Професор Прутиков уже давно вславився на весь світ і йому почали набридати художники проханнями намалювати його.

Прутиков спочатку довго відмовлявся, потім несподівано згодився:

— Портрет так портрет. Якщо громадськість так уже бажає… Але хай пише його мій робот А-8. йому на це потрібне кілька хвилин, і я впевнений, що ніякого орлиного профілю він мені не домалює.

Слова великого вченого ніколи не розходилися з ділом. Вже наступного дня він позував своєму роботу. Правда, робот трудився вже більше години над метровим полотнищем, іноді він підходив до професора, виміряв його, просвічував, та зате, коли скінчив, на полотнищі дрібним бісером було написано справжній шедевр, найточніший портрет ученого:

Одного разу Прутикову довелось побувати на маловивченій планеті Анг. Ледве він вийшов з ракети, як на нього налетіло страховисько рекн і проковтнуло.

— Чудово, — промовив Прутиков, — заодно випробую скафандр і на кислотостійкість.

Йдучи, професор Прутиков сказав своєму роботу:

— Почистиш акваріум, погодуєш золотих рибок і взагалі доглянеш за ними.

Роб-6 старанно прочистив акваріум, вкинув рибкам жменю сушених дафній, потім приніс велику сулію сірчаної кислоти.

— Зроблю господареві сюрприз. Підозріваю, що рибки не зовсім золоті. Трудився він довго, нарешті хімічний аналіз був готовий. Золота в рибках виявилось всього 0,000 000 000 002 грама!

Викидаючи рештки рибок у сміттєпровід, робот з повагою промовив:

— Правильно господар говорить: не все те золото, що блищить!

— Не осоромимо предків! — заволав Прутиков, висадившись першим на Марсі, і, вийшовши з розбитої ракети, став добувати вогонь тертям.

ощ!.. — він простягнув долоні, підставив лице важким краплям і засміявся: “Дощ…” І коли знову спалахнула блискавка і знову гримнуло життєдайне небо, він упав на землю, на зелену траву, притулившись обличчям до вогких стебел, і заплющив очі, щоб краще бачити пробуджене сновиддя, щоб не випустити радість з дужих вологих рук, і лежав так, не зробивши жодного руху, наче боявся образити важкі дощові краплі і дощовий шелест, який сьогодні належав йому.

Глянуло сонце, викотившись із-за хмари, дощ раптово вщух, як і почався, і тоді забриніла земля. Він одразу впізнав її древній голос, він лежав і слухав землю, притискався до неї, щоб краще чути і згадувати, і вперше не міг знайти різниці між Згадкою і буттям, немов і не було тисячолітнього кола, наче Земля лишилася незмінною.

Вдячний, він підвівся і побрів рясною травою до людей.

Минуло вісім місяців відтоді, як він відчув своє тіло, зрозумів, що живе на Землі, яка постарішала на тисячу років, — то було найперше його запитання, і Лікар відповів йому просто: “Тридцять перше століття”. Але з відчуттям радості життя прийшла Згадка, і з того часу ні на хвилину не залишала його. Спершу він намагався позбутися суворої гості, вигнати її. Він тікав від Згадки про страшну провину в тому його житті… та Згадка була дужча. Міцнішало тіло, слухняно скоряючись його волі, він видужував швидко, на радість Лікареві, і давно вже вільно ходив, не потребуючи сторонньої допомоги. Він покірно виконував усі накази Лікаря, уважно слухав розповіді про життя людей тридцять першого століття (відтепер їхнє життя мало стати його життям), спостерігаючи це життя і в людській гущавині міста, і в подиху вітру, і в безлічі невидимих послужливих речей, що з’являлися разом з його бажанням і допомагали йому здійснити кожне з них. Але одне не давалося йому й досі: розмови з людьми. Його співрозмовником була Згадка…

— Ви звикнете, — запевняв Лікар. — Ваші почуття опанують новий для вас ритм життя, і ви звикнете. Адже ви не перший релятивіст на Землі, а всі вони після повернення з Космосу жили довго і були щасливі… Лікар сміявся і силоміць тяг його кудись — опановувати ритм життя.

Він, Лікар, нічого не знав про Згадку.

Дуже важко було зустрічатись з людьми, відповідати на їхні запитання, бо на кожне запитання відповідали двоє: він і Згадка. Правда, люди не могли почути її голосу, і жодного разу вона не промовила його вустами, але він чув цей голос повсякчас і тому уникав зустрічей, щоб побути на самоті з нею. Так було легше. “Пригадуй”, - наказувала Згадка, ї враз перед очима з’являлося мужнє обличчя Капітана та пошматований, спотворений корпус “Проліска”. “Пригадуй!” — вимагала Згадка, і він у тисячний раз відновлював у пам’яті непорушну постать штурмана зореплана Середи… Згадка особливо виразно відтворювала цю подію. Ось він побачив десантний відсік зореплана, невелику десантну ракету і самого себе, що крадькома відкриває, не помітивши штурмана, її люк… а штурман мовчки дивиться на нього й розуміє, для чого він це робить…

Один з них, чотирьох живих членів екіпажу “Проліска”, міг врятувати своє життя, лише один з чотирьох, і одномісна десантна ракета була готова до відльоту з мертвого зореплана. Вони разом розрахували рятівну траєкторію, разом встановили в непристосованій до далеких подорожей кабіні анабіозну ванну, разом зробили все можливе, щоб врятувати одного з них. Кого?.. Це мав вирішити Капітан.

Кого?.. У той час, поки готували ракету, він гнав від себе це слово, він забув його, не і було такого слова в людській мові. Вони перенесли з “Проліска” на десантник залишки пального — антиводню, демонтували з паса-! жирських кают зореплана кисневі балони, склали в рятівній ракеті мікрофільми, зроблені за шість незалежних років експедиції (важко було уявити, що на Землі минуло майже чотириста років!), вони працювали до нестями, щоб один з чотирьох побачив Землю. І лише в ту мить, коли Капітан наказав жити Середі, а той скорився наказу, один із трьох, що не повернуться, втратив себе назавжди.

“Пригадуй!” — вимагала Згадка, і знову він побачив себе в десантному відсіку зореплана. Він похапцем відкинув люк приготовленої до відльоту ракети, озирнувся і раптом помі-і тив штурмана Середу. Під поглядом штурмана обважніле тіло втікача зіщулилось, і йому здалося, що хтось інший, не він, сказав його голосом:

— Жити!..

Середа дивився на нього уважно і спокійно, наче перед ним була не людина, а якась річ, ще не бачена ним досі і тому незрозуміла і з першого погляду. Він розглядав цю річ хвилину, другу, потім, видно, втратив до неї інтерес, відвернувся, відчинив поволі герметичні двері десантного відсіку, промовив байдуже: “Живи”.

А по тому у відсіку не лишилося людей. Ще деякий час там перебувала чудернацька річ у пілотському вбранні, потім її проковтнув люк десантної ракети, відкрилися шлюзи “Проліска” і викинули ракету разом із дивним вантажем у Простір. Все інше зробили автомати: націлили десантник на невидиму ціль, увімкнули анігіляційний двигун і корегували розраховану траєкторію під час польоту всі довгі чотири роки, про які не хотіла згадувати навіть Згадка.