— Ну-ну! — запаливши цигарку, пахкав димом Ковбик, придивляючись до Антоші: вже прокинувся той чи ще спить десь усередині.— Ви б ото краще язика прикусили….

На сонному обличчі Антоші чітко відбилися рожеві візерунки — точнісінько такі, якими були уквітчані чохли Ковбикового автомобіля.

— Ви б з дому подушку брали, чи що, — порадив Стратон Стратонович.

— А нам і на сидінні непогано.

— Так деформуєте ж обличчя…

— Обличчя — не автомобіль, рихтовки не вимагає.

Антоша за словами у кишеню не ліз. За це його Ковбик трохи любив, а трохи ненавидів. Любив за те, що хоч і сонний, але водій справний, а ненавидів за те, що там, де треба було б, може, й промовчати, патякав, а там, де потрібно щось і сказати, мовчав.

У військкоматі вони довго не затрималися. Ковбик вийшов не з дверей, куди увійшов, а з воріт, звідки викотив величезний автомобіль, схожий на гібрид броньовика з амфібією. Антоша тільки глянув на Стратона Стратоновича і зрозумів, що сьогодні «лівих» рейсів йому не бачити. «Триматиме під вікном», — подумав він, а вголос запитав:

— У «Фіндіпош»?

— А куди ще?! — зле кинув Стратон Стратонович. — До командуючого округом сьогодні не поїдемо.

Стратон Стратонович поважно, але трохи пригнічено вийшов з машини. Йшов чітко і рівно, так, ніби його ходою командував тепер хтось із старших од нього за званням. Папаха й високі підбори і справді робили його набагато вищим в очах інших. Але за останній тиждень, відтоді, як одягнув папаху, Стратон Стратонович зненавидів кінотеатри, де кожний безцеремонно вимагав у нього негайно її зняти, а також низькі маршрутні таксі, де доводилося тримати папаху набакир.

Та перед тим, як перейти до подій, що розгорнуться у фіндіпошівських кабінетах, ми повернемося трохи назад, до того видовища, що так вразило Ковбика і ще більше засмутило його.

— Що за спектаклі кобилятинські? — тільки й сказав він і відвернувся, щоб не бачити отих папах, які раптом натягли на себе місцеві жителі, ніби наслідуючи в усьому Стратона Стратоновича. — Вони що, теж повістки сьогодні поодержували? — ні до кого не звертаючись, бесідував сам із собою Ковбик, поки Антоша був зайнятий дорогою, покритою ще більшою ожеледдю, ніж у Києві.

У кожному місті, як і селі, є свої диваки. їх найчастіше називають на ім'я, додаючи до нього малоприємні епітети: «причинний», «блаженний», «малахольний» чи просто «дурний». Свого блаженного Йосипа мав і Кобилятин-Турбінний. Бо ніколи і ні в чому не хотів відставати від інших міст і містечок республіки.

Йосип Блаженний завжди ходив у міцному зеленому кітелі військового покрою, до якого в два ряди були пришиті ґудзики з форми автомобілістів міжміських рейсів, і невизначеного кольору кашкеті, який увійшов у моду в повоєнні роки. Кашкет той після доброякісної реставрації можна було б назвати зеленим, а околиш його — оксамитово-чорним. Йосип Блаженний завжди тримав у руках сучкувату палицю, яка найбільше дратувала кобилятинських собак, а боялися її юні сміливці, котрі частенько заходили з тилу до власника цього сучкуватого предмета і несподівано під самим вухом гукали:

— Йосип дурний!

Хлопчакам це давало якусь незрозумілу насолоду, а власника кашкета, кітеля й палиці страшенно лютило і виробляло у ньому таку реакцію, що їй міг би позаздрити будь-який воротар другої ліги.

Після першого ж слова палиця описувала таку неймовірну дугу і опускалася на спину вуличного шибеника з такою силою, що лунав тріск, який Йосипової ковіньки не стосувався…

Саме через Йосипа Блаженного фіндіпошівці, які вважали себе людьми високоосвіченими і вченими, додумалися покепкувати з кобилятинського начальства. Справа в тому, що всі, як один, місцеві начальники ходили в добротних шапках, а це викликало нездорові інстинкти у людей, які давно відбули свій строк і, як вони запевняли ближніх, «зав'язали» навіки. Ці шапки дратували також заздрісників, котрі, ризикуючи своєю свободою, часто перестрівали власників таких головних уборів у тих провулках, де міськкомунгосп боровся за економію електроенергії, і пропонували купити цеглину або ще простіше — виміняти її на добротну ондатрову шапку. Любителів цегли у Кобилятині-Турбінному несподівано виявилося більше, ніж володарів шапок. Принаймні при зустрічі кожний власник шапки з такою охотою обмінював її на цеглу, ніби остання була не із звичайної червоної глини, а із червоного золота.

