…Він лежав, розмовляючи із Згадкою усю цю безсонну ніч, і просив у неї знання, питав кожну хвилину: що треба зробити йому? Але Згадка знала тільки минуле. Настав ранок, він вийшов надвір, байдуже кинув погляд на сонце, на снігові маківки гірських вершин, побачив чорну дощову хмару, що насувалася з півдня, подумав: “Буде дощ”.

Перші краплі, важкі й холодні, вдарили його просто в обличчя.

— А що саме вас цікавить? — спитав Координатор. — Наш музей занадто великий для того, щоб оглянути його за один день. Ви, певне, вперше тут? — і, одержавши схвальну відповідь, щиро зрадів. — От і чудово, я покажу вам усе, якщо у вас є вільний час. Знаєте, ми почнемо з останніх експонатів, перейдемо поступово до давніших і закінчимо зорельотами сивої давнини, — так, розумієте, особливо виразно видно технічну еволюцію людства. Звичайно, більшість експонатів — лише копії, але є й оригінальні конструкції і навіть… — Координаторові, мабуть, не часто доводилося знайомити з Музеєм людей, які приходили сюди вперше.

— Отже, — продовжував Координатор, — зараз оглянемо останні досягнення технічної думки Людства. Ми наближаємось до міжгалактичного лайнера. Зверніть увагу, за розмірами він невеликий, зате переводить у псі-поле майже вісімдесят відсотків своєї маси. Радіус дії практично необмежений, цілком виключений релятивістський ефект часу досвітлових швидкостей, миттєвий прокол Простору — і стійка матеріалізація в заданих координатах…

— Пробачте, я хотів би побачити експонати найперших космічних експедицій, сиву давнину, як ви кажете.

Координатор посадив кар на землю. Він розуміє, слухати про усім відоме — не так цікаво, але він може провести й тематичний огляд. Отже, відвідувача цікавить дитинство космоплавання? Тоді вони почнуть із перших непілотованих супутників, щоправда, все це копії…

І легкий кар помчав повз велетенські могутні споруди у двадцяте століття.

Величезне бетонне поле, втикане сріблястими голками ракет, заставлене бубликами-тороїдами космічних станцій, химерними та доцільними витворами людського розуму багатьох поколінь, проносилось під прозорими сидіннями кара, а мовчазний відвідувач наче шукав чогось, не затримуючи погляду на жодному експонаті більше секунди. Нарешті він торкнув Координатора за плече, якось дивно і глухо промовив: “Стійте… Тут”.

Координатор посадив кар біля гігантського білого олівця і схвально кивнув головою:

— Правильно. Двадцяте століття. Третя зоряна. Зореплан “Пролісок”, копія. Максимальна швидкість — на три мільйонних відсотки нижча “С”, релятивістський ефект… — і знову пішов сипати технічними термінами, прізвищами космонавтів, відомостями про конструкцію.

— Я… я знаю… читав, — сказав відвідувач і вийшов з кара.

Підбіг до зореплана, поклав долоні на світлий корпус і зразу ж відсмикнув руки. Потім знову вмостився в карі, попросив Координатора продовжити огляд. Слухав він не дуже уважно, але Координатор цього не помічав, задоволений, що може грунтовно ознайомити відвідувача з темою екскурсії. Лише один раз перебив Координатора відвідувач — коли кар наблизився до невеликої десантної ракети. “Десантна анігіляційна ракета, — повідомив Координатор, — бортовий інвентар зорепланів типу “Пролісок”, екіпаж — одна людина, радіус дії…”

— Це копія?

— Ні, це оригінал, експонат встановлений нещодавно після повної реставрації. Може, ви пригадуєте, близько року тому саме ця ракета була знята з непілотованої навколосонячної орбіти, там був космонавт… мертвий… але лікарі повернули йому життя. Зараз він, кажуть, лікується десь у Карпатах…

— Так, я чув про цей випадок. Ви не дозволили б мені оглянути ракету зсередини?

— Будь ласка, будь ласка. А якщо ви цікавитеся детальним вивченням конструкції, я викличу сюди спеціаліста по двадцятому століттю…

— Дякую, я не маю наміру вивчати ракету детально.

Вони зайшли до ракети через відкритий гермоблок. “Герметизація працює?” “Так, звичайно, я ж казав: ракета повністю реставрована”. Відвідувач звично, попереду Координатора, забрався в пілотське крісло, ввімкнув піль. “Обережніше! — зойкнув Координатор. — Адже це не копія!..” Відвідувач упевнено дивився на прилади, мозок його чітко реєстрував їх складну поведінку: “Антиводень — нормальний запас, кисень — повні балони, біомаса — років на вісім, регенераційна система — норма…”

— Не бійтеся, — сказав він Координаторові, - я за фахом — космонавт і нічого не зіпсую.

— Ага-а-а… — заспокоївся Координатор.

Вони вийшли, сіли в кар, і відвідувач попросив відвезти його до виходу з Музею.

— Ви не хочете продовжити огляд?.. — сказав Координатор розчаровано.

— Велике вам спасибі. Іншим разом, я зараз поспішаю.

Було дуже темно, але він посадив кар точно біля десантної ракети, заліз через відкритий люк всередину, звично відчинив шафу і за три хвилини одяг скафандр. “Не забув”, - посміхнувся собі. Потім увімкнув герметизаційну систему, пульт керування. Йшли хвилини, ледь клацав барієвий кіберштурман. Сприйнявши його слова як запитання, чітким металевим голосом відповів: “Усі системи десантної ракети “Пролісок-Б” працюють нормально”.

— Кругова орбіта, — наказав він кіберу, — ешелон — дві тисячі кілометрів, кут нахилу — нуль.

— Прийнято. — Голос кібера був байдужий.

За хвилину блимнула червона стрілка на пульті: потрібні розрахунки навколоземної траєкторії виконані.

— Старт! — майже крикнув він.

Десантна ракета підстрибнула на кількасот метрів, підкинута антигравітаційною катапультою, і зразу загули планетарні двигуни. Довгий вогняний хвіст прорізав темряву, потонув у хмарах, небо загуркотіло і затихло.

Звична рука — він таки не забув професії! — кодувала на інтеграторі вихідні дані, складені ним ще на Землі, у той день, після того дощу, і перш ніж замовкли планетарні двигуни, кіберштурман почав обробку інформації. “Траєкторія складна, кіберові доведеться поблимати індикаторами години зо три, — знову посміхнувся він. — А швидко я впорався з кодуванням! Тищенко нізащо б не повірив, а Середа із принципу знайшов би мікроскопічну помилку… Так… Шістсот років, як вони мертві, та ще ті шістсот, які летітиме “Пролісок-Б” у спресованому часі… а для мене — всього близько чотирьох.

У нього ні на мить не виникло сумніву, чи знайде він колись “Пролісок”, чи потрапить взагалі у той віддалений район Галактики. Він знав: потрапить і знайде, тому що повинен був загинути разом з ними ще шістсот років тому.

І коли, нарешті, завібрував корпус десантника під ударами анігіляційного двигуна, він розкрив заплющені очі й анітрохи не здивувався, побачивши в тісній одномісній кабіні трьох товаришів з “Проліска”. Він радісно прийняв могутній потиск руки Капітана, довго не випускав теплої шорсткої долоні Тищенка, а штурман Середа, мовчазний, як завжди, поклав йому руки на плечі, усміхнувся щиро: з поверненням!..

— Ви прийдете ще? — встиг запитати він космонавтів, перш ніж галюцинація розвіялась.

Двигун ракети гримів.