Слідство велося швидко, як того вимагають закони військового часу. Наперед розуміючи, що програє, процес установлення істини — формальність, і військово–польовий суд найближчим часом може визнати його ворогом народу, Ігор усе одно намагався опиратися. Це вже принцип.

…Якось, у дитинстві, четверо босяків на чолі з Вітьком Сомовим загнали його в глухий київський двір, аби пояснити, хто в районі хазяїн. Варіантів вирватися неушкодженим у Ігоря не було. Сомов виріс на вулиці, серед міської шпани, мав друзів та покровителів між дорослих кримінальників. У чотирнадцять років із Вітька почав складатися доволі серйозний вуличний боєць, і Вовк зі своєю музичною школою достойним суперником для нього не був. Тим не менше, Сомову подобалося цькувати Ігоря не самому, а невеличкою зграєю. Називав це полюванням, всякий раз заявляючи: поганий вовк із зайця. Подразником справді виявилося прізвище: аби не воно, худорлявого, хворобливого з вигляду хлопця з футляром від скрипки ніхто б не чіпав. Та Сомова чомусь завело. І коли, на горе Ігоря, батьки переїхали з Полтави до Києва й він пішов до нової школи, Вітько Сомов із першого ж дня, як вони опинилися в одному класі, взявся за новенького.

До того випадку все у дворі обмежувалося або дражнилками, або — щиглями, підніжками, плювками та синцями. Небажання постійно лишатися битим змусило Ігоря освоїти науку виживання, й тікати від неприємностей хлопець наловчився досить скоро. Вітько цькував новачка не щодня, залежно від настрою, і бувало — тижнями не звертав на Вовка увагу. Але варто було йому отримати чергову «двійку», за яку вдома батько виписував нещадного прочухана, як накопичена лють негайно виміщалася на звичному вже об'єкті. Такі ситуації Ігор з часом теж навчився передбачати.

Але все погіршилося, коли в нього прокинулася симпатія до однокласниці Лариси Білецької.

Дівчина не відштовхнула новачка. Навпаки, гордо відшиваючи довколишніх хуліганів, ця холодна панночка з довгим волоссям раптово задружилася зі здохляком — так називав об'єкт своїх знущань Сомов. І щойно побачив обох на вулиці за ручку, тут таки дав зрозуміти Ігореві, чим недруг відрізняється від лютого ворога.

Там, у глухому дворі на Рейтарській, підліткові стало ясно — вирішується його доля. Від Лариси відступатися не збирався. Надії перемогти чотирьох — жодної. Та хлопець, затиснутий у куток, поставив футляр до стіни, закрив його собою й став відчайдушно захищатися. Спершу просто не хотів здаватися без бою, лише відбивався, не атакував. Та в розпал короткої сутички ніби щось підказало схопити уламок цеглини, невміло замахнутися й сильно затопити Вітькові в лоба, пустивши кров. Той спершу здивувався. Потім — оскаженів. І вже за кілька хвилин цей самий уламок у його руці розбивав пальці на правиці зухвальця, а потім — скрипку в нього на очах.

У лікарів для батьків Ігоря було дві новини. Перша — хороша: пальці зростуться, калікою не лишиться, з ким не буває, діти. Друга — погана: про уроки музики доведеться забути. Втім, трагедією це стало хіба для тата з мамою: Вовк–старший грав на роялі в консерваторії, а дружина–скрипалька акомпанувала. Спадкові завдатки хлопець мав, але ходив до музичної школи скоріше з поваги до батьків, аніж виношуючи мрію стати великим маестро. Отже, спроба опору грубій силі раптом дала користь: сама собою відпала потреба освоювати нецікаву, хоч напевне корисну музичну науку.

Займатися стрільбою та боксом синові музикантів теж не дуже хотілося. Але й тікати від Сомова з компанією набридло. Побиття ж скрипки та скалічена рука мали для Вітька плачевні наслідки. Бо тато залучив якихось київських родичів, і ті зробили все можливе, аби малолітнього хулігана взяли на міліцейський облік. Також тиждень Сомов не ходив до школи, а коли прийшов, оминав ворога десятою дорогою, хіба зиркав хижо, в очах нічого хорошого не читалося. Лариса невідомо, звідки дізналася й повідала Ігореві по великому секрету: батько після візиту міліціонера так відходив сина, що той добу не вставав із ліжка, а решту днів не наважувався вийти з дому — мусили зажити синці з гулями.

