Мені подобався цей чоловік, котрий так полюбляв смачні наїдки. Хоч і такі сумнівні.

(13 червня). Від позавчора «Емма» у Палермо. Через те, що повсюдно сновигають червоні сорочки, місто схоже на макове поле. Проте, хоч більшість ґарібальдійців одягнена як годиться, та дехто, одягнувшись у цивільне, носить лише капелюха з пір'їною. Через те, що наразі такого червоного сукна небагато, сорочки такого кольору коштують цілісінький статок, тож розжитися ними можуть здебільшого діти тутешніх шляхтичів, які, на відміну від добровольців з Генуї, приєдналися до лав ґарібальдійців лише після перших, найкривавіших боїв.

Кавалер Б'янко виділив мені досить коштів для того, щоб протриматися, тож, аби не здаватися місцевому люду новоприбулим щиглем, я негайно придбав собі достатньо поношене вбрання, сорочку, яка від частого прання вже перетворювалась на рожеву, та штани, котрі вже мали дуже кепський вигляд. Утім, однісінька сорочка коштувала мені аж п'ятнадцять франків, тоді як у Турині за ці ж таки гроші я міг купити чотири.

У цьому місті все коштує захмарно дорого: яйце — чотири сольдо, фунт хліба — шість сольдо, а фунт м'яса — тридцять. Не знаю, чи це так через те, що це бідний острів і його мешканці жадібно винищують його мізерні багатства, чи то палермці вирішили, що ґарібальдійці — це для них манна небесна, тож, як годиться, їх оббирають.

Зустріч двох величних особистостей у Палаццо дель Сенате (як казав захоплено Дюма: «Наче у Паризькій ратуші у 1830-му!») була надзвичайно театральною. Не знаю вже, хто з цієї парочки був більшим блазнем.

— Любий Дюма, мені так вас бракувало! — горланив головнокомандувач, а потім заперечив Дюма, що саме сипав вітаннями: — Не мене, не мене вітайте, он їх — вони справжні титани! — А потім кинув своїм: — Проведіть пана Дюма у найкращі палацові апартаменти. Для чоловіка, який приніс мені звістку про те, що прибудуть ще дві з половиною тисячі людей, десять тисяч гвинтівок, ще й два пароплави, будь-чого буде замало!

Я спостерігав за цією видатною особистістю з недовірою, з котрою, після смерті батька, ставився до всіх героїв. Дюма описав його як Аполлона, а мені він видався невисоким на зріст, зовсім не білявим, а білобровим, мав криві, наче дуги, ноги й, судячи з ходи, хворів на артрит. Я бачив, як двоє його людей допомагали йому сісти верхи.

Надвечір під королівським палацом, горланячи: «Слава Дюма! Слава Італії!», зібрався натовп. Письменник надзвичайно з того тішився, але мені здається, що, знаючи марнославність свого друга й маючи потребу у гвинтівках, які той пообіцяв, усе це організував сам Ґарібальді. Загубившись у юрбі, я спробував почути, про що вони щебечуть на своєму абсолютно незбагненному діалекті, наче якісь африканці. Та один діалог я все-таки розібрав. Якийсь чоловік питав іншого, хто цей Дюма, якому горланять «Слава!», а той відповів, що то черкеський князь, що купається у золоті й приїхав, аби віддати ці гроші Ґарібальді.

Дюма познайомив мене з кількома генералами, але коли я побачив хижий погляд одного з ґарібальдійських лейтенантів, жахливого Ніно Біксіо[129], мене немов громом побило, тож я навіть відступився. Я мусив знайти якийсь готель, куди б я міг приходити і виходити ніким не помічений.

Тепер для сицилійців я — ґарібальдієць, а в очах керівництва експедиції — вільний репортер.

Я знову перестрів Ніно Біксіо, коли він верхи в'їжджав у місто. Якщо вірити чуткам, насправді саме він очолює експедицію. Ґарібальді відволікається, завжди думає про завтрашній день, і хоч чудово атакує і здатен потягти за собою тих, хто пасе задніх, саме Біксіо думає про теперішнє й шикує лави. Коли він проминав мене, я почув, як один ґарібальдієць мовив до свого товариша: «Диви, який погляд — де хочеш уразить. Сам вид ріже, наче шаблюкою. Біксіо! Тільки почуєш ім'я, відразу думаєш про зиґзаґувату іскру громовиці». Тепер зрозуміло, що Ґарібальді та його лейтенанти загіпнотизували добровольців. Недобре. Заради блага й спокою королівств надто харизматичним полководцям треба незабарно відтинати голови. Мої туринські роботодавці мають рацію: не можна дозволити, щоб міф про Ґарібальді дійшов і до Півночі, інакше всі піддані тамтешнього королівства повбираються у червоні сорочки й проголосять республіку.

