Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспівав своїм приємним голосом загальний улюбленець Льоня Воиков, комсорг батальйону:

Как устал боец, дремлет война…

З командирської землянки мінроти вийшли офіцери і, про щось жваво розмовляючи, попрямували на музику.

– Файні хлопці, – зауважує один, дивлячись услід офіцерам.

– Замолоді тільки.

– Молоді, та ранні. Знаєш, скільки вже Брянський у цьому полку? Від його заснування. Шість раз поранений.

– Тож-то він і білий такий: видно, кров'ю зійшов на операціях.

– А Сагайди не влучиш: коли – добрий, а коли – як звір. Особливо не люблю, як він мерзить за те, що наркомівської норми не дають… Начебто я винен… Або ще про мою Килину всяке верзти почне…

– Що йому до твоєї Килини? Хай краще своєї пильнує…

– Зате в бою з ними буде надійно. Обстріляні, не підведуть.

– А цей новий, чорнявенький – не кавказець часом? Джеркотів сьогодні по-якомусь з Магомедовим.

– Який там кавказець: Черниш… З наших українських він, із тих, що на заслання їх при цареві гнали. Батько його нібито революційним студентом був…

– Такий поштивий і бійців називає на «ви».

– Це попервах: потім тикатиме.

– Як він спитав на політзанятті, хто скурив газету, я хотів збрехати, що не бачив, але не міг. Якось тобі наче всередину дивиться.

– А моя пише: хліба стоять, як сонце. Ввійдеш – і з головою пірнаєш… Ніколи, каже, Грицю, не забуду я часи нашого щасливого прожитку, літа наші молодії. Як вийду, каже, надвечір за ворота з сином на руках, стану, а теплий вітер віє з півдня, то й здається мені, що то вітер із самої Романії, від тебе, Грицю!..

Щодня рота займалась бойовою і політичною підготовкою за планом, складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших відхилень – так, ніби рота стояла десь у мирних таборах, а не на передових позиціях, під ворожою висотою, серед цього гарячого південного степу. Політнавчання з бійцями Брянський провадив завжди сам.

– Я вестиму роту в бій, – говорив він, – і я зацікавлений більше за всіх у тому, щоб вона була вихована як слід, згуртована й дружна, щоб не підвела ні себе, ні мене.

Від того як я її виховаю, залежить не тільки те, як вона виконає свій бойовий обов'язок. Зрештою, від цього залежить і моє власне життя. Я мушу виховати її так, щоб у всяких обставинах міг цілком покластись на неї і вірити їй, як собі.

Сьогодні в роті бурхливий день. Парторг батальйону приніс, екстрений випуск листівок про подвиг Самійла Поліщука, який у бою під Яссами знищив власноручно шість ворожих танків. По телеграфу прийнято з Москви Указ уряду про присвоєння Поліщукові звання Героя Радянського Союзу. Слава про невідомого досі нікому рядового бійця стрілецької роти за кілька днів облетіла весь 2-й Український фронт.

У підрозділі Брянського на цю подію відгукнулися особливо жваво: Поліщук був земляком багатьох бійців роти. Це був не якийсь казковий, маловірогідний богатир, а близька їхньому розумінню людина, звичайний вінницький колгоспник-тракторист, що прийшов на фронт, як і багато бійців роти Брянського, з останнім поповненням. Ще недавно Поліщукові, як і їм, жінка, мабуть, приносила в запасний полк пироги й самогон у простій селянській торбі.

Командир третьої обслуги Денис Блаженко, високий кряжистий мовчун, з завжди насупленими чорними бровами, заявив раптом, що він знає Поліщука особисто, бо ще задовго до війни вчився разом з ним на курсах трактористів у Ямполі. Це ще збільшило загальне збудження.

– Який же він собою? Силач? Борець? Шибайголова?

– Звичайнісінький собі чоловік, – відповідав Блаженко, хмурячись, – такий, як би й я. Сумирний був і не забіяка.

– Справа ж не в тому, силач він там чи ні, – терпляче пояснював Брянський зміст подвигу. – Головне, що він не розгубився в рішучу хвилину. Часи танкобоязні, видно, таки справді минули. В чому тут річ? Все дуже просто, товариші: танки йдуть, а Поліщук чекає. Танки його не бачать, а він їх бачить. Вони зверху, а він у траншеї. В таких умовах людина далеко сильніша за танк! Тільки не розгубися: бий і пали!

І вже бійцям уявлялися спалені сонцем солонцюваті поля під Яссами, гарячі задушливі траншеї в повний профіль і ворожі гуркотливі танки, що сунуться на них, як сліпі, незграбні потвори. Ревуть, насуваються все ближче, пашать пекельним смородом газів… А вінницький тракторист стоїть по плечі в сухій, надійній землі і, затиснувши пляшку КС у руці, чекає, чекає… Чекає, бо не хоче, щоб ці сліпі потвори перейшли через нього і знову поповзли з пекельним гаркотом на Україну, сіючи всюди горе і смерть. Бий і пали!

Бійці думають.

– Кожен з вас теж це міг би, – каже Брянський. – Хіба ні?

– Я зміг би, – сердито буркає Блаженко, блимаючи на Брянського своїми яструбиними очима.

До самого вечора в ячейках не змовкають розмови бійців про подвиг земляка. Оце вам і Поліщук. Шість танків підбив, а сам зостався живий. Тільки, кажуть, як вернувся після бою в окоп, то… жаби злякався! Так злякався, що з окопу вискочив! Отаке буває…

Розпалені погляди бійців раз по раз зупиняються на ворожій мовчазній висоті, переносяться далі від неї – вліво, де лягли до самого моря залиті сонцем простори чужої країни, таємничі, закуті в залізобетон.

Брянський бачив, що сьогодні бійці з більшим нетерпінням, ніж будь-коли, чекали бою. його радував цей дух, як жива чудесна музика, викликана в інструменті ним же самим.

– Вже скоро, скоро загримить грім, товариші, – говорив Брянський, походжаючи по вогневій і задумливо помахуючи листівкою. – Скоро, скоро вдарять блискавиці під цим чужим небом…

– А я… зможу, – раптом каже Денис Блаженко, дивлячись на висоту, як мисливець на тигра.

Черниш лежав у траві на краю насипу, розглядаючи ледь помітні, замасковані по підгір'ю доти. Мовчазні наче покинуті людьми… Що там робиться в тих загадкових бетонованих черевах? Що роблять там гарнізони, що планують, що готують? І де та стежка на нагрітій сонцем висоті, якою йому рано чи пізно доведеться бігти, згинаючись під кулями, і де те місце, де, може… доведеться впасти!

Рейки на насипу поржавіли за літо. Давно тут не ходять поїзди, а семафор вдалині на заході стоїть весь час, день і ніч, відкритий. Черниш звертає свій погляд на нього. Хто відкрив його? І коли? І в які краї він манить?

– Товаришу гвардії молодший лейтенант! – покликали

Черниша десь знизу, з-під насипу. Обернувшись, він побачив бійця свого взводу Гая, високого, сумирного юнака. Недавно його приймали в комсомол, і Черниці не забув, як Гай розповідав, що його брата стратили окупанти, – Вас кличуть командир роти, – посміхаючись, передав Гай, задерши голову в маленькій вицвілій пілотці, що кумедно сиділа на самім його тім'ї. – Уже повернувся? – Черниш знав, що Брянський у полку на партзборах.

– Уже. Черниш скочив униз, швидко обсмикнувся.

Гай був чимось наче збентежений.

«Наступ! – було перше, що подумав Черниш, глянувши на хлопця. – Значить, наступ!»

Коли вони йшли на вогневу. Гай щораз оглядався на офіцера, мовби хотів щось сказати і не зважувався, і лише дивно все якось посміхався, мружачись при цьому так, наче збирався чхнути. Видно було, що на серці йому щось муляє.

– Страшнувато? – запитав Черниш.

– Ні, – боєць покрутив головою. – Якось тільки… Всіх ніби хочеться приголубити…

Він оглянувся, чи не сміється Черниш.

– Це вам просто… боязко, – повторив Черниш.

– Е, не кажіть, – впевнено відповів Гай. – Мені не боязко. Мені зовсім не боязко. Я, товаришу командир, відважний.

Він знову оглянувся, чи не сміється офіцер. Черниш не сміявся.

– Повірте моєму слову, я на повнім ходу стрибав з поїзда, а деякі боялись. Останній раз – аж за Варшавою. Я тоді собі ногу з'вихнув, так поляки мене возиком везли від села до села, з рук до рук передавали до самої України. Бо вони також ненавидять окупантів… Я вас, товаришу командир, хочу про одне діло просити… Так, на всякий випадок… Адреса ось…