— Вирішив бути корисним. Не дивуйтеся, дійсно так. Каюсь, не подумав про наслідки. Підрозділ НКВС почне прочісувати довкілля. Рано чи пізно прийдуть сюди. Головне — сейф, зберегти документи зараз найважливіше. Це моя перепустка, Андрію. Моя індульгенція, якщо хочете. З ними я піду далеко. Може… разом? Усе одно ж сейф…

Левченко почув підозрілий рух за спиною з запізненням на кілька секунд.

Цього вистачило, аби Жора Теплий сильним ударом збив із ніг Вовка, котрий стояв до нього ближче, відступив назад, углиб темряви, зупинив окриком:

— Стрельну! На місці стояти всім!

Ігор стогнав на підлозі — не чекаючи нападу, впав на зламану руку.

Андрій сіпнув правицею. Зі свого місця навіть при такому освітленні мав можливість як не вбити бандита, то хоча б зачепити кулею.

Жора вистрілив раніше.

Праве плече обпекло. Інстинктивно лапнувши рану лівою рукою, Левченко при цьому впустив ліхтарик. Упавши йому під ноги, він дивом не розбився. Приземлився так, що промінчик світив тепер угору. Очі встигли звикнути до темряви, і Андрій бачив, як Теплий задкує до виходу.

Обидві його руки зайняті.

Пістолет Вовка. Поки Левченко оглядав його пошкодження, Жора скористався моментом та озброївся. Андрій же відразу після сутички з Лобо не врахував такої можливості.

— МОЇ ПАПЕРИ!

Ліва рука Теплого притискала до грудей кілька крадькома видобутих із надр сейфу картонних папок.

— МОЇ! — розпачливо повторив Нещерет, враз перетворившись на велику ображену дитину, в якої забрали улюблену іграшку. — НЕ ЧІПАЙ! НЕ СМІЙ!

— Не жени, ліпило! — огризнувся Жора. — Там на всіх вистачить.

— Ти ж нічого не розбереш там! — вигукнув Левченко. — Ми домовлялися, йди собі! Ствол забирай, чорт із тобою! Кинь документи!

— Не розберу, ага! — легко погодився Жора. — Зате я добре вмію слухати. Й почув тут багато цікавого. Досить для того, аби прикинути хрін до хвоста, начальнику. Не розберу я — знайдеться той, хто краще дотумкає. Не думай, ліпило, в мене теж є кінці. Вийду, на кого треба, рано чи пізно. Тут не гроші, начальнику. Тут моя свобода.

— Яка свобода?

— Не кричи, ліпило. Така сама, як і твоя. За одну таку папочку знаючі люди там, — він кивнув угору, — мені багато, чого пробачать. Поділися з ближнім, ліпило. І стійте на місці, рахуйте до ста. Бувай, начальнику.

Тримаючи пістолет перед собою у витягнутій руці, Жора Теплий позадкував далі, до виходу.

— НАЗАД! — відчайдушний крик Нещерета відбився від стін луною. — НАЗАД! ВІДДАЙ! ТРИМАЙТЕ ЙОГО!

Левченко не міг припустити, наскільки немолодий лікар може виявитися спритним.

Рівно настільки, наскільки необережним.

— Стій! — тепер уже вигукнув він, щойно Нещерет рвонув за Теплим по прямій — найкоротшою відстанню. — Савичу, стій!

Гримнуло двічі підряд.

Доктор Нещерет, він же — Гот, він же — той, хто уявив себе на короткий час Богом, зупинився на бігу. Зробив ще крок, і третім пострілом Жора довершив справу.

Переслідувач упав долілиць, навіть не зойкнувши. Здалося — передсмертний крик просто застряг у нього в горлі.

— Будь тут! — крикнув Левченко через плече Вовкові.

Поранене місце заболіло, але не сильно. Влучити у вразливі місця Теплий з такої відстані міг, якби було краще видно. Але тримати правицю рівно Андрій через рану не міг. Тож переклав пістолет у ліву руку, хоч володів нею не так вправно. Нічого, за потреби завжди є шанс перехопити зброю обома. Аби лиш Жора не встиг утекти далеко. Відпускати його з миром Левченко не збирався.

Тіло Нещерета трапилося на дорозі. Не оббігав — перестрибнув, побіг на звук кроків, що стрімко віддалялися.

Коли вискочив назовні, побачив: місяць підіграє. Вийшовши з–за хмар, знову освітлював територію табору.

Застреленого Лобо точно посередині.

Й Георгія Теплова, котрий, не озираючись, мчав до воріт, перетинаючи відкрите місце по прямій велетенськими стрибками.

