От і вирішуй, капітане Карабут, чи маєш ти право на подальше зволікання.
Він зненацька озирнувся. Стальні двері бункера замкнено, звичайною гранатою їх не візьмеш, доведеться закладати фугас. Отже, ще буде час висадити міст у ПЕРЕДОСТАННЮ мить. А зараз — спробуйте-но поткніться!
Сергій стріляв наосліп, майже безперервно, перебігаючи від однієї амбразури бункера до другої. Це тривало нескінченно довго; здавалося, ніби він нічого іншого в житті й не робив од самого народження; оці стереотипні рухи стали для нього єдиною метою існування, і в затьмареній свідомості гарячково пульсували тільки два слова: “Не спи!.. Не спи!.. Не спи!..”
Та ось у похмуру ущелину вдерлися промені сонця. Швидко розвіювався туман. А до одноманітного буркотіння гірської річки приєднався якийсь незнайомий далекий гуркіт. Він наростав з кожною секундою.
“Танки! — тьохнуло Сергієве серце. — Все пропало!”
Тримаючи палець на кнопці, він з підвищеною обережністю поглядав крізь амбразуру на відрізок дороги перед мостом. Ось зараз… зараз… Од гуркоту, стократ посиленого відлунням, аж вуха закладає… Ще кілька секунд, і… Тільки що це? Чому раптом з усіх кущів сипонули гітлерівці? Чому дременули геть?..
Сергій зиркнув на міст. Так, по ньому мчали танки. Але НАШІ танки, радянські Т-34! Він рискував недаремно!
Тільки й прошепотів: “Наші!” — впав як підкошений і вмить заснув.
…Прокинувся раптово. Занепокоєно поглянув на годинник. Скривився: цього ще бракувало — заснув серед білого дня, за робочим столом!.. А втім, шановний академіку, не забувайте, що вам уже не тридцять, а п’ятдесят. З хвостиком! І що ночами слід не працювати, а спати!
Він потер долонею чоло — голова все ще була важка — і подумав: дивний сон приснився!.. Мабуть, з далекого дитинства сплив у пам’яті якийсь кінофільм. Так, так, пригадується — демонстрували колись бойовик “Право на риск”. Гм, сумнівне право!.. А що, якби отому героєві, що в нього перевтілився академік Сергій Карабут, довелося розв’язувати питання надзвичайно важливе, питання державної ваги? Таке, як, скажімо, зараз!
Сергій заплющив очі, знову відкинувся на спинку крісла. Йому вже не треба було зазирати в папери, — всі вади й переваги обох проектів він знав до найменших подробиць, так самісінько, як і всі аргументи та контрдокази керівників груп. На вчорашньому засіданні, яке тривало до глупої ночі, було детально розглянуто науково-технічні питання, проаналізовано фінансові та промислові дані, зважено, чи можна виконати завдання в зазначений термін. Власне, вже вчора можна було вирішити, який проект треба схвалити. Та все ж Сергій переніс заключне засідання на сьогодні. І не тому, що думки розійшлися. Він, як Голова Державного Комітету, мав право прийняти остаточне рішення, навіть підтримуючи меншість. Але в тому-то й справа, що він як державний діяч і вчений МУСИВ підтримати той проект, проти якого внутрішньо гостро протестував ЯК ЗВИЧАЙНА ЛЮДИНА.
“Право на риск”… — йому знову пригадався той чудернацький сон. О, коли б ішлося про самого себе, то, звичайно, він обома руками голосував би за проект академіка Данилейка. Не подивився б на свої п’ятдесят з хвостиком і на те, що шанс повернутися на Землю — надто мізерний. Ступити НА ПОВЕРХНЮ МІСЯЦЯ! — та заради цього можна тисячу разів ризикувати життям…
“Але — своїм власним!” — перебив він сам себе іронічно.
Так, знайдеться безліч добровольців, яких не злякає примара смерті. Загине перший — на його місце зголосяться ще десять. Загине другий — зголосяться ще сто. Хоробрих риск не лякає.
Коли б не було іншого виходу, довелося б рискувати несамохіть: людство МУСИТЬ вийти в космос! Та в тім-то й річ, що є проект академіка Царьова — набагато надійніший і перспективніший: першим дослідником Місяця має стати керована з Землі АВТОМАТИЧНА СТАНЦІЯ.
Проект академіка Данилейка ефектніший за наслідками. Ніяка кібернетична машина не замінить людини з її гострою спостережливістю, кмітливістю, здатністю пристосуватися до обставин. Але людина повинна дихати й їсти, і саме через це її перебування на Місяці буде обмежене двома-трьома днями, а чи багато можна зробити за цей час?.. “Луноход” академіка Царьова— споруда надзвичайно складна, важка, незграбна. Зате вона їсти-пити не просить, не боїться ні холоду, ні космічної порожнечі, працюватиме на поверхні Місяця сотні й тисячі годин, невтомно й ретельно виконуючи доручені їй завдання. Вийде з ладу перший “Луноход” — можна послати другий, третій, четвертий… І так доти, поки Місяць вивчать настільки, що можна буде — і потрібно! — послати туди людину.
