— Весь свій вік я брехала і жила серед брехунів, — помовчавши, сказала дівчина, — але вашому слову вірю.

Після того як обоє запевнили, що на них можна цілком покластися, Ненсі тихим голосом, — шпигунові важко було розібрати деякі слова, — повідомила їм назву трактиру, звідки того вечора за нею почали стежити, і розповіла, де він міститься. Судячи з того, що вона час від часу замовкала, могло здатися, ніби джентльмен похапки записує потрібні йому відомості. Докладно описавши всі прикмети того кварталу і найвигідніше місце, з якого можна спостерігати трактир, не привертаючи до себе уваги, а також повідомивши, коли саме Монкс найчастіше буває там, Ненсі на мить замислилась, немовби намагаючись чіткіше пригадати його зовнішність та манери.

— Він високий, міцної будови, — сказала дівчина, — але худорлявий, ходить, неначе скрадаючись, і безперестанно озирається через плече то в один бік, то в другий. І запам'ятайте — очі в нього глибоко посаджені, глибше, ніж у будь-кого іншого, тож досить, мабуть, і цієї прикмети, щоб упізнати його. Волосся та очі чорні, обличчя смагляве, змарніле й виснажене, хоча йому не більше як двадцять шість — двадцять вісім років; губи бліді й покусані, бо на нього часом находить таке, що він інколи навіть руки кусає собі до крові… чого це ви здригнулися? — спитала дівчина, затнувшись.

Джентльмен поквапливо відповів, що це їй здалося, й попросив говорити далі.

— Частину з того, що я вам розповіла, — сказала дівчина, — я почула од відвідувачів трактиру, про який вам казала, бо сама бачила його тільки двічі, і обидва рази він був закутаний у широкий плащ. Здається, це й усе, що я можу вам розповісти. А втім, стривайте, — додала вона. — На шиї в нього, коли він повертає голову, ви побачите під краваткою…

— Широкий червоний шрам, наче від опіку? — вигукнув джентльмен.

— Як?! Виходить, ви його знаєте? — спитала дівчина.

Юна леді аж скрикнула від подиву, якийсь час усі троє стояли мовчки, і шпигун виразно чув, як вони дихають.

— Здається, знаю, — порушивши мовчанку, сказав джентльмен. — Принаймні, наскільки можна судити з вашого опису. А там побачимо. На світі є чимало людей, навдивовижу схожих один на одного. То, може, це й не він.

Отак говорячи з удаваною байдужістю, він ступив два чи три кроки до закутка, де зачаївся шпигун, про що той здогадався, досить чітко почувши бурмотіння старого джентльмена: «Це напевне він!»

— Ви, дівчино, зробили нам велику послугу, — сказав він, повернувшись, судячи з голосу, на те місце, де стояв раніше, — і я хотів би чимось вам віддячити. Скажіть, що я можу для вас зробити?

— Нічого, — відповіла Ненсі.

— Не відмовляйтесь, — промовив джентльмен таким лагідним тоном, що міг би розчулити і більш жорстоке та черстве серце. — Подумайте добре і скажіть мені.

— Нічого, сер, — повторила дівчина і заплакала. — Мені нічим не можна допомогти. Повірте, для мене вже надії немає.

— Ви самі позбавляєте себе надії, — сказав джентльмен. — Ваше минуле безвідрадне, ви змарнували свої молоді сили й ті неоціненні скарби, якими господь наділяє нас лише один раз і ніколи не обдаровує знову, але в майбутньому для вас ще є надія. Я не хочу сказати, що в нашій волі повернути вам душевний спокій, бо він приходить, коли його шукають. Але тихий, безпечний притулок в Англії або ж — якщо ви боїтеся тут лишатись — десь за кордоном ми не тільки можемо, а й усім серцем прагнемо вам дати. Ще не займеться новий день, ще й річка не прокинеться від першого подиху ранку, а ви вже будете далеко від своїх колишніх спільників і зникнете для них безслідно, мов западетесь крізь землю. Ходімо! Я не хотів би, щоб ви повернулись туди і перемовились бодай одним словом з вашими товаришами, чи кинули погляд на знайомі кубла, або ж вдихнули того повітря, що несе для вас отруту і смерть. Облиште все, поки не пізно, скористайтеся зі слушної нагоди!

— Тепер вона погодиться! — вигукнула юна леді. — Я бачу, вона вагається.

— Боюся, це не так, моя люба, — сказав джентльмен.

