Півдня ми просиділи, втупивши погляд в ілюмінатор термостата, надуті, немов сичі. Признаюся щиро: я був роздратований вкрай, отож кінець кінцем і заходився підшпигувати Мезона каверзними запитаннями. Мовляв, навіщо отим “меркуріанським птахам” крила, якщо там немає повітря?

Чому з такого “яйця” має вилупитися “птах”, а не “меркуріанський крокодил”, скажімо? Чому, на його думку, “тварини” на Меркурії існують, а “рослини” — ні?

В нього на все була готова відповідь. У “меркуріанських птахів” оті трикутні площини — зовсім не крила, а фотоелементи, які перехоплюють енергію Сонця; літати “птахи” можуть за реактивним принципом, як наші звичайні йонольоти; “крокодили” на Меркурії абсолютно тотожні з “птахами”, бо мусять мати однакові “крила”; “меркуріанські тварини” якраз і є в нашому розумінні “рослинами”, бо живуть за рахунок безпосереднього використання променевої енергії Сонця.

Звичайно ж, ніяких Америк він не відкривав, точнісінько так міг би відповісти йому і я. Але побачили б ви, з яким пихатим виглядом він проголошував оці прописні істини! Ну просто тобі професор, який рече перед першокурсниками!

Право на риск - doc2fb_image_03000009.png

— Ну, гаразд, — сказав я спокійно, уриваючи потік його красномовства. — Ти торочиш тільки про енергетику. Але ж для земних рослин потрібні не лише сонячні промені, а й “будівельні матеріали”, — вуглекислий газ, вода, мінеральні солі. Скажімо, “вилупиться” твоя “пташка”. Що вона їстиме?!

Ой, краще б я не промовляв цієї фрази! Почувши її, Мезон аж підскочив. Він довго дивився на мене, ніби вперше побачив, а потім сказав:

— А ти знаєш, Еліпсоїде, часом навіть у тебе з’являються проблиски розуму! Хвалю!

Ви чуєте?! Незмінний трієчник Мезон поблажливо похвалив мене, відмінника, в якого не було жодної оцінки меншої за “5”! Проте не встиг я відкрити рота, щоб відповісти гостро і влучно, як Мезона раптом наче вітром здуло. Він повернувся хвилин через десять і почав вивантажувати з кишень склянки з реактивами.

— Молодець, Еліпсоїде, — мимрив він так, наче мене тут зовсім не було. — Правильно запропонував: “пташеняткові” потрібна їжа. Чистий кремній?.. Годиться. Ну, і германій, звісно. Для фотоелементів… І кристалічна сірка, звичайно, — адже для поверхні Меркурія характерні сульфідні сполуки… Для смаку додамо трошки рідкоземельних металів… А от вуглецю — побільше: саме він зміцнює кремнійорганічні ланцюжки…

Аж тепер я збагнув: Мезон вирішив висипати всю оту суміш у розжарений термостат!.. Хто міг би поручитися, що не трапиться вибуху? А головне, де гарантія, що при цьому не зруйнується рідкісний експонат, взятий нами з Музею астронавтики?!

Я благав його не робити дурної спроби, доводив, що це небезпечно, що це злочин перед наукою, але добився тільки того, що він силоміць посадив мене на стілець перед термостатом і наказав пильно стежити за отим “яйцем”.

Доки насоси висмоктували повітря із шлюзової камери, я ще кілька разів намагався вплинути на гром. Книша Д. М., проте він мені навіть не відповідав. А точно о 17.35 натиснув кнопку і хрипко вигукнув:

— Пильнуй!

Я встиг помітити тільки те, що в чашу термостата щось посипалося, а потім у ній спалахнуло полум’я, заклубочився дим, який безперервно змінював колір і вирував, немов підхоплений смерчем. А коли той дим поступово почав розвіюватися, я зойкнув: на ближчому до нас кінці “яйця” з’явилося кілька тріщин. Більше того: тріщини поглиблювалися, перетворювалися на розколини, а звідти виповзало щось схоже на шматки пожмаканого блакитного оксамиту. Потім “шкаралупа” почала обсипатися зусібіч, і на поверхні розплавленого олова, тепер уже засміченій домішками, почало вимальовуватися щось схоже на живу істоту. Живу?.. А як же інакше сказати, коли оте “щось” сіпалося й коливалося, поступово набуваючи форми вузькогорлого глечика з припасованими до нього пожмаканими “крилами”.

— Дивись! Дивись! — репетував Мезон так, ніби я сидів не поруч нього, а принаймні у протилежному кінці лабораторії. — Воно — їсть!

Справді, “воно”, — отой блакитний “глечик з крилами”, без щонайменшого натяку на очі, вуха та лапи, — видовжило свою “шию”, схилило її вниз, щось усмоктало в себе, — видно було, як по “горлу” прокотився клубочок у “черево”. І одразу ж “крила” почали розпростовуватися, набувати трикутної форми. Їм уже не вистачало місця в термостаті; вони загиналися донизу, і це, мабуть, дратувало того “птаха”, чи як там його назвати, бо все його “тіло” почало гарячково смикатися. Наче відчувши спрагу, “птах” ще раз схилив свою безголову “шию” і почав пожадливо ковтати розплавлене олово. Його “тулуб” наповнювався, гладшав, і це ніби додавало “птахові” сили. Він борсався щодуху; здавалося, ось-ось змахне “крилами” і полетить…

І раптом сталося несподіване: луснула “шкіра” на його “череві”, полилося звідти рідке олово, засмічене барвистими шматочками якоїсь речовини, а сам “птах” почав опадати й морщитись, як надувна гумова кулька, з якої виходить повітря. В останньому пароксизмі заметлялися “крила” та й упали, розпливлися сірою плівкою. Розплився й “глечик”. І все це відбулося так швидко, що ми навіть не встигли ввімкнути кіноапарат.

Мені відібрало мову. Я ладен був битися головою об стіну або гамселити кулаками Мезона, — адже здійснено неймовірний злочин! Хто засвідчить, що вдасться бодай у далекому майбутньому знайти ще хоч одне таке “яйце”? І що я скажу батькові, який повністю відповідає за кожен експонат музею?! Майже з ненавистю я подивився на Мезона. А той сидів, обхопивши голову руками, і шепотів:

— Дурень!.. Який несосвітенний дурень!

— Сам дурень! — цілком справедливо гримнув на нього я. — Коли б ти не…

— Ет, замовкни! — махнув він рукою байдуже. — Ти був, є і будеш носієм залізобетонного розуму! Дурень — я, бо це ж мені слід було зважити, що на Меркурії сила тяжіння в кілька разів менша, аніж на Землі! Бідолашне пташенятко було просто розчавлене власною вагою. Зрозумів, телепню?.. Воно загинуло, і вбив його я. Все. Вимикай термостат!

Чи ви бачили? “Все! Вимикай!” Добре, хоч визнав, що саме він був організатором злочину! Але я теж не знімаю з себе відповідальності, ні. Ми обидва винні і обидва відповідатимемо.

Яка ганьба! Яка ганьба!

Це сталося вчора. Сьогодні, 30 серпня, я написав оцю сповідь, в якій не приховав нічого.

Завтра я віддам її батькові. Або ні, надішлю просто на адресу Президії Академії наук СРСР, бо професор Ляпсус І. М. ні в чому не винен.

А ще я перед тим дам прочитати написане гром. Книшу Д. М., щоб не почути від нього закидів про нечесні методи.

Того ж таки 30.08.82 p., 21.30. Щойно від мене пішов гром. Книш Д. М. Ви тільки уявіть: прочитавши мою щиру сповідь, він довго сидів мовчки, дивлячись на мене зненависними очима, а потім процідив крізь зуби: “Яка ж ти гнида, Борисе!” Я стримано порадив йому добирати вирази, але він зловтішно повторив: “Яка ти страшна гнида! Втім, я догадувався, що так і буде, тому заздалегідь написав заяву. Читай та дякуй мені, що пику тобі не набив. Гидко!”

Ні, ви розумієте, який нахаба?! Сам винен, та ще й ображає мене найостаннішими словами?!

А заяву його я переписую про всяк випадок, щоб лишилася копія.

“До директора Київського музею астронавтики

учня 5-Ж кл. 228 с. ш.

Дмитра Книша

Заява

Цим ставлю Вас до відома, що 29 травня цього року під час відвідин Меркуріанського залу Вашого музею я, не питаючи дозволу, взяв експонат № М — 2437/бц-1981 (еліпсоїдальне тіло вагою більше 4 кілограмів) і під час експериментів розплавив його у вакуум-термостаті. Злочин я вчинив сам-один і готовий дістати за це покарання.

30 серпня 1982 р.

(Підпис)”

Ну, то які коментарі ще потрібні?!

12.09.82. Од батька мені перепало добряче, але Мезонові — гірше. Його виключили з піонерів!

Мама збирається написати заяву до Спілки письменників, щоб вплинули на Мезонового батька. Я не раджу цього — Мезонів батько тут ні до чого.