— У нашій країні багато говорять про комунізм. Що про нього думають рабини з Празького цвинтаря?

— Ось, почитайте: «У політиці, якщо це допоможе нам підкорити інших і отримати владу в свої руки, маємо не вагаючись конфісковувати майно. Вдамо визволителів робітничого класу, що дбають про нього, керуючись принципами братерства, які проголосили наші масони. Скажемо, що ми прийшли, щоб звільнити їх від того, що було для них ярмом, і, підбурюючи їх, поповнювати наші лави серед соціалістів, комуністів та анархістів. Однак аристократи, що використовували робітників, усе одно були зацікавлені у тому, щоб ті були ситими, здоровими й дужими. Але наша мета зовсім протилежна: ми хочемо, аби гої виродилися. Наша сила буде в тому, що ми постійно триматимемо робітника у злиднях, хай відчуває своє безсилля, бо так він коритиметься нашій волі, й серед своїх він не знайде ані сил, ані наснаги піднятися проти нас». Й оце додайте: «За допомогою золота, яке геть усе тримаємо у своїх руках, усіма можливими таємними засобами спричинимо економічну кризу в усьому світі. Випустимо на вулиці всієї Європи незчисленні юрби робітників. Тоді цей натовп накинеться на тих, кому, через власне неуцтво, заздрили з дитинства, вони заберуть у них майно й проллють їхню кров. Але нам від них шкоди не буде, адже наперед чудово знатимемо, коли вони нападуть, ми зможемо вжити необхідних заходів, аби стати на захист наших інтересів».

— А про євреїв та масонів щось маєте?

— Ще б пак, аякже. Ось дуже зрозуміло написано: «Прибравши до своїх рук усю владу, намагатимемось збільшити кількість тих, що вже є, й створити якнайбільше нових масонських лож по всьому світові. Ложі стануть головним джерелом, звідки ми черпатимемо інформацію; навіть більше — це будуть центри нашої пропаганди. Звідти налагодимо зв'язки з усіма соціалістично-революційними класами суспільства. Членами наших лож стануть майже всі агенти таємної міжнародної поліції. Більшість тих, хто вступає до таємних товариств, — це авантюристи, які так чи інак хочуть пробитися в люди, але серйозних намірів вони не мають. Завдяки таким людям нам буде легко досягти своєї мети. Певна річ, ми й лише ми маємо керувати всіма справами масонів».

— Неймовірно!

— Також не забувайте, що багаті євреї зацікавлено слідкують за антисемітським рухом, що розгортається проти євреїв бідних, бо через те, що християни більш добросердні, вони почнуть жаліти увесь єврейський народ. «Виступи проти єврейства були дуже корисні юдейській верхівці, адже вони пробудили у серцях деяких гоїв співчуття до народу, який, як їм здається, зазнає гоніння. Завдяки цьому багатьох християн вдалося поволі перетворити на прислужників Сіону. Антисемітизм, що виявлявся у переслідуваннях євреїв нижчих прошарків суспільства, допоміг їхній верхівці контролювати та тримати їх у покорі. Вони не пручалися переслідуванням, бо в потрібну мить приходили й рятували своїх одновірців. Зауважте, що тим, хто входить до голів єврейства, антиєврейські заворушення ніколи не завдають шкоди ані у їхньому просуванні нагору, ані на їхніх чиновницько-керівних посадах. Саме вони нацькували «християнських сторожових псів» на найубогіших євреїв. Ці сторожові пси підтримували лад у їхньому стаді, допомагаючи зміцнити непохитність Сіону».

Крім того, мені прислужилися чимало сторінок з твору Жолі, на яких той, напхом напхавши розповідь купою спеціальних термінів, описував схеми позичок та нарахування відсоткових ставок. Я в тому кумекав небагато, та й не був цілковито певен, що з часів Жолі ставки не змінилися, але я довіряв своєму джерелу, а тому передавав Головінському сторінку за сторінкою, й, гадаю, вони знайшли свого пильного читача серед торгівців чи ремісників, які мали борги чи навіть втрапили у лихварський коловорот.

