Вони добряче попоїли, але випили мало: Боб Керроун мав стати перед майбутнім шефом з ясною головою.

— Ну, поїхали! — сказав товстунець.

По дорозі Борис ще раз спробував випитати, куди вони їдуть та на яку роботу слід сподіватися, однак Джо тільки багатозначно посміхався у відповідь.

Чи то й справді дорога була така заплутана, чи Джо петляв навмисне, але Борис зовсім утратив орієнтацію. Вони їхали вже кілька годин, а й досі перебували в межах Великого Нью-Йорка. Та ось, нарешті, драндулет зупинився біля довжелезного приземкуватого будинку з скла і металу. Коровін прочитав вивіску над входом і легенько свиснув: “Ю. С. Роботс Інкорпорейтед”! Фірма, яка захопила в свої руки всю кібернетичну промисловість Сполучених Штатів!.. Кепська справа!

Неспокій, що охопив його, мав уже зовсім іншу базу. Борис Коровін збрехав про звання інженера. Його спеціальна освіта увірвалася після закінчення третього курсу, в 1941 році. Інженером він назвався уже тут, в Америці, і ладен був називатися навіть чортом, аби заробити на шматок хліба. Голод — енергійний стимулятор: Боб Керроун таки непогано управлявся з роботою… якщо її вдавалося знайти. Але досі від нього вимагалося тільки одне: дати фірмі зиск. Промисловцям наплювати, чи має містер Керроун диплом та чи вміє розв’язувати інтегральні рівняння. А в “Роботс Інкорпорейтед” на шармака не пролізеш…

Борис уже намірився чесно зізнатися товстунцеві про своє самозванство, аж той випередив його:

— Так ось, Боб… Тебе прийме сам шеф, містер Хілл… Дуже прошу: на всі його запитання відповідай тільки правду!.. Може, буде неприємно, прикро, соромно, але благаю — не бреши навіть у дрібницях!.. І знай: якщо тебе й не візьмуть, все одно ти за кожну відповідь одержиш долар. Зрозумів?

— Цілком. З дитинства люблю щедрих сповідачів!

— Гаразд.

На них уже чекали. Мовчазний чолов’яга у вестибюлі потиснув обом руки, запросив до ліфта. На якомусь надцятому поверсі повів довжелезним коридором, зупинився перед масивними дверима:

— Прошу!

Коровін одчинив їх і нерішуче став на порозі.

Кабінет був величезний. Уздовж його лівої суцільноскляної стіни середньовічними лицарями виструнчилися людиноподібні рекламні роботи, по праву руч гарячково мерехтіли міріади кольорових вогників індикаторного табло електронно-обчислювальної машини. А просто перед ним, десь далеко-далеко, темніла постать чоловіка за столом.

— Містер Коровін? Прошу!

Посилений гучномовцями баритон був приємний, російська вимова — майже без акценту.

Відчуваючи на собі оцінюючий погляд, Борис з підкресленою чіткістю підійшов до столу, мовчки вклонився.

— Прошу, сідайте! — сказав Хілл по паузі. — Сподіваюся, вас попередили, що ви повинні відповідати тільки правду?

— Так.

Хілл посміхнувся, присунув до Коровіна мікрофон.

— Вважайте, що один долар ви вже заробили… Яких поетів ви любите?

— Пушкіна, Єсеніна, ну і… Маяковського. Хоч він, звісно…

— Коментарі — зайві. Ваші погляди і переконання мене аж ніяк не цікавлять. Тільки — правдивість відповіді… Хотіли б повернутися до Росії?

— Хотів би, але боюсь, що там мені… — Коровін провів долонею по шиї.

— Слушно!.. Три долари… Яка питома вага золота?

— Дев’ятнадцять і три.

— Так… Які дівчата вам подобаються: чорняві чи русяві?

— Красиві й незрадливі.

— Непоганий смак!.. Ваші батьки живі?

— Ні, я виховувався у тітки.

— Як ви гадаєте, хто перший висадиться на Марсі.

— Росіяни.

— П’єте багато?

— В залежності, від стану кишені.

Запитання сипалися, наче з мішка, — найнесподіваніші, а подеколи навіть безглузді, як наприклад, чи вірить містер Коровін у потойбічне життя. Часом, правда, було неприємно: Хілл допитувався і про найпотаємніше, про найінтимніше, сховане од чужого ока аж у найглибші куточки душі. І все ж Борис Коровін чесно дотримувався умови: чи візьмуть на роботу, чи ні, — а от долари, що капають один по одному, можуть врятувати йому життя. Він розумів: оці запитання — хитромудрий тест. Електронно-обчислювальна машина за спеціальною програмою проаналізує не тільки зміст кожної відповіді, а й інтонації голосу опитуваного. Машину не перехитруєш, отож лишається бути самим собою.

