Завдяки рокам, прожитим у Турині, досвіду, набутому на Сицилії та протягом перших років у цьому місті, коли він вештався найбруднішими паризькими завулками, Симоніні набрався неабиякого вміння з першого погляду визначати природженого лиходія. Він не погоджувався з думкою, яка поширилася у його часи, буцімто всі рахіти, горбані чи ті, хто має заячу губу або хворіє на золотуху, були злочинцями; як сказав добре відомий Відок[166] (хто ж іще, адже він сам був одним з них), лиходієм називали кожного, хто мав ноги дугою. Втім, говорилося й про прикметні риси кольорових рас, як-от незначний волосяний покрив, слабкі черепні можливості, низьке чоло, надто розвинені лобні пазухи, завеликі щелепи й вилиці, прогнатія[167], косі очні орбіти, темніша шкіра, густіше й кучерявіше волосся, об'ємисті вуха, нерівні зуби, а ще чуттєве отупіння, надто сильна пристрасть до насолод Венери й до вина, нечутливість до болю, нестача почуття моралі, ледарство, запальність, непередбачуваність, величезне марнославство, пристрасть до ігор та марновірність.

А про таких, як той добродій, що щодень вішався йому на шию, ніби щоб виканючити шматок з його кошика з провіантом, — обличчя порізане вздовж і впоперек блідими-блідими рубцями, губи розбухлі від ерозійного впливу купоросу, обрубані носові хрящі, замість ніздрів — пара здоровезних дірок, довгі руки, маленькі, порослі аж до самісіньких пальців кисті, — так і взагалі й говорити зайве… Втім, згодом Симоніні мусив переглянути свої переконання щодо злочинських стигматів, оскільки тип, якого звали Оресте, виявився надзвичайно сумирною людиною, а після того, як Симоніні пригостив його їжею зі свого кошика, чоловік дуже до нього прив'язався й виявляв просто-таки собачу відданість.

Його випадок був не зі складних: чоловік просто задушив дівчину, яка знехтувала його даром кохання, і тепер очікує на суд.

— Гадки не маю, чому вона стала такою лихою, — казав він, — адже я, по суті, запропонував їй узяти шлюб. А вона засміялася. Ніби я якась потвора. Я, звісно, дуже шкодую, що її вже нема, але як же мав учинити чоловік, який має самоповагу? Врешті, якщо мені вдасться уникнути гільйотини, довічне ув'язнення — не так уже й погано. Кажуть, там годують від пуза.

Якось, показуючи на когось пальцем, він промовив:

— А це лиха людина. Він замірявся вбити імператора.

Так Симоніні визначив, хто серед в'язнів — Ґав'ялі, а потім підійшов до нього ближче.

— Ви завоювали Сицилію завдяки нашій жертві, — промовив Ґав'ялі. А потім пояснив: — Не моїй жертві. Вони не змогли довести нічого, окрім того, що я мав якийсь стосунок до Орсіні. Тож Орсіні та того П'єрі відправили на гільйотину, Ді Рудіо — в Кайєнну, а я, якщо все складеться добре, дуже скоро звідси вийду.

Усі знають історію Орсіні. Італійський патріот, поїхавши до Англії, виготовив шість бомб, нашпигованих гримучою ртуттю. 14 січня 1858 року, коли Наполеон III поїхав до Опери, Орсіні разом із трьома своїми спільниками кинув у імператорський екіпаж три бомби, але результати були «мізерними»: сто п'ятдесят сімох людей було поранено, вісім з них пізніше померли, але найвищі керівники лишилися неушкодженими.

Перш ніж піти на ешафот, Орсіні написав імператорові листа, який просто шарпав серце, благаючи захистити об'єднання Італії. Кажуть, що цей лист у подальшому дуже вплинув на рішення Наполеона III.

— Спочатку ті бомби мав виготовляти я та кілька моїх друзів, які, без перебільшення, просто чарівники у цій справі. Та Орсіні нам не довірився. Він закомизився, мовляв, йому англієць потрібен, знаєте ж бо, іноземці завжди меткіші за нас, а той у свою чергу закомандував гримучу ртуть. У Лондоні гримучу ртуть можна придбати у будь-якій аптеці, там її використовують у виробництві дагеротипів, а у Франції цією речовиною просочують «китайські цукерочки»: розмотуєш таку і — бум! — фантастичний вибух… і скільки реготу… Ви знаєте, що від бомби з детонатором користі мало й вона не вибухне, якщо не проконтактує з ціллю. А бомба з чорним порохом наробить багато металевих уламків, які завдадуть збитків у радіусі десяти метрів, тоді як бомба з гримучою ртуттю розкришиться вмить, убивши тебе тільки в тому випадку, якщо ти стоїш саме там, де вона впала.

