Коли все було готове, Пою назвали прикмети, за якими він міг упізнати Спритного Пройду, і юний Бейтс провів його темними та звивистими манівцями махіже до самої Боу-стріт. Докладно розтлумачивши, де саме міститься поліційна управа, і давши численні вказівки, що йому слід іти прямо провулком, а далі, опинившись на подвір'ї, піднятися сходами до дверей праворуч і, входячи до зали засідань, зняти капелюха, — Чарлі Бейтс відпустив його, звелівши наддати ходи, а сам пообіцяв дочекатись його на цьому самому місці.

Ной Клейпол, або Моріс Болтер, — якщо це ім'я більш до вподоби читачеві, — скрупульозно дотримувався одержаних настанов, які були — завдяки досить-таки добрій обізнаності юного Бейтса з місцевістю — настільки точні, що він спромігся без будь-яких перешкод добутися до самої зали засідань, не звернувшись ні до кого з питаннями. Він опинився серед великої юрби людей, переважно жінок, що товпилися в брудній, задушливій кімнаті, у віддаленому кінці якої було відгороджене поручнями підвищення з лавою підсудних біля стіни ліворуч, кафедрою для свідків посередині та столом для суддів праворуч; це останнє страхітливе місце відокремлювалось перегородкою, що ховала суд від очей простих смертних і дозволяла простолюду уявляти собі (якщо він здатний на таке) правосуддя у всій його величі.

На лаві підсудних сиділи лише дві жінки, що весь час кивали до своїх залицяльників у натовпі, поки клерк зачитував якісь свідчення двом полісменам та чиновникові у цивільному, який схилився над столом. Спершись на поручні, що відокремлювали лаву підсудних, стояв тюремник і знічев'я постукував себе по носі великим ключелг, відриваючись від цього діла тільки для того, щоб окриком припинити намагання публіки вести недоречні розмови, або ж, скинувши суворим поглядом, наказати якійсь жінці: «Винесіть геть дитину!» — коли урочистість судочинства порушувалась жалісним плачем кволого немовляти, що долинав з-під материної шалі. Повітря в кімнаті було важке, застояне; від бруду стіни втратили первісний колір, стеля почорніла. На камінній полиці стояв старий, закіптюжений бюст, а над лавою висів припалий порохом годинник — єдина річ у залі, яка начебто була в належному стані, бо пороки, чи бідність, або й близьке знайомство і з тим, і з іншим залишили на живих істотах наліт, такий же гидкий, як і густий шар кіптяви на кожному з предметів — похмурих споглядачів усього, що там відбувалося.

Ной нетерпляче шукав очима Пройду, та хоч там було багато жінок, які любісінько могли бути б матір'ю чи сестрою цієї видатної особи, і немало чоловіків, що цілком пасували для ролі батька, — проте ніде не видно було нікого, хто відповідав би прикметам самого містера Докінса. Ной, охоплений тривогою й нерішучістю, перечекав, поки розглядали справи двох жінок, які вирішено було передати до карного суду; коли жінки зухвалою ходою вийшли із зали, у Ноя відлягло на серці: привели нового арештанта, в якому він з першого ж погляду впізнав того, кого шукав.

Це й справді був містер Докінс — довгі рукава його сюртука були, як завжди, закочені, ліву руку він засунув у кишеню, а в правій тримав капелюха. Він прочовгав через залу у супроводі тюремного наглядача якоюсь вайлуватою ходою, що її годі й описати, і, зайнявши місце на лаві підсудних, гучним голосом висловив своє бажання довідатися, з якого це дива його поставили в таке ганебне становище.

— Притримай свого язика, чуєш? — сказав наглядач.

— Я англієць чи, може, ні? — не вгавав Пройда. — Де ж тоді мої привілеї?

— Незабаром ти їх дістанеш, свої привілеї, — відрубав наглядач, — з перцем на додачу.

— А як не дістану, тоді побачимо, що скаже оцим крючкодерам міністр внутрішніх справ, — відказав містер Докінс. — Ну, то що тут у нас за справа? Я буду вдячний суддям, коли вони розглянуть цю дрібницю і не затримають мене, дочитуючи газету, бо мені треба зустрітися з одним джентльменом у Сіті, а що я завжди додержую слова і дуже скрупульозний у справах, то він може піти, коли я не з'явлюсь туди о призначеній годині. І чи не гадають судді часом, що їм не доведеться відшкодувати збитки, коли мене й справді затримають? Тут Пройда, вдаючи, ніби має намір негайно подати на них позов, зажадав від тюремника, щоб той назвав «прізвища отих двох старих фраєрів ондечки в судейських кріслах». Це настільки звеселило глядачів, що вони зареготали майже так само гучно, як зареготав би юний Бейтс, коли б почув таку вимогу.

— Гей там, ану замовкніть! — гримнув тюремник.

— У чому його обвинувачують? — спитав один із суддів.

— У кишеньковій крадіжці, ваша честь.

— Хлопець уже бував тут раніше?

— Мав би бути, та ще й не раз, — відповів тюремник. — Бо де він тільки не бував, ваша честь. Хто-хто, а я його добре знаю.

— Он воно що! То ви мене знаєте? — вигукнув Пройда, не пропустивши повз вуха цю заяву. — Чудово! Я мато підстави обвинуватити вас у спробі заплямувати мою репутацію.

Тут у залі знову розлігся регіт, і знову тюремник закликав публіку до порядку.

— Ну, а де ж свідки? — запитав клерк.

— Атож, де вони? — підхопив Пройда. — Хотів би я поглянути на них.

Його бажання негайно задовольнили: наперед вийшов полісмен, котрий бачив, як заарештований поліз у натовпі в кишеню до якогось джентльмена і навіть витяг звідти носовичка, та, помітивши, що він старий, обережно поклав його назад у кишеню, попередньо обтерши ним собі обличчя. За що провину він і заарештував Пройду, як тільки проштовхався до нього, а під час обшуку у вищезгаданого Пройди знайшли срібну табакерку з вигравіюваним на кришці ім'ям власника. Цього джентльмена розшукали за допомогою «Судового довідника»[53], а тепер, викликаний як свідок, він посвідчив під присягою, що табакерка належить йому і що він помітив пропажу напередодні, коли вибрався з того самого натовпу. Він також посвідчив, що запримітив хлопця, який дуже енергійно проштовхувався крізь натовп, і що заарештований і є той хлопець.

— Чи маєте ви запитання до свідка, хлопче? — промовив суддя.

— Я не стану принижуватися до розмови з ним, — відповів Пройда.

— Чи маєте ви взагалі що сказати?

— Чуєш, їх честь питають, чи не хочеш ти що-небудь сказати, — повторив тюремник, підштовхнувши ліктем замисленого Пройду.

— Даруйте, — мовив Пройда, звівши неуважливий погляд на суддю. — Ви, здається, щось сказали мені, чоловіче добрий?

— Зроду не бачив, ваша честь, такого пронозуватого малого пройдисвіта, — вишкіривши зуби, зауважив полісмен. — То ти хочеш що-небудь сказати, шмаркачу?

— Ні, — відрубав Пройда, — тут я нічого не скажу, бо тут правосуддям і не пахне; до того ж мій адвокат сьогодні вранці снідає з віце-президентом палати громад. Але в іншому місці я дещо скажу, а також і він, і мої численні поважні знайомі. Отоді ці крючкодери пошкодують, що й на світ народились або що не звеліли своїм лакеям повісити їх на кілочок для капелюхів замість з'являтись осюди вранці та нападатись отак на мене. Та я…

— Годі! Передаємо справу в суд. Виведіть його.

— Ходімо, — сказав тюремник.

— Добре, добре, я піду, — відповів Пройда, чистячи долонею капелюха. — Ану (звертаючись до суддів), нема чого тепер показувати свій переляк. Від мене милосердя не ждіть — ні на пенні! Ви заплатите за це, голубчики. Не хотів би я опинитися на вашому місці! Тепер я самохіть на волю не вийду, хоча б ви мене й' навколішки благали. Гей, ведіть мене до тюрми. Заберіть мене звідси!

Промовивши останні слова, Пройда дав вивести себе за комір і, доки не опинився на подвір'ї, погрожував, що доведе цю справу до парламенту; а тоді весело й самовдоволено вишкірився просто в обличчя полісменові.

Переконавшись, що Пройду замкнули в маленькій одиночній камері, Ной швидко попрямував туди, де залишив юного Бейтса. Тут йому довелося якийсь час почекати згаданого джентльмена, котрий обачно не з'являвся, аж поки не роззирнувся навсібіч зі своєї схованки і не пересвідчився, що за його новим приятелем ніхто не йде назирці.