Так, проект академіка Царьова — перспективніший. Важливіший. Йдеться не тільки про Місяць. На Венеру, де температура сягає п’ятисот градусів, а тиск — кількохсот атмосфер, навряд чи ступить людська нога. Її вивчатимуть тільки автомати. А крижане шаленство аміачної атмосфери Юпітера? Там навіть машина довго не витримає. А розжарений, залитий смертоносною сонячною радіацією Меркурій? Ніякий скафандр не захистить космонавта, який спуститься на його поверхню.
Отже, треба голосувати за проект академіка Царьова. За “Луноход”.
Такий висновок був цілком логічний, по-державному мудрий, але проти нього поставало все єство. Буквально вчора, як грім з ясного неба, на весь світ розійшлося повідомлення про те, що Радянський Союз запустив перший штучний супутник. І ось уже сфотографовано протилежний бік Місяця, якого не бачив ніколи ніхто з людей. І цілком реальною стає можливість ВПЕРШЕ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА торкнутися іншого космічного тіла!.. То невже віддати цю честь бездушній машині?!
Міркуй, академіку Карабут! Зважуй, доки не пізно. Тобі дано велике право, від твого слова залежить усе.
Міркуй: не всі люди на Землі розуміють першорядність НАУКОВОЇ мети космічних досліджень. Для багатьох найголовнішим стане питання про те, хто ПЕРШИЙ ступить на поверхню Місяця. Згадай, як сотні й сотні сміливих гинули в ім’я сумнівної честі зватися завойовником Полюса чи Джомолунгми. Хай оті експедиції не давали людству ніякої користі, але саме від тих часів лишилося бундючне переконання, що територія вважається освоєною тільки в тому разі, коли на неї СТУПИТЬ НОГА ЛЮДИНИ!
Академік поглянув на годинник, сумно зітхнув. Скніло серце, лютився на самого себе. Але рішення вже було прийнято: на Місяці першим висадиться не людина, а “Луноход”.
…Командир зорельота “Мрія” космонавт першого класу Сергій Карабут відчув, як на мить потьмарилася свідомість. Знову оті безглузді спогади про “право на риск”! Смішно: пригадалися події чи не столітньої давності. Та хто ж тепер вагався б, яке рішення прийняти?! Кібернетичні машини скрізь і завжди прокладають шлях; тільки вони забезпечують той плацдарм, з якого починає свій наступ ЛЮДИНА.
Та в тім-то й справа, що у перший незвіданий рейс до зірок машина вирушити не здатна. Найпильніший аналіз показав: з таким неймовірно складним завданням може впоратися лише колектив досвідчених фахівців. На шляху до Невідомого буде стільки незвичайного і незнаного, що тільки гострий розум людини може проаналізувати явища, оцінити їх відповідним чином і зробити потрібний висновок.
Він, командир “Мрії”, щойно дійшов саме такого висновку. Висновок страшний: слід повертатися на Землю. Повертатися тоді, коли вже подолано половину відстані до Альфи Центавра, а попереду — чистий-чистісінький шлях пустельним міжзоряним простором!
“Мріє”, “Мріє”, як же тобі не поталанило! Ти була справді першим втіленням одвічної мрії людей про мандри до чужих, незнаних Сонць. Щоб тебе створити, було витрачено астрономічну кількість коштів, енергії, сировини. Як другорядні, менш важливі, відкладалися на майбутнє надзвичайно потрібні проекти, консервувалися величні будови, припинялися найтерміновіші дослідження. Тебе конструювали і будували тисячі найвидатніших учених та інженерів усієї планети; твою кожну деталь, кожен парсек твоєї майбутньої траєкторії тисячократно перевірили найдосконаліші електроннообчислювальні машини. Здавалося б, усе передбачено. Але хто міг знати, що існує отой проклятущий “ро-ефект”; що при досягненні запрограмованої швидкості сто п’ятдесят тисяч кілометрів на секунду анігілятор “Мрії” почне зуживати на десять процентів більше пального, аніж обчислено? Майже півроку тривало гарячкове дослідження, доки вдалося зробити приголомшуюче відкриття: саме при такій критичній швидкості потік нейтронів з ядра нашої Галактики починає втручатися в процес анігіляції, загальмовуючи його; ще три місяці потрібно було, щоб обчислити і ціною неймовірних зусиль спорудити сякий-такий антинейтронний захист анігілятора. А за цей час було витрачено весь резерв пального. Найточніші розрахунки показали: його ледь-ледь вистачить до Альфи Центавра і назад.