— Авжеж, сер, я не погоджуся, — мовила дівчина після внутрішньої боротьби. — Я мов ланцюгом прикута до свого минулого життя. Тепер воно мені гидке й ненависне, але я не можу його змінити. Я, мабуть, зайшла надто далеко, щоб повернутись… А втім, не знаю, бо якби ви колись раніше зі мною про це заговорили, я б лише засміялась у відповідь. Та що це! — скрикнула вона, збентежено оглядаючись. — На мене знову нападає страх. Треба швидше йти додому.

— «Додому»! — повторила юна леді з притиском:

— Так, додому, леді, — відгукнулась дівчина. — В той дім, який я сама для себе створила ділами всього свого життя. Нам треба розійтися. Мене можуть вистежити або побачити випадково. Ідіть же! Якщо я справді зробила вам послугу, то про одне прошу вас: залиште мене і дайте мені йти своїм шляхом.

— Умовляти її далі — марна річ, — зітхнувши, сказав джентльмен. — Може, ми наражаємо її на небезпеку, затримуючи тут. Вона й так, мабуть, уже затрималась довше, ніж розраховувала.

— Так, так, — підтвердила дівчина. — Я вже спізнилася.

— Яка ж доля чекає її, бідну? — вигукнула юна леді.

— Яка доля? — перепитала дівчина. — Погляньте он туди, леді. Бачите темну воду? Скільки разів ви читали про таких, як я, що кидалися в річку, не лишивши після себе жодної живої душі, яка пожалкувала б за ними? Мине кілька років, а, може, й місяців, і настане й моя черга…

— Не кажіть так, благаю вас! — відгукнулася, схлипнувши, юна леді.

— Ви ніколи не почуєте про це, люба леді. І не дай боже, щоб вам доводилось чути про такі страхіття, — відповіла дівчина. — Прощайте, прощайте!

Джентльмен відвернувся.

— Ось гаманець! — вигукнула юна леді. — Візьміть його заради мене. Хай у вас буде трохи грошей на чорну годину.

— Ні! — відповіла дівчина. — Я зробила це не задля грошей; лишіть мені бодай цю втіху. Але… дайте мені що-небудь з ваших речей; я хотіла б мати щось таке… ні, ні, не перстень… ваші рукавички або носову хусточку, — щоб зберегти на згадку про вас, люба леді. Ось так… Дякую. Хай благословить вас господь. Прощайте! Прощайте!

Сильне хвилювання дівчини, а також побоювання, що її можуть викрити й жорстоко покарати, очевидно, змусили джентльмена якнайшвидше вволити її бажання й залишити саму. Почулися кроки, що віддалялися, і голоси стихли.

Незабаром постаті юної леді та її супутника появилися на мосту. Вони спинилися на верхній площадці сходів.

— Стривайте! — вигукнула юна леді, прислухаючись. — Вона, здається, кличе нас. Мені почувся її голос.

— Ні, моя люба, — мовив містер Браунлоу, сумно оглядаючись, — вона не рушила з місця і стоятиме там, аж доки ми підемо,

Роза Мейлі все ще вагалася, та старий джентльмен узяв її під руку й майже силоміць повів уперед. Коли вони зникли з очей, Ненсі повалилася на камінну приступку, простягнувшись ледь не на весь зріст, і гіркими слізьми вилила свій душевний біль.

Нарешті вона звелася і непевною ходою, похитуючись, піднялася сходами на вулицю. Здивований тим, що почув, шпигун якийсь час ще стояв нерухомо на своєму місці, а тоді, кілька разів сторожко озирнувшись навколо і впевнившись, що поблизу нікого немає, поволі вибрався зі своєї схованки й, скрадаючись у тіні попід стіною, як він це робив, спускаючись сюди, піднявся нагору.

Діставшись до верхнього східця, Ной Клейпол ще не раз оглянувся, аби впевнитись, що за ним не стежать, і щодуху помчав до Фейгінової домівки.

До світанку лишалося ще годин зо дві; восени цей час справедливо називають найглупішою порою ночі; вулиці тоді тихі й безлюдні, усі звуки немов завмерли, і навіть розпуста й бешкет порозходилися по домівках на відпочинок. О цій-от тихій, безгомінній порі Фейгін сидів у своєму лігві. Обличчя його було таке бліде й перекошене, а очі такі червоні, наче налиті кров'ю, що він скидався не на людину, а скоріш на потворний привид, який постав, розтривожений злим духом, прямо з домовини.