Усе начебто передбачено. Діапазон пошуків обрано вдало. Хоч би які високорозвинені були мешканці далеких галактик, вони мусять шукати стандарт частоти, поширений у всьому Всесвіті. Такий стандарт є! Вони знайшли б його, як знайшли його ми, земляни. Це довжина хвилі випромінювання газоподібного водню. Так, усе, здавалося б, правильно. І тим нестерпніше чекання.

Рипнули двері. До кімнати зайшов Арсен Іванович, наш шеф і мій науковий керівник. Він одразу ж вловив мій настрій.

— Вище голову, любий! Треба до кінця вірити гіпотезі — звичайно, коли її обгрунтовано. Щоб досягти вершини, іноді доводиться пройти чималий шлях. До речі, про сходження. У гори збирається експедиція археологів і геологів. Шукатимуть Мертве озеро. Я б і сам пішов, та боюсь, що гори вже не для мене.

— А чому саме до цього озера?

— Зацікавила вчених древня легенда. Високо в горах загубилось невеличке озеро. Воно сховалося на дні величезної кам’яної чаші, оточеної неприступними скелями. Колись давно ходили до нього на водопій тури. Відважні мисливці проклали в кам’яному хаосі стежку — єдиний шлях до озера. Тільки найдужчі, найспритніші могли пройти нею. Та ось в озері оселилось страховисько. Ніхто не бачив його, а той, кому хоч раз доводилось почути жахливий рев потвори, додому не повертався. Тільки одному сміливцю вдалося живому дістатися до селища. Він і розповів: усе живе біжить від озера, і навіть тури залишили його. На десятий день мисливець помер. Так народилася легенда про Мертве озеро. Раджу вам, Сергію Володимировичу, взяти участь в експедиції. Має бути цікаво. Адже нерідко слідами романтики йде наука. Наступного дня я був уже в дорозі…

До табору ми дісталися завидна. Ми — це четверо.

Нашим керівником був Петро Галан — молодий добродушний геолог із шкіперською бородою.

Крім мене, у його розпорядженні двоє археологів: Олена, висока дівчина у вузеньких штанях, кандидат історичних наук, і її лаборант Мишко Курилов. Не встигли ми приїхати, як він уже роздобув десь спальні мішки, палатки і познайомився з табірним куховаром.

Мені не подобається, що такий здоровань працює лаборантом, — обрав би собі іншу, чоловічу спеціальність, бо тільки й чуєш від нього про амфори та черепки… Ось і тепер завели вони з Оленою розмову про Ольвійські розкопки, ніби поруч нікого більше немає.

Трохи згодом знайомимось ми з Юрком Грабарем, інструктором з альпінізму, який проведе нас у гори.

…Вирушили з табору вранці. Спочатку йти було легко. Та після обіду стало гірше. Нещадно пекло сонце. Жорсткі лямки рюкзака намуляли й без того розпечені плечі. А тут ще зникла остання стежка і попереду здійнялися скелі.

Чіпляючись за гілки чагарника, за найменші виступи, ми поволі видиралися вище й вище.

Раптом величезний камінь вирвався з-під ніг у Петра, збив Олену. Набираючи швидкості, він летів просто на мене. Що, як зіб’є й мене! Чи втримає Юрко трьох?

Підтягнувшись убік, я вхопився за кущ і відстебнув вірьовку. Цієї ж миті відчув, як десятки колючок вп’ялися в долоні, пальці.

Я відсахнувся — й одразу з-під виступу, на який спиралася нога, побігли кам’яні струмочки, почала танути опора. Довелося знов ухопитись за колючий чагарник. Наче хижак, в’їдався він у мою руку. Ось останній камінь вислизнув з-під ноги — і я завис у повітрі. Пальці пронизав нестерпний біль. Він заповнював тіло, впивався в мозок. Я розумів, що довго так не протримаюся. Ногою почав намацувати новий виступ. Але тут коріння чагарника повільно поповзло з землі. Майнула блакить неба. Я полетів униз…

Отямившись, я переконався, що мені дуже поталанило. Усе в мене боліло, але кістки, здається, були цілі. Я через силу підвівся й пішов.

Шлях мій пролягав дном ущелини. Крутнувшись біля каменя, стежка зникла під скелею. Я надто довго йшов нею, щоб повертатися назад. “Що буде, те й буде”, - подумав про себе. Чіпляючись за камені, почав сповзати вниз, не втримався і покотився. Та несподівано цей “незручний” спуск припинився. Потираючи синці, я роздивлявся навколо.