Пробігши ще трохи вперед, Левченко на коротку мить зупинився, прикидаючи, чи зможе звідси дістати втікача кулею. Тут же зрозумів — ні, з простреленим плечем навіть із ближчої відстані навряд чи вцілить у рухому мішень. Зупинитися не вимагав, не бачив у цьому жодного смислу. Жора зупинятися не збирається, не налякаєш його й іншими погрозами.

Замість крику Андрій люто вилаявся йому навздогін. Лишалося хіба що переслідувати далі, без особливої надії на успіх погоні. Навпаки, один на один сили були нерівними. Майнуло — може, хай собі біжить. Куди дінеться, все одно навряд чи втече далеко, спіймають.

Але саме ця думка знову зірвала його з місця, підштовхнула вперед. Бо не можна дати йому втекти. Й не слід допускати, аби Теплого взяли живим. У нього є, чим торгуватися з органами. І тут вкрадені ним папки з нотатками, в яких він точно ніколи не розбереться сам, грають другорядну роль. Торгуючись, Жора здасть із тельбухами його, поставить під загрозу життя Ігоря з Ларисою…

Надто багато дізнався за сьогоднішній день, аби навіть не спробувати його зупинити.

Андрій наддав, на бігу стрельнув у повітря.

Озирнувшись, Теплий стрельнув навзаєм, не цілячись, лише показуючи — готовий огризатися, краще не підходити, дати спокій.

Зціпивши зуби, ні на що не надіючись, Левченко помчав за ним, вирішивши діяти, як на фронті — за обставинами.

Вони складалися не на його користь. Жора стрімко вилетів за ворота, і коли сам Андрій порівнявся з ними та проскочив крізь них, втікач уже добігав до перших дерев. Місяць далі безпристрасно висвітлював погоню. Ніби взявши сторону Левченка та підказуючи, куди біжить Теплий — і водночас даючи зрозуміти: робить там, угорі, все, що йому по силах. Варто втікачеві забігти за дерева, й розгледіти та знайти його буде непросто.

Левченко вистрілив знову.

Не добігши до лісової стіни кілька метрів, Жора зупинився. Рвучко обернувся, підняв пістолет. Тепер місяць несподівано підігравав і йому. Тож Андрій сіпнувся вбік, збиваючи приціл — та куля промчала в небезпечній близькості, збиваючи з голови кашкет.

Він знову вилаявся — більше не лишалося нічого.

Теплий, знущаючись, зробив ручкою. Повернувся, посунув далі. Знову біг, але вже не так швидко, підтюпцем, уже розуміючи свою перевагу над противником. Закусивши губу, Левченко підніс та спробував утримати, як міг, рівно праву руку. Підклав під нею ліву. Обидві руки міцно стисли пістолет.

І все одно приціл збивався.

Теплий зробив ще кілька кроків.

Палець Левченка плавно натиснув спуск.

Рвонуло.

Пістолетний постріл не дасть такого ефекту. Андрій від несподіванки аж повернув до себе дуло, аби переконатися, що справді тримає в руках, і що ТТ не перетворився у цьому дивному місці на невелику гаубицю.

На тому місці, куди щойно наступив ногою бандит Жора Теплий, в срібному місячному сяйві опадала збурена вибухом протипіхотної міни земля.

— Ну?

Ігор стояв біля розчахнутого сейфа, явно не знаючи, як діяти далі. Тому без жодної мети світив усередину, роздивляючись акуратно складені картонні корінці папок. Наблизившись, Левченко тільки тепер заховав пістолет у кишеню шинелі, помацав рану на плечі, для чогось підніс ближче до очей вимащені в кров пучки пальців. Він не поспішав із відповіддю, і Вовк повторив, уже наполегливіше:

— Ну?

— Що — «ну»? — Андрій не сказав — видихнув.

— Чув — там рвонуло.

— Жора. Хтось міни ставить, де попало. Хтось уночі під ноги не дивиться.

— З кінцями?

— Ти б як хотів? Між іншим, як наш товариш Гот?

— Готовий.

— Бог із ним, — Левченко посміхнувся: надто кумедно прозвучало, не дивлячись на ситуацію. — Мені в усьому цьому одна річ лишилася неясною…

— Тільки одна?

— Ага. Бо в усьому іншому я все одно сам не розберуся. Без півлітри.

— Мало.

— Аби ж це було… Не встиг розпитати у старого, як він, сучий син, насобачився так акуратно ставити міни. Та ще й навчив свою маленьку зграю обходити заміновані місця.