Вже смеркло, коли Олівер повертався додому з великим оберемком квітів, які він добирав з особливою любов'ю, щоб прикрасити кімнату хворої. Швидко простуючи дорогою, він раптом почув, що його наздоганяє на всьому скаку якийсь екіпаж, озирнувся й побачив карету. Коні мчали учвал, а дорога була така вузька, що йому довелось притиснутися до якихось воріт, щоб пропустити їх.

Коли карета проминула його, Олівер побачив у її вікні гладкого чоловіка в білому нічному ковпаку; обличчя видалося хлопчику знайомим, але розгледіти його за ту коротку мить він не встиг. Та за мить білий ковпак висунувся з вікна і громовий голос наказав кучерові спинитись, що той і зробив, осадивши розгарячених коней. Білий ковпак знову вистромився з вікна, і той самий голос окликнув Олівера:

— Агов! — крикнув голос. — Олівере, що чути? Як там міс Роза? Ну кажи ж!

— Це ви, Джайлзе? — вигукнув Олівер, підбігаючи до карети.

Джайлз струснув своїм нічним ковпаком і розтулив був рота, щоб відповісти, коли раптом його відштовхнув молодий джентльмен, який сидів у другому кутку карети.

— Як вона? — схвильовано крикнув він. — Відповідай одним словом: краще чи гірше?

— Краще, набагато краще! — квапливо відповів Олівер.

— Слава богу! — вигукнув джентльмен. — А ти певен цього?

— Цілком, сер! їй стало краще лише кілька годин тому, і містер Лосберн каже, що небезпека зовсім минула, Не кажучи більше ні слова, джентльмен відчинив дверцята, зіскочив на землю і, схопивши Олівера за руку, відвів убік.

— Це правда? Ти певен, що не помиляєшся, хлопчику мій? — спитав він тремтячим голосом. — Прошу, не обманюй мене, не буди марних надій!

— Я б нізащо не обманув, сер, — відповів Олівер. — Можете не сумніватись. Містер Лосберн сказав, що міс Роза житиме на радість нам ще довгі літа. Так і сказав — я сам чув.

Від згадки про ту щасливу хвилину на очах Олівера виступили сльози. Незнайомець відвернувся й кілька хвилин простояв мовчки. Оліверові здалося, що з грудей його вихоплюється ридання, але, добре розуміючи, що робиться в нього на душі, він вирішив не турбувати прибульця зайвими словами і вдав, ніби уважно роздивляється свій букет.

Тим часом містер Джайлз у своєму білому ковпаку сидів на приступці карети, спершись ліктями на коліна, і витирав очі синьою в білий горошок бавовняною хусткою. Видно було, що хвилювання його аж ніяк не вдаване: коли бідолаха обернувся на оклик молодого джентльмена, очі його були зовсім червоні.

— Знаєте, Джайлзе, — мовив той, — ви, мабуть, їдьте далі самі, а я піду поволі пішки, щоб зібрати думки перед зустріччю з матір'ю. Скажете їй, що я незабаром прийду.

— Даруйте, містере Гаррі, — відповів Джайлз, востаннє обтираючи свою пом'яту фізіономію, — але, коли ваша ласка, доручіть це форейторові. Мені не можна показуватися покоївкам у такому вигляді, сер, бо вони раз і назавжди втратять до мене повагу.

— Що ж, хай буде по-вашому, — всміхнувся Гаррі Мейлі. — Нехай кучер їде з нашими речами вперед, а ви йдіть з нами. Тільки спершу перемініть свій нічний ковпак на щось пристойніше, а то люди вважатимуть нас за божевільних.

Спохопившись, містер Джайлз здер з голови й похапцем сунув до кишені свій недоладний головний убір і взяв з карети звичайного солідного капелюха. Потім карета поїхала вперед, а Джайлз, містер Мейлі й Олівер неквапно рушили пішки.

По дорозі Олівер раз у раз скидав зацікавлений погляд на гостя. То був молодик років двадцяти п'яти, середнього зросту, з гарним відкритим обличчям і приємними, невимушеними манерами. Незважаючи на різницю в роках, Гаррі був дуже схожий на місіс Мейлі, — якби він навіть не назвав її своєю матір'ю, Олівер, певно, й сам здогадався б, ким вона йому доводиться.

Місіс Мейлі нетерпляче виглядала свого сина з ґанку будиночка. Обнімаючись, обоє не приховували свого хвилювання.

— Мамо, чому ти не написала мені раніше? — прошепотів Гаррі.

— Я написала, — відповіла місіс Мейлі, — але вирішила не посилати листа, поки не почую, що скаже містер Лосберн.

