Це було давним-давно, в зоряній системі А-І, на блакитній планеті Земля.

Одного чудесного для Північної півкулі весняного дня раптово замовкли радіостанції, погасли екрани гоніовізорів, вимкнулися нейтринофори. І на всю Сонячну систему пролунав екстраординарний сигнал — відповідь альянта на ім’я Пауль, особистий індекс № МКИА-235Р75. Він перепрошував Службу Життя і все людство планети за свою егоїстичну поведінку і просив надіслати по нього швидкісний стратоплан, бо добиратися з Сибіру на неквапливому дискольоті надто довго. Повторювати сигнал не довелося: вже через кілька годин альянт-донор був біля ліжка свого помираючого друга.

Я знаю: ви знизуєте плечима — навіщо отака дикунська операція, коли протягом тих же кількох годин можна було виростити навіть дві нові нирки?.. Гай-гай, це було аж на початку двадцять першого сторіччя, коли медицина тільки-тільки спиналася на ноги.

Тож віддайте належне древнім лікарям: вони так майстерно провели операцію пересадки, що вже через тиждень обидва — і донор, і реціпієнт — були повністю здорові. Мало того: хоч і недовго їм судилося жити, — всього лише по сто десять років, — вони ніколи більше не хворіли. І за все їхнє коротке життя між ними й хмарка не пробігла. Март і Пауль були справжніми альянтами: вони народилися в один день, в один день і померли.

Стривайте, але чи померли?.. Збігали віки за віками; на Другій планеті тієї Сонячної системи, Венері, армія кібернетичних всюдиходів у жорстоких боях з природою завойовувала плацдарм для земного життя. Серед тих машин весь час були дві-найдосвідченіші і наймудріші; та не машини, власне, а люди в незвичайних панцирних шатах.

Скільки разів міняли вони оті шати на новітніші, досконаліші — не злічити! Скільки разів потрапляв кожен з них у такі обставини, коли, здавалося б, виходу не знайти! Але на допомогу поспішав інший, і тоді на всю Сонячну систему лунав заклик: “Тримайся, друже!” І дружба перемагала.

Кажуть, що й досі на площі Переможців Космосу столиці Північного континенту Венери стоять, сплівши руки, два металевих велетні, на ім’я Пауль і Март. Кажуть, що не загинули вони під час останнього катаклізму, а просто втомилися за сотні й сотні літ невтомної праці, отож і спочивають, доброзичливо поглядаючи на оновлену планету. Кажуть, що вони чекають створення першої фотонної ракети, щоб вирушити разом у далекі зоряні світи і пронести свою дружбу крізь безодню простору й часу.

Можливо, й так. Легенда лишається легендою.

З пісні слова не викинеш: хоч Валентина Гармаш була справді однією з найвидатніших жінок XXI сторіччя, звання першої в світі Героїні Космосу вона дістала тільки тому, що трапилася помилка. Стверджую це з повною відповідальністю, бо переказую її власні слова. Як перший біограф моєї славетної сучасниці, я вивчив життя Валентини Гармаш від народження до смерті, написав про неї кілька книг. Проте майже всі вони починалися зі старту “Прометея”. Мені здавалося, що я не маю права згадувати про ту помилку, та й пригоди Першої марсіанської експедиції були настільки цікаві самі по собі, що для опису другорядних деталей не лишалося місця. А найголовніше — тоді ще була жива суперниця Валентини Гармаш, славетна балерина, яку я не називатиму на ім’я.

Аж тепер, коли минуле подаленіло, а героїв тієї епохи ми можемо бачити лише на екранах гоніовізорів, я можу розповісти про Валентину Гармаш усю правду. А щоб у мою розповідь не вкралися неточності, — адже людська пам’ять недосконала, — я просто перекажу вам сценарій, написаний мною піввіку тому; сценарій, який так і не було використано.

Отож уявіть: ще на екрані один по одному проходять титри стереофільму “Будь мужчиною, Валю!”, а за кадром уже лунає багатоголосе “уа!” немовлят.

Перше, що ми бачимо, — за прозорою ситаловою стінкою боксу абсолютної стерильності неквапно рухається конвейєр біологічних колисок з щойно народженими мешканцями Землі. Кожна колиска просувається крізь химерні, дуже складні апарати та пристрої. В них немовлята соляризуються, поляризуються, вакцинуються, зазнають бактерицидних, біостимуляційних, нейротропних та всіх інших процедур, — одне слово, одержують отой первинний профілактичний комплекс, який і дасть їм змогу жити по сто п’ятдесят, а то й двісті років, не хворіючи.

