— Але ж хіба інтендант не капітан Ньєво?[132]

— Ньєво — заступник Ачербі, — уточнив Абба.

— Такий молодий, а вже став великим поетом. Справжній патріот. На фронті він виблискував кмітливістю. Завжди наодинці, вдивляючись удалечінь, ніби хоче поглядом розсунути обрій. Гадаю, Ґарібальді дасть йому полковника.

А Банді й собі взявся вганяти мене в тугу:

— Під час битви у Калатафімі він трохи відстав, аби роздати хліб, аж ось Боцетті покликав його в бій, і той кинувся, налітаючи на ворога, немов величезна чорна птаха, розкриваючи поли, які йому тут-таки гарматним ядром прошило…

Цього вже вистачило, аби мені цей Ньєво остогид. Мабуть, він мій одноліток, а вже вважає себе знаменитістю. Поет-вояка. Тут мимоволі продірявлять поли, якщо розпанахувати їх, коли ядра літають. Гарний спосіб похвалитися діркою, коли вона не в твоїх грудях…

Далі Абба та Банді повели мову про битву при Калатафімі, про те, як вони дивовижним чином перемогли: тисяча добровольців з одного боку й двадцять п'ять тисяч чудово озброєних бурбонських вояків з іншого.

— Ґарібальді як зараз перед очима, — розповідав Абба, — верхи на гнідому коні, як Великий візир, у прекрасному сідлі з ажурними стременами, червоній сорочці й капелюсі угорського крою. У Салемі до нас приєднуються місцеві добровольці. Прибувають з усіх усюд: верхи, пішки, тисячами; погань, горці, озброєні до зубів, у декого на обличчі рішучість головоріза, а у когось очі, немов пістолетне дуло. Однак привели їх до нас шляхтичі, які мали у цих місцях землі. Салемі місто брудне, вулиці скорше схожі на стічні жолоби, але у монахів там гарні монастирі, тож ми оселилися саме там. Тоді про ворога ходили найрізноманітніші чутки: то їх чотири тисячі, то десять, а потім ні — двадцять; то на конях, то озброєні гарматами, то вони зводять укріплення внизу, а тоді ні — таки вище, то наступають, то відступають… І ось раптом осьдечки він, ворог. Мабуть, їх тисяч зо п'ять, та де там, казали наші — всі десять. Між ворогом і нами — цілина. Неаполітанські стрільці сходять з височин. Які спокійні, які впевнені, по всьому видно, що вони добре навчені, не те що ми, голота. А як журливо сурмлять їхні сурми! Перший залп дали лише о пів на другу по обіді. Стріляли неаполітанські стрільці, котрі спустилися за кількома стеблинами колючої груші[133]. Наші командири кричать: «Не реагуйте, не реагуйте на вогонь!» Але кулі стрільців так ґорґотіли просто над нашими головами, що годі було встояти на місці. Чується постріл, потім ще один, потім генералів сурмач просурмив зорю, і незабаром — тупіт ніг. Кулі градом летять, гора через гарматну картеч, що сипалася нам на голову, перетворилася на хмарину пилу, перебігаємо цілину, раптом проривається передова супротивника, я обертаюся й бачу на гірському перевалі пішого Ґарібальді з голою шаблюкою на правому плечі, він крокує поволі, пильно слідкуючи за перебігом бою. Біксіо жене до нього навскач, аби закрити його своїм конем, з криком: «Генерале, ви що, вмерти хочете?» А він: «Чи буває смерть краща, ніж смерть за рідну країну?» — і кинувся вперед, ані грама не зважаючи на зливу куль. У цю мить я подумав, що головнокомандувач просто не вірить у те, що ми переможемо, і шукає собі смерті. Але раптом зі шляху гримнула наша гармата. І здалося, що нам на поміч прийшли тисячі рук. «Вперед, вперед, вперед!» І нічого більше не чутно, окрім сурми, що тепер безугавно сурмить бігти вперед. На штиках ми проходимо перший, другий, третій поріг, усе вище на перевал, бурбонські батальйони відтягуються все вище й вище, гуртуються і, здається, міцніють. Ми думаємо, що напасти на них вже не в змозі, вони вже всі на верхівці, а ми на схилах — утомлені, знесилені. На якусь мить усі зупинилися: вони там, угорі, а ми всі — внизу. То там, то тут чуються постріли з рушниць, аж ось бурбонці масово сторчголов котяться вниз, кидаються камінням; пішла мова, що генерала поранено. Між стеблами колючої груші я помітив парубка, якого підтримують двійко товаришів, — він смертельно поранений. Він благає товаришів, щоб ті пожаліли неаполітанців, адже вони теж італійці. Геть вся круча вкрита полеглими, але стогонів не чути. Часом з висоти долинає, як неаполітанці горлають: «Слава королю!» Тим часом до нас надійшла підмога. Пригадую, саме тоді прийшов ти, Банді: увесь укритий ранами, але найбільше мені запам'яталася куля, яка стирчала над твоїм лівим соском, і я вже був подумав, що за півгодини ти віддаси Богові душу. Де там, коли йдеш в останній наступ, такого бути не може, і ось ти з нами, скільки ж у тебе душ було?

