— Правильно. Кожушка зняти…
— А чого його знімати?.. Я не дамочка, а кожушок — не спідниця. Сам зніму!
Стратон Стратонович повісив кожушок на вішалку, бадьоро підсмикнув штани і повагом попростував за свій величезний стіл.
— У вас якась пропозиція чи прохання? Як ваші жести розуміти? — усівся в своє улюблене крісло Ковбик, підмостивши подушечку.
— Прохання, Стратоне Стратоновичу, прохання!
— Ви б нормальним голосом говорили! Що ж у вас за прохання, як не секрет…
— Сьогодні, Стратоне Стратоновичу, п'ятниця…
— Ну-ну! А завтра, кажуть, субота. Так що ви пропонуєте?..
— То я пропоную, Стратоне Стратоновичу, випити!
— Випити? А на честь чого випити? І чого випити? Пепсі-коли?
— І пепсі-коли, Стратоне Стратоновичу, на честь мого повернення, Стратоне Стратоновичу!
— Мало тут честі! Був би я на їхньому місці, то взагалі б вас не випустив. Мабуть, камери перевантажені, що вони з вами так швидко розпрощалися. Додуматися тільки: взяти у баби гроші!!!
— У діда, Стратоне Стратоновичу…
— А яка різниця — у діда чи в баби? Чи для вас це має якесь значення?
— Не має, Стратоне Стратоновичу.
— Не має. Отож відсьогодні ніяких випивок у стінах «Фіндіпошу»! Чули, Грак? Запам'ятайте це і ви. Інші вже знають.
— Я запам'ятаю, Стратоне Стратоновичу. Але це востаннє. Ми ж уже приготувалися… Улюблених вами пиріжечків напекли. З яєчком, печінкою, петрушечкою… Це ж на честь і Стратончика.
Ковбик поморщився і про себе сказав: «Бачу, що мерзота, але приємно…»
— Хто ж це напік? Не ви часом?
— Я, Стратоне Стратоновичу, і Зося. Для вас старалися!
— Ви що, думаєте вдома влаштувати той сабантуй?
— Де ви захочете, Стратоне Стратоновичу! Як ви накажете!
— А ваш тесть-генерал також буде присутній на цих хрестинах-звіздинах-іменинах?
— Він не генерал, Стратоне Стратоновичу. Він швейцар, Стратоне Стратоновичу. І то колишній. З ресторану «Лейпціг».
— Яка різниця? У лампасах же!
— Так ви поїдете, Стратоне Стратоновичу? — Грак перелякався, побачивши, що Стратон Стратонович узявся за газету.
— Два генерали на одній свайбі, мабуть, забагато. Ви вже там якось без мене.
— Як же без вас, Стратоне Стратоновичу? Це ж усьо готувалося на вашу честь.
— Ви ж на початку казали, що на вашу! А тепер уже на мою?
— На мою і на вашу. Сина ж я назвав на вашу честь, Стратоне Стратоновичу. Знаєте, в загсі не хотіли записувати…
— Як це не хотіли? — опустив газету Стратон Стратонович.
— Сказали, застаріле ім'я, Стратоне Стратоновичу, — поскаржився Грак. — Та ще й мораль нам із Зосею почали читати: «А ви про дитину подумали? З таким ім'ям у світ хлопчика пускати! Хто тепер Стратоном дітей називає?»
— А як же називати? — перепитав Ковбик. — Жоржиком-Коржиком?!
— Єгорчиком, Альбертиком, Валеркою порадили…
— А Боніфацієм вони вам не могли порадити? — розгнівався Стратон Стратонович. — Теж мені задрипанка асфальтна знайшлась. Тепер кинь каменем у кота, а в Жоржика попадеш…
Ковбик підвівся, підійшов до вікна, оглянув небо, що висіло над Кобилятином-Турбінним. Сонце виткнулося з-за важкої, як насуплені брови Ховрашкевича, хмари, подумало трохи, відмахуючись віялом променів од набридливих хмарних віхтів, а тоді раптом ударило з такою блискучою силою, що Стратон Стратонович од несподіванки аж зажмурився.
— План у них там по блиску горить, чи що?
— Не зрозумів, — нашорошив вуха Грак. — Ви до мене, Стратоне Стратоновичу?
— Не до вас, а до неба! Щось дуже виблискує сьогодні… Так що у вас там, окрім пирогів з петрушкою?
— Варенички, Стратоне Стратоновичу, ваша улюблена качка з яблуками…
— З якими яблуками — симиренка чи сніговий кальвіль?
— Симиренка, Стратоне Стратоновичу, симиренка…
— Ну, якщо симиренка, то прийду…
— Спасибі, Стратоне Стратоновичу!
— Ви мені поки що не дуже дякуйте. До кінця робочого дня далеко, я ще можу й передумати… А якщо не передумаю…
— Не передумайте, Стратоне Стратоновичу!..
— А якщо не передумаю, — повторив Ковбик, — то привозьте усе це добро сюди. І пам'ятайте: це востаннє, Євмене Миколайовичу. Чули? Востаннє! А то тепер усі з верхньою освітою! Усі навчились ручки тримати— і пишуть, пишуть… Батогами їх уже писало б!…
Ковбик таки й справді хотів відмінити випивку, але інтуїція підказувала йому, що треба піти й повивертати у них душі, як калоші,— серединою наверх, позривати з їхніх голів папахи раз і назавжди. «Тепер в моїх руках вони всі. Я їм покажу сьогодні Ховрашкевича…»
— З цим треба кінчати! — суворо сказав він, але Грак так і не збагнув, кого стосуються ці слова…
Зібралися за кілька хвилин до закінчення робочого дня. Малорухливий, на перший погляд, але по-німецькому діловий і внутрішньо зібраний Панчішка на такі «позаурочні засідання» прибігав перший, ризикуючи втратити як вагу, так і здоровий колір обличчя. Він ніколи не запізнювався, аби не протоптуватися на своє місце, як глядач, що пропустив кіножурнал, а тепер шукає свого стільця з почуттям втраченого, якого ніколи не надолужити. Саме за цю точність фіндіпошівці прозвали Панчішку «буревісником Ковбика». Бо одразу за Масіком у коридорі відлунювалися повільні, самовпевнені кроки Стратона Стратоновича, а вже потім у дверях з'являлася неодмінна репліка:
— Ну я так і думав: усі до одного на робочому місці! На наради б ви так дружно збиралися…
Стратон Стратонович обвів присутніх пильним поглядом, ніби перераховуючи курчат, і резюмував:
— Бачу, любителі випити на шар-мак тут як тут. Чи не так, Сідалковський?
— Навпаки, — показав очима на пляшки Євграф. — Я й справді любитель, але сюди прибули вже й професіонали!
— Ви б оце соромилися, Сідалковський, удвічі старшому за вас чоловікові таке казати. Совість у вас є?
— Є,— спокійно відповів Сідалковський. — Але я тимчасово нею не користуюся.
Ковбику відповідь не дуже припала до душі, але з Сідалковський він поки що вирішив не зв'язуватися, видно, добре пам'ятав останню розмову з ним про розподіл кабінету. Тому тільки сказав:
— Сядьте вже каменем і не стовбичте перед очима. Мабуть же, сидіти краще, ніж стояти?.. Чи ви, Євмене Миколайовичу, тепер іншої думки?
— Я вам потім скажу, Стратоне Стратоновичу… А зараз ось, будь ласочка, коньячок…
— А хто тепер ті коньячки п'є?.. Ви що, не могли казьонки взяти?
— Взяв, Стратоне Стратоновичу! І казьонки, і вина.
— Оце, — взяв у руки пляшку з горілкою Стратон
Стратонович. — А хто тепер цю водяру п'є? Уже монтажники — й ті її не дудлять…
— Це ювілейна, Стратоне Стратоновичу.
— Етикетка ювілейна. А рідина та ж сама.
— Не знаю, — виправдовувався Грак, — у магазині брав.
— А, звісно, у магазині, не на базарі… А де це Ховрашкевич? Знову теорію розробляє? Покличте-но його, Клавдію Миколайовичу.
— Алонс! Але тут є менші…
— Ви хотіли сказати — молодші? — Ковбик спідлоба зиркнув на Клавдія Миколайовича. — А що це ви в руках мнете?
— Папаху, Стратоне Стратоновичу…
— Папаху? — здивувався Ковбик. — Ану надягніть-но її на свою чуприну. Хай я хоч гляну. А то щось я вас у папасі ніколи не бачив. З якого це дива ви нап'яли її на голову? — запитав, коли Хлівнюк продемонстрував йому свою нову папаху.
— А-а, — махнув той рукою, — вчора у мене ледь не зірвали голову…
— Не зрозумів… — ще більше здивувався Ковбик.
— Йшов увечері повз ресторан. Там уже неонової вивіски нема… Аж тут якийсь молодик вискочив з підворітні — і тільки хвать мене за чуприну! — Хлівнюк для наочності зняв папаху і показав Ковбику чуприну, ніби досі її ніхто не бачив. Густа чорно-срібна шевелюра його при поганому освітленні цілком могла зійти за добротну й дорогу шапку. — Схопив і потяг. Але потяг разом з усім тулубом. Тепер я більше головою ризикувати не можу. Хай краще папаха, ніж голова!
— Але ж вам папаха не личить, — вкладаючи в свої слова подвійний смисл, мовив Ковбик. — Ви б краще одягли кепочку. На вашій голові повинно бути щось коротке. У вас же ніс довгий…