(15 червня). З місцевими говорити важко. Єдине, у чому немає жодного сумніву, — вони прагнуть якнайбільше здерти з того, хто, за їхніми ж словами, хоч трохи схожий на п'ємонтця, хоча серед ґарібальдійських добровольців їх теж чимало. Я натрапив на таверну, де можна недорого попоїсти й скуштувати страви, назви яких вимовити просто неможливо. Пиріжками із селезінкою я просто давився, але, якщо запивати їх місцевим вином, то можна подужати навіть кілька штук. За вечерею я познайомився з двома добровольцями: одному, такому собі Аббі, ліґурійцю, було ледве за двадцять, а інший, Банді, газетяр з Ліворно, був приблизно мого віку. Завдяки їхнім розповідям я дізнався про перші битви ґарібальдійців і про їхню дорогу сюди.

— Ох, Симоніні, якби ти тільки знав, яким цирком була наша висадка у Марсалі! Отже, підпливаємо ми до бурбонських кораблів «Стромболі» та «Капрі», наш «Ломбардієць» напорюється на підводний камінь, і тоді Біксіо каже, що ліпше хай ворог захопить його з діркою у пузі, аніж неушкодженим, ба більше — треба й «П'ємонтця» продірявити. «Яке марнотратство!» — кажу, але його була правда: не годиться дарувати ворогові аж два кораблі, та й хіба не так учиняють великі полководці: зійшов на берег, спалив судно, й тоді вже дороги назад немає — тільки вперед. Починаємо висаджуватися з «П'ємонтця», а «Стромболі» починає палити з гармат, але все мимо. На їхній корабель піднімається старший офіцер одного з двох англійських суден, що стояли в порту, й каже капітанові, що на суші є англійські піддані, тож якщо трапиться хоч якийсь міжнародний інцидент, відповідатиме саме він. Ти ж знаєш, що у англійців у Марсалі великий комерційний інтерес, пов'язаний з вином. Сказавши, що йому начхати на міжнародні інциденти, бурбонський капітан знову заряджає, і знову ядро пролітає повз. А коли нарешті їхній залп досягає цілі, то від того жодних збитків, хіба що цуцика навпіл розідрало.

— Отже, англійці вам допомогли?

— Скажімо так, вони тихцем устряли в діло й збили бур-бонців з пантелику.

— А який зв'язок між генералом та англійцями?

Абба махнув рукою, ніби говорячи, що прості піхотинці, як-от він, просто виконують накази без зайвих питань.

— Слухай-но краще найкумедніше. Щойно ми прибули у місто, капітан наказав захопити телеграф і порвати всі лінії на цурпалки. Туди посилають капітан-лейтенанта й кілька чоловік, та, щойно зауваживши їх, телеграфіст ушився. Увійшовши, капітан-лейтенант знаходить копію телеграми, яку щойно відправили старшому офіцеру з Трапані[130]: два кораблі, під стягами, що майорять на вітру, зайшли в порт, і звідти вже сходять люди. І просто у цю мить приходить відповідь, яку читає один з добровольців, що працював телеграфістом у Генуї: «Скільки їх і чому висаджуються на берег?» Офіцер наказує передати одвіт: «Даруйте, я помилився. Це торговельні судна з Аґрідженто, які прибули з вантажем сірки». А з Трапані відповідають: «Ви телепень». Тоді офіцер задоволено вкладає все в ящик і, перерізавши дроти, йде собі геть.

— Правду кажучи, — встряв у розмову Банді, — не така то вже й притичина була, як каже Абба, бо коли ми вже зійшли на берег, з бурбонських кораблів посипали з гармат та кулеметною картеччю. Правда, нам було весело. Аж ось серед вибухів, махаючи нам капелюхом на знак вітання, з'явився старезний, хоч і гарно вгодований монах. Хтось прокричав: «Що, прийшов муляти очі, о брате?» Але Ґарібальді, піднявши руку, наказав замовкнути й спитав: «А що ви, братику, прийшли? Хіба не чуєте, як свистить картеч?» А монах йому: «Картеч мене не лякає, я слуга бідолашного святого Франциска й син Італії». — «Отже, ви з народом?» — спитав генерал. — «З народом, з народом», — мовив той. Отоді ми зрозуміли, що Марсала наша. Ґарібальді послав Кріспі від імені короля Італії Вітторіо Еммануеле до збирача податків, аби забрати під розписку всю готівку, яка зберігається в інтенданта Ачербі[131]. На той час Королівства Італія ще не існувало, але розписка, яку підписав Кріспі, засвідчуючи, що взяв з казни гроші, була першим документом, у якому Вітторіо Еммануеле було названо «королем Італії». Тут я вирішив скористатися нагодою й спитати: