— Що там? Дай сюди!

Оам простягнув руку по кришталь, але чи він штовхнув її, чи Онол так злякалася, що кришталь випав з її пальців, та хоча б у кабіну, а то назовні, в пісок.

його добрість засопів, і бідолашна Онол злякалася ще дужче.

— Там… Там… Я зараз дістану…

І не встиг Оам взятися за важіль, щоб опустити кабіну, як вона вислизнула в люк.

— Ваша добрість! — почувся з пірамідки голос Старшого з охорони. — Одного помічено на освітлювальній мачті, певне, виглядав нас. А там далі, біля якоїсь ґратчастої споруди, стоїть тринога, втікач, мабуть, у її кабіні. Дозвольте вдарити по мачті і по апарату, ваша добрість!

— Ні в якому разі! — твердо наказав Оам. — Взяти живими!

— А навіщо ваша добрість послали Онол? Головний наглядач, поглянувши в отвір, отерп: його ніжна, його люба сиза красуня побігла до того проклятущого космодрому! Безрозсудна, куди й чого вона біжить?

— Ваша добрість, то чому…

— Ви цього не зрозумієте, бо… — сердито перебив Головний наглядач і замовк на півслові.

Не міг же він сказати, що й сам не збагне, чому Онол побігла від нього — свого володаря і благодійника! Засопівши, він наказав: — Рушаймо туди, і нехай сяє Вершина Мудрості!

Два десятки машин, спокійно переставляючи свої металеві ноги, пішли в бік мовчазного космодрому. Пологий схил був недалеко — он уже Онол збігла на нього! — квапитися нічого. Бойові “павуки” роззосередились, щоб охопити якомога більшу ділянку, і, легко рухаючись по піску, поволі, але впевнено наближались до мети. Ніхто від них не втече! Ідуть та й ідуть.

Але гірський вал як був недалеко, так і лишається. Наче вони топчуться на місці!

Оам засопів і поглянув на хронометра. Здається, вже минуло не менше двох годин, як вони рушили вслід за Онол, а не просунулись уперед ні на крок. Чи, може, прилад зіпсувався? Чи в нього макітриться в голові од голоду?

Визначив кутову висоту сонця — сорок п’ять градусів!

Потер чоло. Закрив синіми плівками очі, розкрив. Триноги, як і раніше, ішли вперед, сунучи поперед себе тіні (а були ж вони зліва!), — гірський вал не наближався. Що за мана?! Не може ж він одсуватися, та ще й точно на стільки, на скільки вони підходять!

— Ваша добрість… — почувся шепіт Старшого з охорони. — Мій зір, ваша добрість..

— Зір, зір, — перебив Оам, — чого топчетесь на місці? Чи всі машини зіпсувались? Тоді вилазьте і — пішки!

Охоронці повискакували з кабін і почали місити пісок. Було добре видно, що вони посуваються вперед, бо їхні триноги одразу ж лишилися позаду; рухалась лише машина його добрості, і вони старалися не відставати від неї. Ішли досить швидко, але тіні пересувалися ще швидше — тепер вони темніли праворуч. Але до схилу було так само — не поближчало ніскілечки.

“Певне, божеволію… — подумав Головний наглядач. -3 голоду… Хоча б оце Онол… І як же вона змогла дістатись туди, а він ось топ-четься і топчеться на місці?.. Туманіє голова…”

Його добрість знесилено відкинувся на спинку сидіння.

Із заціпеніння його вивів шепіт Старшого:

— Ваша добрість… Чи ви бачите, ваша добрість?

Оам відкрив очі і знову їх закрив. Перечекав трохи, відкрив і застогнав. Перед ним був той самий північний вхід до підземелля, від якого вони вранці рушили в пустелю… Здивований, спантеличений, він сіпнув за важіль і зупинив апарат.

Онол підбігла до ажурної мачти, важко дихаючи. Вхопилась за метал своїми ніжними сизими руками і, задерши голову, злякано закричала:

— Рятуйся! Швидше злазь, Аре, вони вже близько!

Ар не відповідав. Це здивувало і насторожило дівчину. Адже вона добре бачила крізь кришталь його обличчя, не могла помилитися! Може, вони вже влучили в нього, і Ар… Ні, ні, цього не могло статися, бо те опудало наказало захопити всіх живцем.

— Чуєш, Аре! Мерщій тікай! Мовчанка.

— Це я, твоя Онол, чуєш? Мовчанка.

Дівчина безпорадно озирнулась навколо — ген там далеко-далеко побіля якоїсь циліндричної споруди жовтіє апарат, але нікого ніде не видно! Що ж тут діяти?