Цей своєрідний допит тривав майже дві години. Нарешті Хілл легенько ляснув по столу долонею:

— Досить! Ви заробили… — він зазирнув у список запитань, підкреслив нігтем якийсь рядок. — Ви заробили дев’ятсот сімдесят вісім доларів.

Доки Хілл виписував чек, Борис Коровін розгублено кліпав очима. Майже тисячу доларів! Півроку забезпеченого існування!

Мабуть, він таки справді мав вигляд пришелепуватого, бо Хілл поплескав його по плечу і сказав з посмішкою:

— Все гаразд, містер Коровін!.. Ви вільні. За тиждень вас повідомлять, чи потрібні ви нам, чи ні.

Товстунець Джо чекав під дверима.

— Ну, як?.. Ну, що?

— Дев’ятсот сімдесят вісім! — урочисто проголосив Коровін. — Хвостик — зайвий. Обрубаємо його, га?

Того вечора вони так “обрубали” “хвостик”, що Борис Коровін взагалі не затямив, що їв, що пив, і як опинився на канапі в кімнатці товстунця Джо.

Наступного ранку похмелилися, але доза була чи завелика, чи замала, бо приятелі незабаром почимчикували “промочити горло”, та ще й не до запльованого салуну, а до першокласного ресторану. Там до них одразу ж підсіли двоє гарнесеньких дівчаток у куцих спідничках і шикарних светрах, підбіг сам метрдотель… І пішло… і пішло…

У п’яному чаду, в обіймах та поцілунках збігали день за днем. Коровін часом приходив до пам’яті, гарячково хапався за катастрофічно худнучу пачку грошей, аби сховати її від самого себе, зберегти. Але розсудливості вистачало хіба на кілька хвилин, а потім він байдуже махав рукою: а, хоч раз — та навскач! Вперше за багато-багато літ він одержав ілюзію щастя, ілюзію кохання і не мав сили урвати їх, навіть знаючи, що попереду — прірва.

В нього лишилося тільки п’ятдесят доларів, коли вранці шостого дня товстунець Джо сказав:

— Годі. Тобі завтра на екзамен.

Годі — то й годі. В обважнілій голові Бориса Коровіна мляво ворухнулася думка, що обізнаність Джо дуже підозріла і що за оті “екзаменаційні долари”, мабуть, доведеться розплачуватися надто дорогою ціною. А втім, чи не все одно? Хай буде так.

Наступного ранку Бориса допитував уже не шеф, а його помічник, містер Бауле, — рудий гевал з сірими пронизливими очима.

Повторилося те самісіньке: злива найнесподіваніших запитань, короткі бездумні відповіді, а на закінчення — чек і повідомлення, що про результат екзамену буде поінформовано за тиждень.

Цього разу Борис Коровін заробив аж тисячу чотириста тридцять доларів. Тепер він був розсудливіший: на гульню заздалегідь призначив “хвостик”, а тисячу доларів негайно перетворив на матеріальні цінності — придбав майже новий “форд”, накупив білизни та одягу, щедро обдарував товстунця Джо.

Звичайно ж, “хвостик” розвіявся надзвичайно швидко: приятелі пиячили вже в найфешенебельніших ресторанах, а дівчатка, які складали їм компанію, були ще стрункіші та вродливіші. Але на той час містер Керроун зажив слави чоловіка заможного і щедрого, тому його охоче обслуговували наборг. Словом, коли Борис прочумався перед третім “екзаменом”, він дізнався, що в кишені у нього — ані цента, а винен він понад п’ятсот доларів.

— Любенький мій, заспокойся! — сказав товстунець Джо, помітивши кислий вираз його обличчя. — Незабаром ти загрібатимеш долари лопатою! Вір мені: якщо тебе викликають втретє — значить, усе гаразд.

Третій “екзамен” відрізнявся від попередніх. Це було просто дуже старанне медичне обстеження. Мовчазні люди в білих халатах вислуховували його, вистукували, знімали кардіограми та енцефалограми, зважували та обміряли, брали на аналіз кров та спинно-мозкову рідину. Після закінчення цих обтяжливих, а часом навіть неприємних процедур рудий Бауле подав Коровіну чек на дві тисячі п’ятсот доларів і сказав, що остаточну відповідь містер Керроун матиме через три дні.