Це — світ асептики й автоматики: над біологічними колисками священнодіють машини. А чергова медична сестра, у м’якому пластичному скафандрі герметичного типу, стоїть як монумент, обводячи пильним поглядом підпорядковані їй пристрої. Лише на початку цього своєрідного конвейєра видніються постаті лікарів у звичайних халатах салатового кольору.

По цей бік ситалової перегородки — апаратна клініки. Всю її стіну займає електроннообчислювальна машина Служби Життя— та, що в перші ж секунди існування немовляти повинна зробити сотні аналізів, аби визначити фізіологічні, біохімічні та психоневрологічні індекси, відповідно до яких дитину годуватимуть, лікуватимуть, виховуватимуть і навчатимуть. Ми бачимо найрізноманітніші шкали з написами: “вага новонародженого”, “група крові”, “генетичний код” тощо; численні екрани осцилографів з вихилястими змійками альфа-бета-гама-дельта і всіх інших біоритмів мозку. По більшості індикаторів та пристроїв ми неуважно перебігаємо поглядом, бо все одно не знаємо, що то воно за “конвергенція РНК”, “матриця Робертсона”, “синдром Лапіна”, “гомеостаз” і таке інше. Ми помічаємо тільки те, що ці стрілки, індикатори та екрани живуть складним, хаотичним життям, ні на мить не лишаючись у спокої. Аж острах проймає: як можна розібратися в такому хаосі інформації?! Фахівець, звичайно, розібрався б. Проте в цьому немає потреби: всі процеси дослідження виконує машина за заздалегідь складеною чіткою програмою. Людині тут нічого робити.

МАЙЖЕ нічого!.. Ось чому дівчина-оператор біля пульта електроннообчислювальної злагоди зовсім не дивиться на прилади. До неї підсіла якась зграбна молодичка, нашіптує їй на вухо щось цікаве й смішне.

На табло годинника-календаря вгорі машини світиться червоним сяйвом: “2. 02. 2020 р. 02 г. 01 хв.”. А коли остання цифра змінилася двійкою, з гучномовця в апаратній пролунало “уа!” немовляти, а потім — чоловічий голос:

— Апаратна!

— Готово! — машинально відповіла дівчина, натискаючи на одну із кнопок.

Ми бачимо: почав працювати друкарський пристрій машини. На стандартному бланку “Історія здоров’я № МКАБ-003П4І” у графі “Місце народження” вже надруковано: “планета Земля”. У графі “Дата народження” швидко друкується: “02.02 (міжнар.) 02. 02. 2020 p.”.

— Апаратна! — лунає чоловічий голос. — Зафіксуйте: дівчинка!

Під табличкою “Стать новонародженого” в центрі пульта управління — дві кнопки: ліворуч рожева — “дівчинка”, праворуч голуба — “хлопчик”.

— Готово! — палець дівчини-оператора тягнеться до РОЖЕВОЇ кнопки. Але в цю мить подруга шепнула їй на вухо щось таке кумедне, що та, не витримавши, сплеснула в долоні і зареготала. Потім похопилася, швидко натисла на кнопку… але на БЛАКИТНУ!

В ту ж мить на бланку “історії здоров’я” в графі “стать” байдужий автомат поставив “чол.”, а поруч, на стандартній пластмасовій перфокартці “Свідоцтва життя”, пробито відповідний отвір.

На екранах осцилографів пульсують кривулясті лінії; з вихідних пристроїв у лоток аналізатора сипляться бланки аналізів. А ще через хвилину чи дві в нішу дистрибутора падає грубенька папка у пластиковій обкладинці: “Історія здоров’я № МКАБ-003П41”.

— Апаратна! — лунає з гучномовця жіночий голос. — Контроль!

На екрані пульта виникає зображення великої руки в пластикатовій рукавичці. Рука тримає крихітне рученятко немовляти з надітим на нього велетенським, як видається, браслет-інформатором.

Ось він, цей браслет, крупним планом. Це — щось схоже на годинник, тільки без стрілок. Вгорі циферблата, по дузі — “02. 02 — 02. 02. 2020 p.”, внизу — “МКАБ-003П41”. В центрі — “планета Земля” і пульсуючий в такт з биттям серця дитини вогник “індикатора життя”. Та ще виблискують фантоми радіохронометра.