— Але чи слід було зволікати, коли могло статися те, що мало не сталося? Якби Роза… ні, я не можу вимовити цього слова… якби її хвороба скінчилась інакше, ти б сама собі ніколи цього не простила! І мене зробила б нещасним на все життя.

— Якби сталось оте, Гаррі, — сказала місіс Мейлі, — твоє серце, боюся, однаково розбилося б назавжди, і один день туди чи сюди його б не врятував.

— Чи ж дивно було б, якби воно розбилось? — вигукнув молодий джентльмен. — А втім, «якби» тут — зайве слово. Ви це знаєте, мамо… Дуже добре знаєте…

— Так, я знаю, що Роза гідна найпалкішого, найчистішого кохання, яке тільки може існувати на землі. Я знаю, що її любов і відданість заслуговують не на просту взаємність, а на глибоке й невмируще почуття. Коли б я не знала цього, коли б до того ж не була певна, що найменша зміна в ставленні до неї того, кого вона любить, заподіє їй смертельну рану, мені б не так важко було виконати свій обов'язок, бо тоді б сумніви не краяли моєї душі і я зробила б це з легким серцем.

— Ви жорстокі до мене, мамо, — мовив Гаррі. — Невже ви й досі вважаєте мене хлопчиком, який не знає, чого він хоче, й не може розібратись у власних почуттях?

— Я вважаю, мій любий сину, — відповіла місіс Мейлі, кладучи йому руку на плече, — що молодості властиві благородні поривання, високі почуття, які тривають, однак, недовго; і що, задоволені, такі почуття зникають так само швидко, як виникли. А головне, я вважаю, — провадила вона, пильно дивлячись синові в очі, — що коли вразливий, запальний, честолюбний хлопець одружується з дівчиною, ім'я якої — не з її вини — заплямоване, то існує небезпека, що безсердечні, злі люди почнуть паплюжити і її і їхніх дітей, і що більших успіхів домагатиметься він у житті, то частіше будуть з нього глумитися. І тоді може настати день, коли, всупереч усій доброті й шляхетності своєї вдачі, він пошкодує, що так зав'язав собі життя, а вона, знаючи про це, жорстоко страждатиме.

— Мамо, — нетерпляче сказав Гаррі, — на таке здатен лише хам, недостойний називатися мужчиною і недостойний тієї дівчини.

— Це ти так думаєш тепер, Гаррі.

— І думатиму так завжди! — вигукнув він. — За ці два дні я натерпівся таких мук, що вже не можу більше мовчати про своє кохання, яке, — ви й самі це знаєте, — народилося не вчора і не знічев'я. Розі — моїй любій, славній Розі — я віддав своє серце, покохав її так щиро, як тільки може чоловік кохати жінку. До неї звернені всі мої думки, прагнення, надії, і, стаючи між нею й мною, ви позбавляєте мене найдорожчої мрії, розбиваєте моє щастя й моє життя. Мамо, поміркуйте про це, зрозумійте: йдеться про щастя вашого сина, а не про якусь примху чи дрібничку,

— Ох, Гаррі, — відповіла місіс Мейлі, — саме тому, що я добре розумію гарячі, вразливі серця, мені хочеться захистити їх від страждань. І годі, давай сьогодні не будемо більше про це: вже й так сказано забагато.

— В такому разі нехай останнє слово буде за Розою, — перебив її Гаррі. — Пообіцяйте, що ви не нав'язуватимете їй своїх категоричних поглядів, не ставитимете мені перепон.

— Обіцяю, — сказала місіс Мейлі. — Але я прошу тебе зважити…

— Я вже зважив усе! — нетерпляче вигукнув Гаррі. — Мамо, я зважував це не рік і не два, я зважую це, відколи навчився мислити по-дорослому. Мої почуття не змінились і не зміняться ніколи. Тож чому я маю придушувати їх, кому потрібне це безглузде зволікання? Ні! Перше ніж я поїду звідси, Роза мене вислухає.

— Гаразд, хай буде так, — мовила місіс Мейлі.

— Мамо, ви сказали це так, наче ви певні, що вона вислухає мене байдуже.

— Ні, не байдуже, — відповіла старенька. — Зовсім не байдуже.

— А як? — наполягав молодик. — Може, вона покохала когось іншого?

— Звичайно, ні, — відповіла мати. — Коли не помиляюсь, її серце належить тобі, і тільки тобі. Але я хочу сказати ось що, — повела вона далі, не даючи синові заговорити. — Перше ніж робити цей остаточний вибір, перше ніж цілком віддатися цій солодкій мрії, подумай, мій любий сину, про минуле Рози, поміркуй, якого рішення вона може дійти, знаючи про своє темне походження, зваж на те, що в ім'я любові до нас ця благородна, цілісна натура готова йти на будь-які, навіть найбільші, жертви.