— Дурниці, то були подряпини.

— А що францисканці, котрі з нами билися? Був один худорлявий, замурзаний: заряджав мушкетони дробом та камінням, злізав нагору й палив, як з кулемета. Я бачив, як один, поранений у стегно, видлубавши з плоті кулю, знов пішов стріляти.

А потім Абба взявся розповідати про битву на Адміраловому мосту[134]:

— Ох, Симоніні, це була днина, варта гомерової «Одіссеї». Стоїмо ми біля брами у Палермо, й до нас приєднується група місцевих повстанців. А один, вигукнувши «Святий Боже!» повернувся навколо своєї осі і, зробивши три-чотири кроки, падає в яму обабіч підніжжя тополі, де вже лежав мертвий неаполітанський стрілець. Мабуть, це був перший здивований вартовий серед наших. Чую, як парубок з Генуї, стоячи під шквалом куль, горлає на діалекті: «Беланді, як тут пройти?» І тут йому просто межи очі поцілює куля, й він розтягується долі з роздробленим черепом. На Адміраловому мосту, на шляху, під арками, під мостом і в садах іде штикова бійня. На світанку ми вже цілком захопили міст, але нас спинив страшенний вогонь, яким палили на нас із-за стіни піхотинці, одночасно з тим ліворуч нас атакувала невелика група кавалеристів, яку ми, втім, відігнали на відкриту місцевість. Переходимо міст, юрмимося на перехресті вулиці Порта Терміні, але втрапляємо під гарматний обстріл з корабля, який палить по нас з порту, і кулі з барикад, що летять спереду. Та пусте. Дзвін б'є набат. У якусь мить нам удається просунутись у вулички. Боже, яке марево! Ухопившись за залізні ґрати руками, немов ліліями, на нас мовчки дивляться трійко прекрасних дівчат у білому. Вони були схожі на янголят з церковних фресок. «Хто ж ви такі?» — питаються, а ми їм: «Ми італійці. А ви ж хто?» — питаємося, а вони: «Монашки». — «Ох, бідолашні, як би нам хотілося звільнити вас з цього ув'язнення, щоб ви раділи», — а вони сміючись: «Слава Святій Розалії!», — а ми у відповідь: «Слава Італії!» І вони вигукують, ніжними, як у церковних хористок, голосочками: «Слава Італії!» й бажають нам перемоги. До того, як настало перемир'я, ми ще п'ять днів билися у Палермо, але монашок більше не бачили, тож нам довелося вдовольнятися шльондрами!

(Див. Іконографічні відомості, 1. — Прим. верстальника.)

Наскільки я міг вірити цим захопленим воякам? Вони молоді, це були їхні перші бої, вони від початку обожнювали свого генерала, а самі для себе вони — романтики штибу Дюма, прикрашають свої спогади — і ось курка обертається на орлицю. У тих сутичках вони, безперечно, були хоробрими, але чи випадково те, що Ґарібальді спокійнісінько розгулював під кулями (коли вороги прекрасно його бачили) й лишився цілим і неушкодженим? Чи не тому, що ті вороги за наказом зверху стріляли не напевно?

Ці думки вже давно не йшли мені з голови, відколи я підслухав безперервне бормотіння хазяїна свого готелю, який, мабуть, поїздив по інших регіонах Італії, тому його говірку я майже розумію. Це саме він підказав мені перекинутися кількома слівцями з доном Фортунато Музумечі — нотаріусом, який, здається, все про всіх знає й у різних ситуаціях не приховував своєї недовіри до тих, хто щойно прибув.

Я, звісно, не міг піти до нього у червоній сорочці, тож мені спала на думку сутана отця Берґамаскі, яку я прихопив із собою. Трохи роботи гребінцем, відповідний улесливий тон і очі, опущені долу, — і ось я вже вислизаю з готелю зовсім нікому не знайомим. З мого боку це було страшною необачністю, адже ходили чутки, що єзуїтів поженуть з острова геть. Загалом, усе пройшло чудово. Зрештою, як жертва несправедливості, яка нависала над моєю головою, я міг увійти в довіру в антиґарібальдійських колах.