І вона подерлася на мачту, неначе загнаний звірок. Терпли руки, страх підкочувався до горла, а вона лізла і лізла. Боялася глянути вниз, якомога щільніше тулилася до іржавого металу, порвала одяг і подряпала тіло, а таки повзла вгору.

На верхній панелі, як на полиці, лежав, неприродно вигнувшись, юнак. Авжеж, це — Ар… Він учепився в якийсь циліндрик, видно, боїться впустити.

— Любий… — прошепотіла Онол, бачачи, як його ламає, судомить якась невідома сила. — Що з тобою, любий?..

Обличчя в нього було страшне, перекошене стражданням, пекучим болем.

— Не можна сюди… — з клекотом вириваються його слова. — Злізь. Не можна… Я зараз, зараз…

Онол злякалася ще дужче, мало не впала.

Сяк-так злізши додолу, сіла на пісок і почала ждати. Що ж, певне, так уже записано в Книзі Буття: не бути їй з коханим… Тоді силою відірвали її від Ара і тепер… Ось-ось з’являться на пагорбі грізні триноги цієї бездонної бочки…

Але триноги не з’являлись.

Минала година за годиною, а їх не було!

Тоді Онол побігла до узгір’я, зійшла на вершину і побачила… одні лише піски пустелі. Аж не вірилось. Загроза минула. Де ж вони поділись?

Ар, поволі спустившись із мачти, ліг на піску, розкинувши руки.

— Я знав: ти прийдеш… — тихо говорив він лежачи. — Неповторна моя, найкраща…

— Я так злякалася… Оам, хоч і ситий, а жорстокий до нестями. Я, коли побачила тебе… А де вони всі поділися?

— Зараз вони коло підземелля. Біля північного виходу.

— Як же вони там опинилися? Ар вказав на сірий циліндрик:

— Цей прилад… як би тобі пояснити? — викривлює простір.

— Справді?

— Справді, у фізичному розумінні. Це наш винахід. Тільки ним важко працювати… І самого корчить.

— Я бачила. Аж страшно. — Онол схилилася до його обличчя і торкнулася щокою щоки- знак любові і довір’я, — Вони до нас не доберуться?

— Сподіваюсь, що ні. — Юнак підвівся і кивнув у бік стартової естакади: — А закінчимо ракету — шугнемо в космос!

— У космос?

— На Третю планету. Вночі помилуєшся голубою цяткою.

— А там же, кажуть, жахливі умови…

— Сподіваємось зустрітися з мислячими істотами. Ось побачиш.

- І мене візьмете?

— Обов’язково!

З радощів дівчина знову притулилася щокою до його щоки.

Оам вчинив ще кілька наскоків на космодром, і щоразу його підручні опинялися там, звідки вирушали. Коли б це трапилось тільки з ним самим, то, без сумніву, його добрість збожеволів би. Але ж і інші зазнавали того самого! Значить, щось траплялося насправді. Але що воно — оте “щось” — він зрозуміти не міг. Не знав навіть, як повідомити Вищі Щаблі про цю неймовірну пригоду, отож і не квапився, щоб не вскочити в халепу.

А на космодромі йшла напружена робота. Юні ентузіасти космічних польотів, керовані старим ветераном, працювали і вчилися, вчилися і працювали — невтомно, безперервно. Навіть їли на ходу, хоча красуня Онол і ремствувала.

Конструктор Ру бачив, як успішно посувається монтаж космічного корабля, і очі його світились радістю. Коли б його уздрів оце тюремник Оам, мабуть, не впізнав би. Енергійний, рухливий, Ру неначе помолодшав на десятки років.

Робота пішла ще успішніше, коли Ру сконструював дистанційні автоматичні приводи для керування “циліндрами простору”, які вони встановили з чотирьох боків. Тепер самовідданий Ар не корчився на мачті, а працював разом із своїми товаришами. Циліндри самі стежили за наближенням ворогів і одразу вмикалися, як тільки загін вступав у зону їхньої дії. Та що там загін — пустельні звірки не могли пробратися до гірського валу, що оточував космодром, навіть птахи не могли перелетіти!

Переконавшись, що силою до космодрому не пробитися, Оам одного разу наблизився до забороненої зони, розташувався в пісках і почав за допомогою пірамідок викликати Конструктора Ру. Все-таки йому кортіло хоч трохи розібратися в подіях. Довго, дуже довго на виклик не було ніякої відповіді. Оам терпляче ждав. Нарешті пірамідка обізвалася: