Він вирішив негайно лягти в лікарню з інфарктом лівого шлуночка. Сам собі поставив діагноз, бо десь уже чув про таку хворобу. Казали йому, що вона майже не розпізнається лікарями. Від кого він це чув — уже й не пригадує. Зате знав: якщо на цю хворобу захворіти — можна вижити. Тільки при абсолютному спокоєві й тиші. Без грому, без телефонних дзвінків, без викликів… «Адже ніщо так не вкорочує життя, як виклики до Валентина Григоровича через проміжну інстанцію — Миколу Юхимовича», — по-філософськи думав він.

Спочатку Стратон Стратонович покликав Антошу і помчав з ним додому, а вже звідти — викликав карету «швидкої допомоги». Носії білих халатів з маленькими червоними хрестиками на нагрудних кишеньках після двох-трьох контрольних перевірок дійшли висновку, що їхній діагноз різко не співпадає з тим, що його поставив Ковбику нібито дільничний лікар. Карета була подана вчасно, але екіпаж її після цього не збільшився ні на жодного чоловіка. Госпіталізувати Ковбика лікарі «швидкої» категорично відмовилися. Навіть після тих песимістичних прогнозів і наслідків, які так пристрастно змальовував перед ними Стратон Стратонович.

— Нічого з вами не трапиться. Принаймні по лінії серця вам нічого не загрожує. У вас серце — як у молодого оленя, — втішив один з них і, склавши свій саквояж, вийшов за поріг.

За порогом особняка Стратона Стратоновича вирувало життя, а в кімнаті Ковбика летіли аж під стелю лайки. Такі солоні, як ропа, і такі соковиті, як перестиглі квашені кавуни взимку.

— Ось тобі й хеппі енд! — процитував він Хлівнюка. — Тепер цілуй ложку, Стратоне Стратоновичу. А все через цього фіндіпошівського герострата — Ховрашкевича, — проказав Ковбик і важко опустився на тахту.

Сідалковський, який ще кілька днів тому почував себе ніби на верхній палубі життєвого корабля, раптом відчув, що палуба ця захиталася під ним. Він знав, що палуба сама по собі тверда, але не врахував, що вода під нею рідка, до того ж начинена сіллю. «Сіллю життя, — мовив голосно він. — Якщо його пересолити, то в роті стає гірко…»

— У кожного своя вежа, — похитав він головою і сам собі заперечив: — Не вежа, а межа! Ще вчора ти, Сідалковський, — він звертався сам до себе на «ти», як до дуже давнього знайомого, — ще вчора ти, Сідалковський, стояв на капітанському містку. Готувався через тиждень приймати парад і полякати Євдокію Капітонівну Карапєт: «Мадам, не забувайте, я тепер зять консула! Прошу без міжнародних ускладнень».

— Зять консула, — повторив він, накинув на себе халат чи не з усіма мінаретами світу, взяв свою улюблену пилочку для нігтів і розсівся, як завжди, перед дзеркалом, щоб поговорити із самим собою. — Не посла, а консула! Консул — це звучить гордо. Консул — це не посол… м'якого чи твердого копчення.

Слово «консул» у його вухах бриніло, як фуги Баха. Він, щоправда, ніколи не чув тих фуг. А може, й чув, але не знав, що саме та музика і є фуги Баха.

— Сонати Бетховена, — поправився він, — вальси Штрауса.

«Вальси Штрауса», — це, здається, найбільше імпонувало йому. Не тому, що між Вапняркою й Віднем відстань була коротша, аніж між тими містами, де народилися Бетховен і Бах, а тому, що вальси Сідалковський таки любив. Вальси він умів танцювати. Це, мабуть, чи не єдине (звичайно, після його красивого почерку) заняття, яке він робив бездоганно. Представниці кращої половини людства просто мліли в його руках уже після перших віражів. Після других віражів вони починали млосно дивитись у його безневинні очі, будувати плани на майбутнє, а після третіх готові були піти на все, тільки не знали, як про це краще сказати, тому лише просили: «Сідалковський, віднесіть мене на місце…» Але на яке саме місце — ніколи не уточнювали…

Сідалковський уважно дивився на своє відображення в дзеркалі і раптом помітив, що воно йому, чорт забирай, іронічно підморгує, ніби хоче з ним заговорити. Ще б пак, адже він завтра-післязавтра покидає «Фіндіпош». Він завтра-післязавтра підніметься вище Грака й Панчішки, Понюхна і Ховрашкевича, Бубона й Хлівнюка Завтра-післязавтра перед ним запобігатиме сам Ковбик. Коли розмовлятиме по телефону, то тільки стоячи. Сідалковський навіть підвівся і продемонстрував, як розмовлятиме з ним Стратон Стратонович.

— Товаришу Сідалковський, ви тільки вислухайте мене. Тепер ви не просто людина, а Людина з каліграфічним почерком… Тепер ви… Ну, не міністр, але якщо розібратися, то й міністри від вас залежатимуть, запобігатимуть перед вами! Чуєте? Ах, ви тільки вдаєте, що тепер рідко кого чуєте? Похвально, похвально! Талант всюди талант! Час виробляти позу! — закінчив він, повертаючись до дзеркала спиною, але з такою витонченою вишуканістю, яка властива тільки стовідсотковим аристократам.

Вийшов у коридор. У коридорі пахло кондитерськими виробами, ваніллю й здобними булочками бабусі Джегужевської. Хотілося повернутися у дитинство, до оксамитового берега річки Сниводи, до пінистих водоспадів коло греблі колгоспного ставу і парного молока з окрайцем житнього хліба, випеченого на черені…

Зайшов на кухню. Захотілось яблук і кави. Яблука Сідалковський мив пахучим туалетним милом «Троянда» і весь час сам собі дивувався: «Звідки це в тебе? Виріс же на вапнярських зелепухах, витертій об штани моркві з тітчиного городу. Мабуть, тому зуби такі рівні й міцні?» І сам собі відповідав, наслідуючи позу Ховрашкевича, а голос Хлівнюка: «Ностальгія! Так сказать, ностальгія крові! Клич предків! Гени дають про себе знати у будь-якому коліні…»

— Які гени? — кивнув до нього головою двійник, розглядаючи його з буфетного скла. — Які гени?

— Аристократичні гени, шановний! — цього разу він відповів голосом Карла Івановича Бубона. — Аристократичні!

Сідалковський надкусив яблуко й глянув на свою дитячу фотокартку, що висіла біля кухонного буфета. Він милувався сам собою, як людина, котрій подарували новенький автомобіль, куплений на збереження тещі, а тоді несподівано приїхали і забрали. Він дивився на себе у ренесансовому віці, як казав сам Сідалковський, і думав словами Ковбика: «Воно настільки гарненьке, що хоч бери це фото й негайно надсилай на дитячу виставку».

— А якщо в тебе синок такий? — запитало відображення з буфетного скла.

— Ну-ну! — застеріг він голосом Стратона Стратоновича й зиркнув на годинник. — Ще сім годин… І ти, Сідалковський, або у фіналі, або… Як каже Хлівнюк — «аут-аут».

Перевів погляд знов на свій дитячий знімок, що його зробив приїжджий фотограф на базарі у Вапнярці і через кілька хвилин уже вручив матері. Без виписки, без квитанції, без чекання й нервів. І непогано вийшла. Хоч і п'ятихвилинка.

— Як син! — не стрималося буфетне відображення.

Сідалковський зморщився, хоч знав, що це погано кінчається для таких зразкових облич, копії яких завжди просять рекламні журнали на останню сторінку, де демонструють уже нікому не потрібні краватки чи костюми післявоєнного періоду, або вивішують у вітринах перукарень та фотосалонах великих міст. Репліка буфетного відображення неприємно штрикнула його, немов голка без новокаїну у незахищені ясна.

Залишив надкушене яблуко і, скривившись, попрямував у кімнату. Робити було нічого, почувався ніби в аеропорту, в залі для транзитних пасажирів. Узявся був за книжку, але тільки розгорнув її, як звідти випала записка Айстри.

— Айстро! Люба Айстро! — тужно проказав уголос. — Де ти? Невже знову втекла з якоюсь творчою знаменитістю на острів Шпіцберген?

Сідалковський любив, як казав він, європейські, наче з імпортних журналів, великі жіночі груди. Хоч самих жіночок любив маленьких.

— Формених, — називав він їх. — 3 красиво підголубленими очима і стрункими, як відшліфовані на верстаку, бронзовими ніжками.