Проте Вовк здогадувався — пауза буде недовгою, і вирішив діяти на випередження. Ось чому вступив до ОСОВІАХИМу[3], де вперто вчився стріляти, заодно — стрибати з парашутом, та почав ходити на бокс, де йому якось у запалі зламали носа вперше. Батьки зойкали, підключили знайомих хірургів, лице привели майже в первісний вигляд, після чого Лариса сказала — Ігор абсолютно перестав нагадувати їй капітана Артура Грея. На що почула у відповідь: ти як була Ассоль[4], так нею й залишишся.

Зміни, котрі відбувалися з головним ворогом, повз увагу Сомова пройти не могли. Та він вичікував, усупереч власній злостивій натурі, довго. Кришку зірвало, коли побачив, як Лариса поцілувала Ігоря в щоку, зовсім тоді ще невинно, дружньо. Наступного дня Вітько перестрів його по дорозі додому. Стояло бабине літо, але настрій Вовка був зовсім не осінній — він провів Ларису після кіно й летів назад на весняних крилах щастя: вона не чмокнула, поцілувала по–справжньому. Як їм обом, нецілованим, здавалося — по–дорослому. Сомов виступив із сутінок, за ним стояли вірні вуличні гвардійці, і тоді — теж уперше в житті — Вовк побачив перед собою жало ножа у витягнутій вперед руці.

То був вечір подвійного хрещення: любовного та бойового. Ігор ніколи не думав, що навчиться бити першим. Просто вдарив, коротко замахнувшись. Боксерського досвіду не набув, вуличні бійки не обтесали, бо все, що було з ним дотепер — лише іграшки. Та удар вийшов неочікувано вдалим — Сомов не впав, але хитнувся, схопившись рукою за щелепу.

Другого удару не було. Ігор, не розуміючи, для чого це робить, загорлав на всю вулицю, ніби підбадьорюючи самого себе криком, налетів на ворога, штовхнув двома руками з усієї сили. Отоді Вітько впав, сильно стукнувшись кібчиком об тротуар. А переможець не взяв руки в боки, оглядаючи поле битви, — дременув геть, дуже надіючись, що за ним не поженуться.

Нічого. З того часу вороги намагалися по можливості не помічати один одного. Звісно, траплялися ще якісь короткі сутички, потрібні Сомову для додаткового самоствердження й нагадування: разом на одній території не вжитися, так буде завжди.

Проте після школи їхні шляхи кардинально розійшлися. Живучи в одному місті, молоді люди напевне знали, хто чим займається: Ігор вчився на інженера, Віктора взяли в НКВС. Хто б міг подумати, що перетнуться на війні, і їхня зустріч стане для Вовка фатальною…

… Він опирався на слідстві. Та все змінила розмова з Сомовим. Вийшла вона короткою, конкретною та максимально наповненою змістом. Капітан хотів угоду: зізнання в обмін на допомогу його родині, Ларисі та Юркові, їхньому п'ятирічному синові.

— Твої стануть не родиною загиблого офіцера, а членами сім'ї ворога народу, — говорив Віктор. — Наслідки тобі знайомі, дорогий ти мій друже юності. Признаєшся, підписуєш — і я роблю все, аби ти отримав п'ять років курорту, за законом військового часу. Дихатимеш свіжим повітрям де–небудь за Уралом. Там місця красиві. Солікамськ, давні каторжні традиції. Річка Глуха Вільва, коли ще побуваєш… Усе одно без права листування. Але я забезпечу Лару, візьму під опіку та захист. Голодні не будуть, холодні теж. Де твої, в евакуації, здається? Я їх знайду, можливості є. Тільки записочку напишеш, ніби останнього листа. А я передам. То як, що вирішуєш, батько сімейства?

Звісно, великого вибору Вовкові не пропонували. Угоду з дияволом уклав, і далі — або Сомов щось знав, або вгадав, або ж справді мав досить великі, як для звичайного начальника особливого відділу мотострілецького полку можливості й повноваження. Ігоря розжалували, дали обіцяні п'ять років за анекдоти про товариша Сталіна, яких не розповідав особовому складу, і дуже скоро телячий вагон віз новоспеченого зека не кудись, а дійсно за Урал, у Солікамськ, у табірний пункт, недалеко від якого таки бігла річка Глуха Вільва…