От саме таку добротну шапку фіндіпошівці з першої прогресивки високосного року купили Йосипу Блаженному, як вони називали його по-інтелігентному, і порадили ходити в ній тільки там, де з'являтиметься кобилятинське начальство. Рефлекторний інстинкт Йосипа Блаженного на керівні шапки спрацьовував, як індикатор на алкоголь. Варто було тільки комусь із керівних кобилятинців вийти до кінотеатру чи на перон вокзалу, як тут же поруч з ними ніби вроджувався Йосип Блаженний. Досить йому було помітити когось у такій самій шапці, як у нього, і він рвучко повертався на неї, немов на маяк, і поспішав назустріч, ще здалеку вітаючись: «Здрастуйте, пожалуста!» І, перекладаючи палицю з правої руки в ліву, намагався з кожним власником такої шапки, як рівний з рівним, поручкатися, Останні, очевидно, не розуміли його добрих намірів і розбігалися хто куди.

Так тривало з тиждень, не більше. Бо уже з наступного понеділка в Кобилятині-Турбінному пристрасть до ондатрово-пижикових шапок вгамувалася, і всі одягли папахи. І якщо тут випадково з'являвся приїжджий, то у нього складалося враження, ніби в Кобилятині-Турбінному тимчасово розквартирувався штаб, який складався з самих полковників і генералів. Приїжджий почував себе рядовим серед старшого комскладу й намагався обходити центральні вулиці та площі бічними вуличками, де вечорами безнадійно шастали останні любителі обміну шапки на цеглу. А помітивши Йосипа Блаженного в такій самій шапці, як на ньому, приїжджий кидався до старого, як до давнього знайомого, аби спитати, що все це означає.

— Здрастуйте, пожалуста! — відповідав на всі запитання Йосип Блаженний.

Приїжджий ці слова розцінював, як «здрастуйте, я ваша тьотя». Мовляв, ти що, з неба у Кобилятин-Турбінний звалився? Іногородець виправдовувався перед Йосипом, казав, що він взагалі-то краєчком вуха дещо чув про це місто, але що тут стільки начальників…

— Здрастуйте, пожалуста! — відповідав і на це Йосип Блаженний, і приїжджому нічого не залишалося, як міняти курс розмови або йти на всі чотири сторони.

Стратон Стратонович з острахом дивився на цю несподівану для нього солідарність. Міряв, зневажливо відкопиливши губу, папахоносців, що ходили з такими гордо піднятими головами, ніби у них десь під самісіньким підборіддям були вмонтовані мініатюрні домкрати чи стояли щедро накрохмалені комірці.

— Що воно за пошесть? — запитав Стратон Стратонович Ховрашкевича. — Не встиг одягти на себе папаху, як уже кожне й собі нап'яло. І те, кому вона пасує, і те, кому вона як корові сідло…

— То я перепрошую… Але то мені, власне, так думається… Але я, звичайно…. Ну, як усякий смертний… А безсмертя — то зовсім інше… Безсмертя приходить… То ви, звичайно, знаєте, Стратоне Стратоновичу, тільки до геніїв… Але й то, як ви знаєте, уже після їхньої смерті…

— Ви мені скажіть краще про папаху, а про безсмертя я сам знаю. А то ваш цей словесний ланцюг до вечора не витягнеться…

— То я коротко. Але я прошу мене не перебивати. Бо то я можу й справді, як ви кажете, остаточно втратити ланцюг розповіді… А точніше, нитку…

Ковбика ці монологи на тверезу голову виводили з себе, і якби Стратон Стратонович мав здатність у такі хвилини вискакувати голісіньким зі свого костюма та черевиків і помчати світ за очі, він зробив би це не задумуючись. Але на такий подвиг його не відпускали куплені в Парижі підтяжки, в яких він боявся заплутатись.

— Михайле Танасовичу, — Ковбик зупинився навпроти Ховрашкевича, — ви не хочете, щоб я зараз, у цю хвилину, завив вовком чи австралійським собакою дінго… Не хочете?