нього й спробує взяти реванш. Уже наступної миті, зрозумівши — побоювання мають підставу. Проте зараз марні. Подумав — Теплий уздрів небезпеку попереду, й намагається її уникнути. Та й це припущення виявилось без ґрунту. Пояснювався маневр просто, Левченко розкусив його: Жора відстрибнув про всяк випадок, випереджаючи ймовірний напад чергового хижака зсередини.

Та, схоже, лігво виявилося порожнім.

Хіба стійко смерділо нечистотами. Видно, мешканець цієї споруди робив тут усі свої справи, зовсім уподібнившись до дикого хижого звіра. Проте уваги на запахи звертати вже було ніколи.

— Присвіти.

Вовк виставив руку з ліхтариком, висмикнувши з густої темряви обриси перекинутих та спалених меблів, брудні стіни, прохід через кімнату вперед, до іншої пройми. Левченко знову кивнув Теплому, вимагаючи йти далі. Той раптом вишкірився:

— Сам іди! Бздиш, начальнику? Як ти мене примусиш? Хлопнеш?

— Пішов би ти…

Левченкові раптом набридли ігри. Не лише з Жорою. Взагалі — будь–які ігрища. Ховатися тут і тепер нема від кого, та й Теплий цієї миті навряд чи готується вдарити в спину. Схоже, цікавість накрила навіть запеклого бандита, на деякий, зовсім невизначений час переборовши ненависть. Широко й упевнено ступаючи, пройшов першим, ніби пірнаючи в ще більші глибини загадкової темряви. Дихання знову стало гучним, серце закалатало, немов билося зсередини об грудну клітину.

Переступивши поріг, зайшов усередину.

Тут смерділо не так. Відчувши інтуїтивно — попереду стіна, більше проходів нема, він зупинився, дочекавшись, поки за ним зайдуть інші та з'явиться світло. Промінчик вихопив із темряви вузеньку прямокутну кімнату, посеред якої валявся перекинутий догори ніжками такий самий прямокутний стіл. А в кутку всі побачили, що шукали.

Сейф.

— Ну, здрасьтє вам, — протягнув Теплий, цикнувши при цьому язиком.

Підійшовши майже впритул, чоловіки оточили його. Перед ними бовваніла громіздка прямокутна сталева махіна, котру навряд чи зрушило б із місця й вдвічі більше людей. Ручкою тут служило металеве кружало. Жора відразу схопився, спробував крутнути, очікувано не отримав результату, просто посмикав. Гмикнувши й знову клацнувши язиком, відступив, нахилився, кинувши через плече Вовкові: