Отож Симоніні завуальовано натякнув на Сю та на лист падре Родіна, і Жолі відразу посміхнувся, безмаль не зашарівшись, і зізнався, що, дійсно, ідею про те, як зобразити мерзенні наполеонівські плани, він узяв саме з манери Сю, хіба що йому видалося, що більш слушно було б, аби єзуїти надихалися класичним макіавеллізмом.

— Прочитавши уривок з твору Сю, я зрозумів, що знайшов ключ до написання книги, яка сколихне цю країну. Яке безумство, книжки конфіскують, палять, але хто ж тоді ти, якщо нічого з цим не вдієш? Я не замислювався, що Сю, викривши набагато менше, був змушений поїхати у заслання.

Симоніні почувався так, ніби у нього забрали щось таке, що належало лише йому. Він і справді списав розмову єзуїтів з твору Сю, але ніхто про це навіть не здогадувався, тому він збирався використати цю ідею ще й для інших цілей у своїй моделі змови. І ось Жолі використовує цю ідею, так би мовити, перетворюючи її на набуток громадськості.

Утім, незабаром він заспокоївся. Книжку Жолі конфіскували, й єдиний уцілілий примірник був у Симоніні. Жолі ще кілька років просидить за ґратами, а тим часом Симоніні просто перепише з його книжки, приписавши змову та хоч би Кавуру чи прусській канцелярії, й ніхто не здогадається, навіть Лаґранж, який у новому документі щонайбільше знайде щось, чому можна йняти віри. Адже таємні служби будь-якої країни вірять лише у те, що вже десь чули, абсолютно нехтуючи маловідомою інформацією, вважаючи її неправдоподібною. Отже, спокійно, Симоніні, немає чого турбуватися, знаючи, що те, що розповів Жолі, нікому більше невідоме. Хіба що Лакруа, про якого згадував Лаґранж, котрому стало духу прочитати «Діалог» до кінця. Значить, досить усунути Лакруа, та й по всьому.

Тим часом прийшов час покидати «Сен-Пелаж». Симоніні по-братньому попрощався з Жолі, а той зворушено попросив: «Може, ви б зробили мені послугу. У мене є друг, такий собі Ґуедон, який, може, й не знає, де я, та він міг би час від часу надсилати мені кошика з людською їжею, бо від тутешнього харчу у мене пронос та печія у шлунку».

Чоловік сказав, що найти Ґуедона можна на рю де Боен, у книгарні мадемуазель Бук, у якій збираються фур'єристи[168]. Зважаючи на те, що Симоніні про них чув, фур'єристи — це такий собі різновид соціалістів, які прагнуть переробити рід людський, але не революційним шляхом, а тому їх зневажають і комуністи, й консерватори. Та, здається, книгарня мадемуазель Бук стала для республіканців, опонентів імперії, справжнім порто-франко[169], де вони вільно гуртувалися, адже, на думку поліції, фур'єристи не спроможні й мухи скривдити.

Вийшовши з в'язниці, Симоніні прожогом кинувся писати доповідь Лаґранжу. Він і на думці не мав глумитися з Жолі, оскільки, врешті-решт, йому було шкода цього донкіхота. Тому він сказав таке:

— Пане Лаґранж, наш суб'єкт — звичайнісінький простак, який прагнув миті слави, а його натомість спіткало горе. У мене склалося враження, що йому б і на думку не спало писати такий пасквіль, якби його не надоумив хтось з вашого оточення. Мені прикро вам це казати, але ваше джерело, саме той Лакруа, що робив для вас стислий переказ книжки, ймовірно, таки прочитав її, але, так би мовити, ще до того, як її написали. Можливо, саме він опікувався виданням книги у Брюсселі. І не питайте мене, нащо.

— Бо отримав завдання від якоїсь іноземної, можливо, прусської, секретної служби, аби наробити у Франції безладу. Мене це не дивує.

— Щоб прусський агент та у структурі штибу вашої?! У це важко повірити.

— Штьєбер, начальник прусської таємної служби, отримав дев'ять мільйонів талерів для того, щоб укрити землі Франції своїми шпигунами. Ходять чутки, що він направив у Францію п'ять тисяч прусських селян та дев'ять тисяч слуг, аби мати своїх шпигунів у кав'ярнях, ресторанах, у впливових родинах — повсюдно. Брехня. Серед шпигунів мало пруссаків чи навіть ельзасців, яких упізнали б за акцентом, тож здебільшого це — доброчесні французи, яких підкупили.

— І що, не вдається зловити й арештувати цих зрадників?

— Нам це не годиться, бо тоді вони б заарештували наших шпигунів. Коли хочуть знищити шпигуна, його не вбивають, а дезінформують. А для цього нам потрібні ті, що грають у подвійну гру. Тим не менше, я не знав того, що ви розповіли мені про Лакруа. Святий Боже, в якомуж світі ми живемо, вже зовсім нікому довіряти не можна…

— Але якщо ви віддасте їх під суд, і Жолі й Лакруа все заперечуватимуть.

— Людина, яка працювала на нас, не повинна поставати перед судом, даруйте, якщо кажу прописну істину, та те ж саме стосується і вас. Лакруа стане жертвою нещасного випадку. Вдова отримає справедливу пенсію.

Симоніні не згадав ані про Ґуедона, ані про рю де Боен. Він вирішив потім подумати, яку з цього можна отримати користь. Та й кількаденне перебування у «Сен-Пелаж» геть виснажило його.

Він попросив якнайшвидше доправити його до «Лаперуз», що на набережній Ґран-Авґустін, але пішов не на другий поверх, де подають устриці та entrecotes[170] за рецептом, як у давні часи, але передовсім униз, у cabinets particuliers[171], де можна замовити barbue sauce hollandaise, casserole de riz a la Toulouse, aspics de filets de laperaux en chaud-froid, truffes au champagne, pudding d'abricots a la Venitienne, corbeille de fruits frais, compotes de peches et d'ananas[172].

І до дідька тих в'язнів, ідеалістів та душогубів, чи хай там хто вони такі, разом з їхніми харчами. Врешті, в'язниці й існують саме для того, щоб порядні добродії могли відвідувати ресторації, не боячись ускочити в халепу.

У цьому місці, як зазвичай трапляється, спогади Симоніні починають плутатися, перетворюючись на непов'язані між собою уривки. Тому Оповідачеві не лишається нічого іншого, як скористатися записами Далла Пікколи. Парочка вже співпрацює на всю котушку й у повній згоді…

Коротше кажучи, Симоніні розповідав, що аби в очах імперської розвідки його визнали, йому довелося зробити для Лаґранжа ще дещо. Завдяки чому ж, на думку поліції, інформатор стає вартим довіри? Коли розкриває змову. Отже, Симоніні мав організувати змову, аби потім її викрити.

Підказку йому дав Ґав'ялі. Він розпитав у «Сен-Пелаж» і дізнався, коли саме той вийшов. Симоніні добре пам'ятав, де зможе знайти Ґав'ялі: рю де ла Юшетт, кабаре «Pere Larette».

Майже у самому кінці вулиці заходиш у будинок, де замість входу — шпарина, хоч вона була не набагато ширша за вулицю Кота-риболова[173], яка виходила на ту ж таки рю де ла Юшетт, і така вже вузесенька, що незрозуміло, нащо її взагалі відчинили, адже все одно заходити треба було тишком-нишком. Піднявшись сходами, треба було пройти коридорами, з каменів у яких проступали краплини жиру, а двері були настільки низенькими, що незрозуміло, як можна проходити в ті кімнати. На другому поверсі виднілися більш годящі двері, крізь які заходили до широких присінків трактиру, що, імовірно, складався з кількох помешкань, об'єднаних між собою; це був і салон, чи то пак вітальня кабаре «Pere Larette», хоч ніхто гадки не мав, хто то такий, та й він, либонь, помер уже багато років тому.

Повсюди стоять столики, за якими сидять клієнти, смалять сигари та грають у ландскнехт, дівчата, що передчасно вкрилися зморшками, бліді-бліді, наче ляльки, що ними граються бідні дітлахи; вони тільки й вишукували відвідувачів, котрі ще досі не допили свою склянку, аби випросити у них ковточок.

Того вечора, коли Симоніні занесло до шинку, там було неспокійно: хтось у кварталі когось заколов, і, здається, через запах крові всі рознервувалися. Раптом якийсь навіжений поранив одну з дівчат кривим ножем для чобіт, жбурнув на долівку господиню закладу, котра була втрутилась, і почав чимдуж гамселити кожного, хто намагався йому завадити; спинити чоловіка вдалося лише офіціанту, який вихлюпнув йому на потилицю карафку води.