— Отож краще вже випустити кулю з пістолета, яка вже летить, куди летить. Завжди можна спробувати ще раз, — наважився прокоментувати Симоніні. І додав: — Я знаю людей, які залюбки скористаються послугами кількох піротехніків.

Оповідач гадки не має, чому Симоніні закинув ту приманку. Чи мав уже щось на думці, чи вчиняв так через покликання, через примху, через свою далекоглядність, адже ніколи не знаєш напевне? Хай там як, та у цьому випадку Ґав'ялі повівся саме так, як треба.

— Отже, обговоримо це, — мовив він. — Ви кажете, що скоро вийдете звідси, я теж. Пошукайте мене у «Pere Larette», що на рю де ла Юшетт. Ми з друзями збираємося там у звичному колі майже щовечора. У ту місцину жандарми вже не навідуються, бо, по-перше, тоді їм доведеться заарештовувати геть усіх постійних відвідувачів, а це, знаєте ж бо, неабиякий клопіт, а по-друге, то такий заклад, що коли жандарм туди і ввійде, то чи вийде — невідомо.

— Гарне місце, — відповів Симоніні усміхаючись, — прийду. Та скажіть мені таке: я знаю, що десь тут має бути такий собі Жолі, котрий надряпав бридоту про імператора.

— Він — ідеаліст, — мовив Ґав'ялі. — А слова не вбивають. Та, мабуть, він гарна людина. Я вас познайомлю.

Жолі був одягнений чисто й, вочевидь, знайшов спосіб голитися. Зазвичай, коли приходили обідати привілейовані в'язні з кошиками, повними провізії, він виходив з вітальні, де стояла пічка й де він ховався на самотині, аби не страждати, бачачи чуже щастя. У нього були палкі очі мрійника, хоча й заволочені смутком, і він виявився людиною, сповненою протиріч.

— Сідайте поруч зі мною й пригощайтеся з цього кошика, мені тут занадто багато, — запросив Симоніні. — Я враз зрозумів, що ви не з цього наброду.

Жолі подякував мовчазною усмішкою й радо взяв шмат м'яса та скибку хліба, але говорив на загальні теми. Симоніні промовив:

— На щастя, моя сестра про мене не забула. Хоч і не заможна, але добре мене годує.

— Як вам пощастило, — відповів Жолі, — а от я сирота.

Кригу зрушено. Чоловіки проговорили про ґарібальдійську епопею, за якою французи слідкували з великим захопленням. Симоніні натякнув на свої неприємності спочатку з п'ємонтським урядом, а потім і з французьким, і ось, урешті, він тут за підозрою в антидержавній змові. А Жолі пожалівся, що він за ґратами навіть не за змову, а за просту любов до пліток.

— Уявляти себе потрібною часткою у ладові світу — для нас, людей освічених, те ж саме, що для неграмотних — забобони. Та світ від переконань не змінюється. Люди, небагаті переконаннями, менш ризикують помилитися, вони чинять, як усі, нікому не заважають і досягають у житті успіху, багатіючи, отримуючи гарні посади, призначення, нагороди, стають відомими письменниками, науковцями, журналістами. Чи можна бути дурнем, коли так добре здатен упоратися зі своїм життям? Дурень — це я, бо захотів боротися з вітряками.

За вечерею Жолі досі не поспішав перейти до суті, тож Симоніні трошки згодом укоротив його мову, спитавши, чи він колись писав яку-небудь небезпечну книжку. Жолі розгорнув свій діалог про чортів, і поволі резюмуючи свої слова, він усе більше обурювався через усю ту мерзоту, яку він викрив, аналізуючи, коментуючи так, як він навіть у своєму пасквілі цього не робив.

— Ви розумієте? Спромогтися узаконити свою деспотичну владу завдяки всенародному голосуванню! Нікчема здійснив державний переворот, посилаючись на темний народ! Він дає нам відчути, якою завтра стане демократія!

«Оце правильно, — подумав Симоніні, — цей Наполеон — сучасна людина, втямив, як можна втримати на припоні народ, якому ще років із сімдесят тому сколотило розум думкою про те, що можна відтяти голову королю. Нехай Лаґранж собі вірить, що Жолі хтось підбурював, але цілком зрозуміло, що він керувався лише фактами, які в усіх на очах, просто випереджаючи кроки диктатора. Я б радше дізнався, що для нього насправді було взірцем».