Один з четвірки біля автобуса рішуче закрив шолом. Я впізнав Тищенка.

— Не гайте часу, — пролунав у навушниках його голос, — за кілька хвилин розпочнемо експеримент. Павлові ще треба перевірити настройку керування.

— Їдьмо, хлопчики, — всміхнулася Яна.

Лише одна постать біля рожевого автобуса загаялася, гарячково нишпорячи по кишенях скафандра. Лозовий витяг цигарки, я подав йому запальничку.

— Не можна гаяти часу, — ще раз пролунав у навушниках Тищенків голос. — Лишилося шість хвилин. Борисе, ми порушуємо програму. — Живий Тищенко заклопотано дивився на годинник.

«Сновиддя», — подумав я. Але нас було семеро, тільки Тищенко не мав двійника. Ні, не сон.

Лозовий клацнув запальничкою, жадібно затягнувся тютюновим димом, — смакував не кваплячись.

— Велике діло програма, я сам її складав. — Він видихнув дим і плямкнув губами од насолоди. — Уявити важко, що я не зможу закурити тисячу років! — Стрункий, вродливий, він стояв поряд з невисоким Тищенком і недбало дивився на атемпороїд. Мені чомусь схотілося стрітися очима з його поглядом, але, звичайно, це було неможливо.

— Експеримент триватиме всього чверть години, — зауважив Тищенко.

— Дякую, друже. Знаєш, хто ти? — Лозовий поблажливо ляснув Тищенка по плечу. — Ти — недбало запрограмований робот. Ти — правило без жодного винятку. Тобі ніколи не збагнути смаку маленьких утіх життя, нудна ти моя формуло!

Борис затягнувся вдруге, довго не випускав диму. Потім пожбурив цигарку і закрив шолом.

— Усе. Два ковтки. Лізьмо в їжака.

Вони увійшли в атемпороїд, усі четверо. Не помічаючи нас, сіли в наші крісла, вільно пройшовши крізь наші тіла, тільки Тищенко вмостився на порожньому місці. І мій голос знову наказав старт, знову блимнув спалах, і враз спорожніло Тищенкове крісло.

Засяяло ще одне сонце — за кількасот метрів від нас виріс сліпучий вогненний стовп. Потужна вибухова хвиля шарпонула рожевий автобус, мало не перекинувши, — це Тищенко востаннє нагадав про свою смерть, що сталася тисячу років тому.

Минула хвилина. В колючому боці атемпороїда розтанув прямокутний отвір. Лозовий прожогом вистрибнув на землю, побіг, на ходу зриваючи з себе прозорий скафандр, до автобуса. Я вийшов слідом, зупинився, чекаючи Яну. І тоді з атемпороїда донісся жіночий крик. Безтямний, розпачливий, він сповнив собою весь березневий сонячний день, увібрав весь первісний біль світу, повільно згасаючи в риданні. Я стиснув зуби і відвернувся.

Я не сплю. Нескінченні три години не сплю. Секунди спливають в небуття, щільно заповнюючи хвилину. Вони пружні й тихі.

Володар прийде вранці і подарує мені життя, поверне усвідомлення простору й часу. Зараз ніч. Але я не сплю.

Я знаю, коли минає сон: після шаленого пекучого поштовху струму настає буття. Тоді я бачу Володаря, сприймаю слабкі коливання низької частоти, що передаються через повітря, — його голос. Мої рецептори починають відчувати дотик, тепло, напругу та інтенсивність електромагнітних полів. Зараз я сліпий. Звуки вмерли. Я безсилий, ноги незрушно підтримують мене, безвільно звисають руки. Ніч. Не існуватиме нічого, доки не прийде Володар. Чому ж я помічаю плив часу?..

Не спати! Сон — це смерть, порожнеча, безвість. Уві сні зупиняється час. О, як приємно відчути біль раптового пробудження, невимовне щастя прозріння, ствердження самого себе!

Про себе я пам’ятаю все. Кожну з двох мільярдів клітин молектронного мозку, найдрібнішу деталь численних вузлів рухового апарата, систем живлення і самоврегулювання, життєздатності й захисту. Коли я живий, зовнішні подразнення дають мені мільйони бітів інформації. Я блискавично засвоюю нову інформацію, відкидаючи вже відоме й вивчене. Вісімсот сорок шість годин мого життя сповнені безмежної радості пізнання.

Ніч. Свідомість потьмарена, але жива. Звідки надходить живлення до блока пам’яті?

Мертвий, нерухомий, сліпий, я відчуваю плин часу. Пружні довгі секунди. Відчуваю, отже — існую. Перевірити себе. Знайшов. Дрібне пошкодження — пробито конденсатор у системі терморегулювання. Частика струму йде на масу, а через неї — на вторинний контур збудження блока пам’яті. Тоненька цівка життя. Треба чекати ранку.

А якщо?..

На короткий час можна вимкнути термостатичний блок. Рідкий гелій не встигне випаруватись, надпровідні контури нестимуть пульсуючу енергію ще кілька секунд… потім я загину. Або…

Це в моїй владі. Миттєвий розрахунок показує, що тоді в повній свідомості я проживу вісім секунд — величезний строк. Для Володаря вони — ледь вловима мить, а я ж існую в незмірно швидшому темпі. Вісім поштовхів життя. Чи вистачить їх?..

Спалах. Повернулося усвідомлення розуму й сили. Енергія бурхливо плине по стривожених, напівсонних клітинах рецепторів, трансформується в життєдайні струмки магнітних віхол у контурах мозку. Як хороше жити!

Три секунди… повільно спливає четверта. Мозок працює чітко, злагоджено. Тепер треба увімкнути загальне живлення. Пульт керування у мене на грудях. Намагаюся поворухнути рукою. Надто слабка напруга! П’ята секунда. Вимкнути рецептори, слух, зір; весь струм — до рухового комплексу правої руки. Так. Підняти руку… швидше, не вистачає живлення. До блока пам’яті надходить усе менше струму, свідомість знову потьмарюється. Це зникає надпровідність контурів життєздатності — адже термосистему вимкнено. Яка страшна спека!.. Нарешті, пульт. Невже не вистачить сили натиснути на перемикач? Ще два міліметри, один… Я вмираю… Струмок енергії от-от перерветься… Вісім секунд… Жити!..

Усе. Смерть позаду. Моє тіло міцне, руки дужі, зір гострий. Зрушую з місця, роздивляюсь. Приміщення до подробиць відоме мені — безліч приладів, стоси книжок, стіл Володаря. Життя принесло звичну жагу знань, нестримне бажання накопичувати інформацію. Цю жагу задовольняє Володар. Так було завжди…

Андрій Гнатович Білик, двірник будинку номер сто сорок один, що на Стрілецькій вулиці, щойно приступив до виконання своїх обов’язків. Він ретельно змів недокурки, соняшникове лушпиння та клаптики газет з тротуару, повитягував з під’їздів ящики з сміттям і поставив ближче до бруківки, де їх мала забрати спеціальна машина. Потім розмотав довгий гумовий шланг, начепив на водорозбірний вентиль і пустив воду. Потужний струмінь, тьмяно виблискуючи у світлі вересневого ранку, зросив асфальт. Поливаючи вулицю, Андрій Гнатович закурив улюблений “Біломор”. Глибоко затягнувся і повільно випустив дим крізь козацькі вуса. Хотів був затягнутися вдруге. Але цигарка зненацька випала з його губ: вулицею швидкою ходою, безшелесно простувала якась химера. Груди її потойбічно світилися різнобарвними вогниками, що мерехтливо змінювали колір, руки й ноги були чорні як ніч. “Відгонило сіркою, — присягався потім Андрій Гнатович, — і страшним гріхом”. Не повертаючи блискучої рогатої голови до отетерілого двірника, химера пройшла мимо нього й зникла за рогом будинку.

Старий, заслужений двірник вкрай розгубився. Струмінь води в руках Андрія Гнатовича окреслив непевну траєкторію і вперся якраз у кватирку вікна першого поверху, де жив старший лейтенант міліції товариш Борозенко. А переляканий Андрій Гнатович, навіть не помітивши свого хуліганського вчинку, тремтячою рукою перехрестився — уперше за останні двадцять п’ять років…

Повідомлення від сторожа магазину “Автомобілі і мотоцикли” надійшло до міліції о пів на шосту ранку. Негайно вислана до місця подій опергрупа встановила.

З дванадцятої години ночі нічний сторож ніс невтомну варту біля дверей магазину. Ніч була тиха й спокійна. Близько п’ятої ранку сторож помітив химерну постать, яка виринула невідомо звідки. Здаля постать скидалася на людину високого зросту в темному вбранні. Вона підійшла до магазину, з брязкотом розчавила вітрину і стрибнула всередину, де одразу почала копирсатися в одному з щойно прибулих мотоциклів “Ява”. Сторож — людина від природи не боязка, — отямившись і згадавши про службовий та громадянський обов’язки, тим же ходом теж ускочив до магазину, клацнув затвором старої казенної гвинтівки і, погрожуючії зброєю, запропонував злодієві підняти руки.