Зрештою, я додав свіженьких розмов, що точилися у «Libre Parole» з приводу метрополітену, який збиралися побудувати у Парижі. Це була стара історія, про неї вже не один десяток років говорили, але тільки у липні 1897-го було затверджено остаточний проект, а земляні роботи на першій лінії «Порт-Венсен — Порт-Майо» розпочалися лише нещодавно. Наразі невелике діло, але вже створено компанію з будівництва метро, й «Libre Parole» кілька років провадить кампанію проти численних акціонерів-євреїв, які там з'являються. Отож я вирішив, що зв'язати єврейську змову з будівництвом метрополітену — то слушна думка, тому я написав ще й таке: «Згодом усі міста матимуть свої метрополітени-залізниці й підземні переходи; за їх допомогою ми знесемо у повітря всі міста світу, укупі з їхніми установами та архівами».

— Але ж, — питав Головінський, — якщо зустріч відбувалася так давно, як же рабини дізналися про метрополітени-залізниці?

— Передовсім, якщо ви подивитеся на останню публікацію про зустріч на Празькому цвинтарі, яка з'явилася років з десяток тому в «Contemporain», то побачите, що зустріч ця відбувалася у 1880 році, коли вже, якщо я не помиляюсь, лондонське метро, перше в світі, було відкрито. Поза тим, досить, аби вислови мали провісницький тон.

Головінський був надзвичайно задоволений цим уривком, на його думку, він був дуже багатообіцяючий. Потім зауважив:

— А чи не здається вам, що багацько з думок, які тут висловлені, суперечать одна одній? Наприклад, з одного боку, є намір заборонити розкіш, безмірну гонитву за насолодою та карати за пияцтво, а з іншого — розповсюдити спортивні змагання та розваги, споїти робітничий клас…

— Сказавши одне, юдеї відразу ж це заперечують, бо вони брехуни від природи. Та якщо ви напишете якийсь довжелезний документ, люди не зможуть прочитати його на одному диханні. Треба прагнути того, щоб у читача позиви до блювоти виникали по одному за раз, тоді, коли хтось дратується через твердження, яке прочитав сьогодні, назавтра він уже не пригадує, що саме його роздратувало вчора. Поза тим, якщо ви прочитаєте уважно, то зауважите, що рабини хочуть використати розваги, розкоші й алкоголь, аби зараз перетворити плебеїв на рабів, але коли вони отримають владу, змусять їх до доброго виховання.

— Правильно, вибачте.

— Так, ці документи я обмізковував десятки й десятки років, ще відтоді, як був дитиною, а тому я знаю всі їхні нюанси, — підсумував я, заслужено пишаючись собою.

— Ваша правда. Втім, я хотів би ефектного закінчення, якоїсь вражаючої фрази, яка б закарбувалася у пам'яті: про жидівське злодійство. Приміром, таке: «Наше честолюбство не має меж, — наша невситимість пожирає, жадання помсти — не знає жалю, й ми палко ненавидимо».

— Непогано для бульварного роману. Та ви справді гадаєте, що євреї, котрі аж ніяк не дурні, можуть казати щось осудливе про себе?

— Я б цим не надто переймався. Рабини розмовляють на своєму цвинтарі, цілком певні, що ніхто з мирян їх не чує. Безсоромні. Конче треба, щоб народ розгнівався.

Співпрацювати з Головінським було приємно. Він вірив, чи то вдавав, що вірить, у те, що мої документи справжні, але не боявся змінювати текст, коли мав таку потребу. Рачковський зробив правильний вибір.

— Гадаю, ми назбирали вже достатньо інформації для документа, який назвемо «Протоколи зустрічі рабинів на Празькому цвинтарі».

«Празький цвинтар» упливав з моїх рук, та я, ймовірно, докладаю руку до його тріумфу. Зітхнувши з полегшенням, я запросив Головінського до «Paillard», що на розі вулиці Chaussee-d'Antin та Італійського бульвару. Дорого, зате вишукано. Головінський не приховував, що йому припали до смаку poulet archiduc та canard a la presse. Втім, можливо, виходець зі степів з таким самим захватом напхався б квашеної капусти. Мені випала нагода заощадити й уникнути косих поглядів офіціантів, які ті кидали на відвідувача, який так гучно плямкав.

Проте їв він із задоволенням, і чи то через вино, чи то через справжню пристрасть, уже не знаю, політичну чи релігійну, та його очі захоплено сяяли.

— З усього цього вийде винятковий документ, — казав він. — Звідти просто-таки рине вся їхня відраза до народу й до віри. На цих сторінках клекоче ненависть, вона неначе переливається через вінця жбана, вщерть повного злобою… Багато хто зрозуміє, що ми вже дійшли до того, щоб прийняти остаточне рішення.