Кам’яні боки гігантської чаші стрімко здіймалися до неба, закінчуючись зубчастим кільцем гірських вершин. А внизу, у кам’яній колисці, спало синє озеро.

Невже це і є неприступне Мертве озеро?

— Мертве озеро! Ура! — крикнув я, перемагаючи біль.

І завмер у захваті. Мій слабкий голос гримів, гуркотів у кам’яній трубі. Такій акустиці міг би позаздрити будь-який оперний театр.

Я спустився до води. Холодна синява обпекла мені руки. Еге, в такій воді не скупаєшся!

Та найгірше було далі. Вода виявилася гіркувато-солоною. Так ось чому тури покинули водопій. І, звичайно, чудовисько тут ні до чого. Усе це вигадки.

Спрага мучила мене дедалі більше. Перед очима була вода, а напитися не можна. Я піднявся по камінню до висохлого дерева, вмостився під ним і спробував заснути.

Наді мною зависло нічне небо, якесь напрочуд ясне. Я дивився, як переморгуються зірки, ніби за азбукою Морзе. Але я надто втомився, щоб відповідати. Раптом пролунали якісь дивні звуки. Вони розтинали тишу і, здавалося, підіймались від озера, мертву дзеркальну поверхню якого заливало місячне сяйво.

— Сі-ло-на… Сі-ло-на… — наче стогін, лунало над водою.

Але поверхня озера лишалась нерухомою. Це був не вітер і не крик тварини. Легенду про жахливе чудовисько я ніколи не сприймав усерйоз. Та від цих звуків ставало якось моторошно. І тіло чомусь одразу відчуло нічну прохолоду.

Звуки були ритмічні. Вони чимось нагадували пісні Гвінеї. У них пульсувало щось непередавано-підсвідоме, живе. Я намагався запам’ятати їх, вловити особливості. Усі групи звуків починалися свистячими приголосними і, немов набравшись сили, закінчувались протяжними голосними. Раз у раз повторювалися сполучення “сі-ло-на”. Невимовна туга й благання вчувалися мені у цьому стогоні.

Звуки зникли так само несподівано, як і появилися. Знову запанувала мертва тиша. Даремно я прислухався. Невже усе це лише примарилося мені? Ні, я виразно чув звуки. Що ж породило їх?

Озеро мовчало, виблискуючи полірованою поверхнею.

У здогадах і сумнівах минав час. Потім організм здався.

Я намагався розібрати голоси. Знову ці звуки… Ось наді мною схиляється якась потвора. Ці дивовижні звуки — од неї. Страховисько навалюється на мене, притискує до землі, не дає дихати.

Я прокинувся… Але що це? Очей не розплющити! Хочу протерти їх і злякано переконуюсь, що правої руки наче немає зовсім. Однак і лівої теж не відчуваю. Ні болю, ні будь-яких інших відчуттів. Просто таке враження, що там, де мають бути руки, — порожнє місце. Мене охоплює жах. Я лежу й боюся поворухнутись, щоб не відчути знову цього незнайомого, таємничого стану. Підбадьорюю себе: “Ану, сміливіше! Треба зробити якийсь рух. Просто м’язи заніміли під час сну”.

Зібравши всі сили, всю волю, я рвучко підхоплююсь і… лишаюсь на місці. Сталося щось страшне. Я більше не відчуваю свого тіла, я не владний над ним. Я нічого не бачу й не чую. Я не знаю, чи є в мене руки й ноги, лежу я чи стою…

Живе лише мозок. Гарячково метушаться думки. Що зі мною? Я пригадую… Все почалося з- дивовижних голосів. А втім, чи були вони насправді, ті звуки? Може, то витвір моєї хворої уяви?

Я пригадую формули, розрахунки, вірші… Пам’ять працює, чітко. І тим жахливіший мій стан.

Я не знаю, що зі мною, але я мислю. А думки спадають найрізноманітніші й переважно страшні.

Скільки я ще проживу, якщо тільки цей стан можна назвати життям? Шкода, коли не вдається здійснити задумане… Та де вже там! Можливо, це останнє напруження мозку, який живе в холонучому тілі останні секунди. Так, здається, все…

Ні, я ще можу думати, тільки щось заважає мені. Якісь звуки. Тук-тук-тук… Та це ж калатає моє серце! Від різкого руху мені стає боляче. І який я радий, що можу відчувати біль! Отже, я живий, до мене повертається відчуття. Я усміхаюсь і відчуваю, як напружились, зарухались м’язи лиця, роз-тяглися губи. Відчуваю й бинти на обличчі. Поворухнув руками — вони цілі.